У Лондоні, куди я прилетів з Ліми, щоб потім летіти до Києва, я застряг аж на чотири дні. Через негоду, шквальний вітер й дощ, який майже не переставав ні вдень, ні
вночі, жоден літак не міг злетіти з летовища. Я сидів у номері свого готелю на якомусь, здається, сорок сьомому поверсі і тільки те й робив, що дивився у вікно на похмурі, огорнуті мрякою громаддя багатоповерхових будинків, примітивних, безликих, замкнутих у собі. Це місто чомусь гнітило мене. Я нікуди не хотів іти і нічого (та й нікого) не хотів бачити. Мене ніколи не цікавили архітектурні злично́ти світових столиць, я був байдужий як до давніх храмів, так і до сучасних модерних соборів, пречудних палаців із затишними парками, мудрованих будівель, хмаросягів із шкла та бетону, численних памятників видатним особам з брондзи чи каменю і взагалі до будь-яких памятних місць, якими так захоплюються туристи. А щодо розважальних закладів, то я почувався там вкрай незатишно, попросту боявся їх і уникав. Також сторонився я і бучних компаній, чоловіків та жінок, які сипали жартами і по-панібратськи заходили в розмови з незнайомцями. Отож, я був змушений сидіти в чотирьох стінах і, спостерігаючи, як дощ тарабанить по шибі вікна, час від часу поринати в спогади.
Про що? Ну, насамперед про Перу, звідки я прилетів і де, усамітнившись у горах Західної Кордильєри, провів цілих два роки. Тепер я починав жалкувати, що виявив таку легкодухість і, піддавшись розпачеві, перервав свої духові пошуки.
-Ну і що з того, що тобі нічого не відкрилося і що лябіринти твого розуму залишилися для тебе загадкою? Хіба це підстава, щоб усе припиняти?—запитував я себе.
-Але ж я більше не міг! Я був геть виснажений, на пру́зі смерти! Який пожиток з того, якби я помер?—кволо пробував я заперечувати.
-Гаразд, ну і що ти збираєшся робити далі? На що сподіваєшся там у своєму Києві? Просто марнуватимеш дні, чекаючи кінця? То чи не краще було залишатися в горах і чекати його там, споглядаючи, як заходить сонце за химерним камяним чолопко́м вулкану Коропуна?— не вгавав я.
-Хіба це має значення, де збавляти остаток життя?—відповідав я питанням на питання.
-А ти певен, що ту твою мацюпуську квартирку в Києві, в якій навіть нема повноцінної лазнички, ця звихнута Д., твоя колишня дружина не продала? Адже ти навіть не зателефонував, щоб хоч щось довідатися про це!
-Так, я мав би подзвонити. Але я не можу. Сама думка, що почую від Д. зловтішно-їдкі кпини з приводу мого «безславного» повернення, паралізують мене. Ти ж бо знаєш, як вона ненавидить мене, вважаючи винуватцем усіх своїх бід.
-А втім, нічого вже не зміниш. Мусиш повертатися до Києва,-- говорив я до себе.
-Так, нічого не зміниш. Мушу повертатися,-- згоджувався я з гіркотою.
А ще тоді, у тому готелі я часто згадував свою нещасну сестру Варвару, Варусю, як я її ніжно називав ще з дитинства.
Багато років тому вона вийшла заміж за иноземця, такого собі Окта́віо, юриста з Ліми, який приїхав до Києва у службових справах. Зразу по шлюбі Варуся з чоловіком виїхали до Перу. Вони жили на узбережжі Тихого океану в місті Мольєндо, де Октавіо відкрив фабрику шкляних виробів. Його бізнес процвітав, статки зростали і Варуся, яка вже встигла народити двох хлопчиків, ні в чому не мала нужди, і все би було добре, якби не вкрай деспотична вдача її чоловіка.
Октавіо вимагав, щоб вона сиділа вдома і ні з ким не спілкувалася. Сам не любив товариства, гостин, всяких забав, і не дозволяв цього й дружині. І моя бідна сестра почувалася як пташка у золотій клітці – мала все, крім свободи. А будь-які її спроби вирватися, змінити своє становище викликали в Октавіо напади несамовитої люти.
