Це ґуа́ра, гривастий вовк, нещадна
пожирачка виска́ч і чинчі́л, які, сердешні, тільки й можуть що спасатися від
неї в глибоких розколинах скель. Восени ці хижаки не
аґресивні, ну, цілком як собаки, цікаві, але насторожені і пильно стежать за
кожним твоїм рухом. Їх, правда, на відміну від собачого племени, не привернути
ні ласкавим словом, ні обгризеними кістками, не вірять нікому й нічому,
незалежні, самодостатні, готові захищати свою свободу з подиву гідною
запеклістю. Ґуари (вони чомусь тут, у цих горах, де бере початок ріка Котаґвасі, дещо менші, ніж їхні
побратими в низинах) часто підходили до моєї збитої з кривих поліле́пісових колод
хатчини і здаля з хащ позирали чи то на мене, чи то на мій химерний дірявий капелюх з перами кондора, чи то на те, як я вправно чищу гриби своїм коротким гострим запоя́сником.
Принаймні мені так здавалося. Дивилися, а потім безшумно щезали, як тіні. І,
запевняю вас, якщо я і за чимось тужу тепер, полишивши ці прекрасні порослі здебільша травянистими
пучками вівсяку-чилі́гуа, ковили-і́чу з вкрапленнями гігантських квітів
перуанської валеріяни, а також каваху́ковими деревами гори
із
скелястими засніженими верхівками, то лише за ними, за ґуарами, яких я инакше не називав, як своїми любими кумпа́нами.
Немає коментарів:
Дописати коментар