З якогось часу мені щораз частіше став снитися батько. Не знаю чому, але я завсіди прокидався, коли він з’являвся мені уві сні. Зазвичай це ставалося посеред ночи. Я
розплющував очі і довго дивився у вікно, у темінь. І згадував усякі епізоди, повязані з татом, його слова, очі… Мене дивувало його ставлення до життя, його повна байдужість до кар’єри, до здобутків, успіхів, до того всього, на що звичайно люди витрачають величезні зусилля та енерґію. Він, хоч і здавався людиною без мети, втім, не випадав із загального русла. Здобувши освіту в київській політехніці, одружився, працював інженером на цегляному заводі в містечку Б. на Галичині, пізніше на фарфорній фабриці в місті С., потім у Києві, куди переїхала наша родина, отримав непогане помешкання на Липках і працював всяких проєктно-технічних інститутах. Все, як і инші люди його кола, але з тою тільки ріжницею, що робив це наче через силу, без внутрішнього горіння, мотивований лише одним – не виділятися із загалу.
За характером, добре памятаю, батько був небалакучий, не любив не тільки пусте базікання, а й і розмовляти на глибші теми, навіть, як я тепер розумію, свідомо уникав їх. Та й узагалі був дещо замкнутий, відсторонений від людей і тому, гадаю, і мені також не надто багато приділяв уваги, не кажучи вже, щоб обкоськувати свого сина розмовами. Отож, усе, що я знаю про татів внутрішній світ, це прийшло до мене винятково з його випадкових фраз, реплік, оцінок, позірно нейтральних, але насправді повних глибоко прихованого скепсису. Пригадую, як якось у телевізорі пролунало гасло, що «кожна людина мусить мати активну життєву позицію».
-Навіщо це «мусить»? Чоловік народжується, росте, вчиться, здобуває якесь ремесло, працює задля хліба насущного, одружується, має дітей, виховує їх, старіє і помирає. Він нічого не «мусить, це все стається й так»,-- мовив батько і, зауваживши мене, додав:
-А ти, Тисю, це розумієш, га?
-Розумію, тату,-- чемно відказав я, нічого, ясна річ, не розуміючи, бо мав тоді всього тринадцять років.
-Ну, ну, розуміє він!—глузливо скривив батько губи і, чогось важко зідхнувши, рушив до свого кабінету, вщерть заваленого книжками, переважно технічними посібниками, довідниками, а також усякими альбомами та кресленнями.
Що більше тато старів, то ставав мовчазнішим. Иноді з нього за цілий день і слова не можна було витягти.
Згодом, вийшовши на пенсію, він разом з матір’ю переїхав жити в малесеньке містечко під Києвом, яке розкинулося серед полів та голих безлісих узвиш. Вони мешкали у гарненькому, мурованому з білого каменю будинку, який мама отримала в спадок по своїй матері, бабуні Рисі, як я і моя сестра Варуся її називали. Я часто приїжджав туди провідати їх. І здебільша заставав тата в одному і тому ж місці -- в дворі придорожнього кафе за столиком під старим вязом. І завжди самого. Це було зовсім недалеко від їхнього будинку. Доволі відлюдне місце на трасі, де, крім кафе, був ще й невеличкий готель.
Батько ніколи не помічав, коли я приїжджав і паркував на невеликому заасфальтованому майданчику своє авто, бо завжди сидів спиною до дороги й готелю. Він дивився в далину на порожні узвишшя. Там не було нічого цікавого – суцільне зеленаво-попелясте пустище, над яким лише зрідка здіймалися зграї гайвороння. Перед ним на столику стояв келишок із залишками коньяку на денці. І більше нічого.
-Як маєшся, тату?-- вітався я й сідав поруч.
-З Божою поміччю!—відказував тато й повертав до мене голову, силувано посміхаючись.
Моя поява його ніколи не дивувала, не викликала особливих емоцій. Але я відчував, що разом з тим він радий бачити мене. Це не виражалося нічим, ні словами, ні мімікою, а якимсь абсолютно повним внутрішнім прийняття́м мене, прийняттям, в якому не було ні заперечення, ні схвалення, взагалі жодної оцінки. І коли я прощався з ним, на його лиці також ніколи не пробігало і тіни якихось почуттів, лише таке ж саме прийняття́. Зовні це могло скидатися на байдужість, але я знаю, що татове серце не було мертве, воно відгукувалося, було живе. Я це стверджую тому, що, розмовляючи з ним, завсіди почував дивну легкість. Цікаво, що ця легкість з’являлася лише тоді, коли я був поруч з татом, але як тільки опинявся на самоті, мене тут же огортали гнітючі почуття якоїсь вини і болю.
-Про що ти думаєш, тату?—запитував я.
-Ні про що,-- відповідав він, не відриваючи очей від узвиш.
-Тобі не сумно тут цілими днями?—я дивився на його обличчя і ловив себе на думці, як воно постаріло.
-Не знаю, я вже звик,-- тато на мить звертав до мене погляд, і мені здавалося наче він глузує.
-Тобі нічого не треба?—знову питався я.
-Ні, нічого, крім…
-Крім?
-Крім цих узвиш,-- тато глядів на мене. Я пильно вдивлявся в його очі. Але вони не виражали нічого.
Зараз, коли минули десятиліття і батька давно вже нема, і він щораз частіше приходить до мене в снах, я знову і знову силкуюся осягти цю загадку татової поведінки, зрозуміти, що так вабило його в тих узвишшях. Иноді, якоїсь мити мені здається, що я щось таки відчув, намацав, щось таке хистке, непевне, вислизуще, крихке, і я вдивляюся в нього, вдивляюся, і що довше вдивляюся, то воно щораз більше і більше розсіюється, як далека імла. І я залишаюся з нічим.
Немає коментарів:
Дописати коментар