Конфлікти, сварки, скандали між ними наростали щораз більше. І врешті Октавіо, впадаючи в шал, став щораз частіше давати волю рукам. Варуся нерідко ходила обсинячена, плакала ночами, і терпіла, бо не бачила для себе жодного виходу. Була сама саміська серед чужих людей. Утім, у листах до рідних в Україну вона теж нічого не писала про своє горе, бо не вірила, що це щось поможе. Отож я також нічого про це не знав. І був страшенно вражений, коли довідався.
У Перу я бачив Варусю дуже недовго. Коли приїхав туди і коли відїжджав. Перший раз ми зустрілися з нею в Мольєндо коло церкви Св.Маґдалини. Вона приїхала на розкішному білому авті. Шофер лишився сидіти за кермом, а Варуся вийшла з машини і мало що не бігцем кинулася до мене. Наблизившись, вона впала мені на груди, ледве стримуючи ридання.
-Мені не можна довго з тобою бути!
-Але чому, чому, Варусю?—здивувався я.
-Нічого не розпитуй, Тисю. Пізніше, може, розкажу.
-Ти не запросиш мене навіть до себе?
-Не можу,-- відказала вона, душачись плачем.
Порозмовлявши чверть години, ми попрощалися, і Варуся, вся якась знервована, сіла до авта й поїхала геть. Відїжджаючи, вона лише раз глипнула в мій бік. Її болісно стиснуті губи і досі стоять мені в очах.
Вдруге я побачився із сестрою через два роки, коли поклав собі повертатися до Києва. Це було у тому ж таки Мольєндо. Але цього разу ми зустрічалися з нею тричі і щоразу в инших місцях. Правда, також якось крадькома, по́хапцем, хоч і дещо довше мали змогу порозмовляти одне з одним. Варуся розповіла мені все про своє гірке життя і дуже просила нічого не розказувати рідним у Києві. Вона ж і дала мені гроші на повернення додому. Адже я не мав нічого.
Памятаю, останньої хвилини перед тим, як розстатися, я запитав її:
-У тебе на лиці під пудрою наче синці?
Варуся дивилася на мене і мовчала. Її очі були сповнені благання.
-Чому ти не відповідаєш? Ти, здається, щось приховуєш?—я взяв її за руки.
-Октавіо бє мене,--видавила з себе Варуся і, вирвавшись від мене, з риданням кинулася до свого авта.
Ці останні Варусині слова, що чоловік бє її, я згадував щоразу, коли з памяти зринав образ моєї нещасної сетри.
І ще багато чого згадувалося мені за ці чотири дні в тому номері лондонського готелю на сорок сьомому поверсі. Я стояв коло вікна і дивився на місто. Воно раптом щезало. Його затуляли спогади. Вони пропливали, наче фільм, і зникали. І тоді я знову бачив туманні, мокрі будинки, рух дощових крапель, чув їхнє лопотіння по шибі, завивання й пориви вітру… А потім знову в моїй голові зринали спогади, образи минулого, і це чергування реальности з уявою не припинялося ні на мить.
І от на четвертий день, пізно ввечері, коли я внурив очі в шибу і наче прикипів до темного краєвиду за вікном і бачив лише похмурі, залиті нескінченними дощами будинки з тьмяними вогниками вікон, і жоден образ, жоден спогад не заслоняв бачене, мозком моїм наче струснуло, і я подумав: якщо дійсність є всюди, а мій розум, лябіринти й стежки якого я хочу осягти, завжди зі мною, то яке має значення, де я? Адже хай де я є, хай що роблю, хай у яких обставинах перебуваю, я завжди матиму змогу стежити за тим, що діється в мені і довкола мене, а, отже, завжди матиму шанс осягти сокровенне. І відкриття цієї істини було як спалах. І мене перестали мучити сумніви, чи правильно я зробив, що покинув гори Перу.
А наступного дня небо в Лондоні прояснилося, дощ ущух і я з легким серцем поїхав на летовище. Там уже на мене чекав літак, який відлітав до Києва.
Немає коментарів:
Дописати коментар