-Ніколи не дискутуй і не сперечайся з тим, хто знає,-- сказав Єфрем своєму улюбленому учневі Маґри́бові, коли вони, йдучи порослим смо́вдю пустищем до Амена, сіли відпочити у затінок під розлогою мо́рвою.
-Чому, учителю?-- запитав Маґриб.
-Бо той, хто знає, може зненавидіти тебе,-- відповів Єфрем і замовк, позаяк зграя тука́нів, яка сиділа вгорі на гілках і ласувала плодами морви, зчинила раптом несусвітню крикотню.
Коли птахи перестали галасувати, він продовжив:
-Знання – це така ж річ, як і все инше: капелюх, колісниця, будинок, все, що люди мають собі як власність і до чого неабияк привязуються.
-Але хіба у суперечці ми не примножуємо своїх знань, учителю?— здивувався Маґриб.
-Ні, Маґрибе, сперечаючись, ми лише зазіхаємо на чужу власність – на чужі знання. Це і породжує ненависть,-- сказав Єфрем, очі якого були звернені кудись далеко за обрій, туди, де серед рудих вигорілих на сонці пагорбів то тут, то там поблискувала вузенька биндочка ріки А́льфи.
-Як же тоді приходить знання?-- вигукнув Маґриб.
-Лише на вільне /пусте/ місце. Старе знання мусить умерти, щоб прийшло нове,-- мовив Єфрем і знову замовк, хоча тукани на дереві не галасували і, здавалося, також слухали його слова.
Маґриб не зводив з учителя очей.
-Скажи, Маґрибе, хто з нас той, хто знає?— врешті перервав мовчанку Єфрем і, повернувши голову до учня, посміхнувся.
-Ви, учителю,-- випалив Маґриб.
-Ні, не я, Маґрибе, а ти є той, хто знає. Втім не бійся, нам з тобою не загрожує ненависть, бо коли дискутують двоє, один з яких не знає, зазіхання на будь-яку чужу власність неможливе.
Немає коментарів:
Дописати коментар