Коли я повернувся до Києва (по двох роках свого усамітнення в горах на півдні Перу), то минуло щонайменше сім літ, коли мені випала нагода знову побачити це невелике галицьке містечко Б., де народився і виріс. Забуте місто, таке далеке і безповоротньо втрачене. Воно зустріло мене байдуже, як чужого. І воно мені теж було чужим. Мені здавалося, що я наче в якомусь иншому місті, не в тому, що я знав.
І ось я йшов вулицями, позирав на пішохідців, заклопотаних, замкнених у собі і вже шкодував, що поклав собі завітати сюди. Але в серці снувалася надія, що я хоч відчую тепло свого будинку, де минуло дитинство. І я йшов далі. Втім, я не наважився підходити до камяниці з фронту, там все було чуже -- нова фарбована назелено брама, недбало замурована цеглою ніша (там колись стояла статуйка Матери Божої), заново викладена фіґуриста плитка на хіднику... І я переліз через мур і опинився у внутрішньому дворі. Якраз навпроти вікна моєї колишньої кімнати. Там, ясна річ, жили чужі люди. Проте все залишилося незмінним. І я стояв наче закамянілий. Дивився і дивився на своє вікно. І не міг збагнути, що там не так. Це було те саме моє вікно. Але воно було инше, зовсім инше, ніж я знав.
"Чому? Чому?"-- знай запитував я себе.-- "Невже через ті жіночі пантальоники, що там сушилися на шворці? Невже тільки через них?"
Немає коментарів:
Дописати коментар