Під час моїх безцільних швеньдянь Києвом стався один випадок, який глибоко запав мені в серце і який не перестає мене мучити й досі.
Це було вкінці літа на Подолі. Я вертався з набережної, де кілька годин просидів над Дніпром, зачаровано вдивляючись у тихий плин його темних, німотних вод. Уже зовсім споночіло. Я плентався безлюдною вуличкою, заглибившись у невеселі роздуми про своє безрадне життя. Як раптом з розчиненого навстіж вікна, де ріс молодий явір з густим буйним листям, почувся надсадний жіночий крик:
-Люди, люди! Поможіть! Вона себе заріже!
Я зазвичай ніколи не пхав свого носа у будь-які людські стосунки, не кажучи вже щоб втручатися в якісь там сварки чи конфлікти. «Що мені до них, до цих людей з їхніми хворобливими бажаннями, еґоїстичними потребами, вимогами, ефемерними цілями й насолодами?!—міркував я.—Я й у собі не годен розібратися, а ще буду там комусь щось радити!».
Отож я дибуляв далі, намагаючись не чути вайкоту з вікна. Але дивна річ! Не встиг я ступити й кількох кроків, як якась невідома сила шарпнула мене за плечі і повернула назад. Я не здатен був чинити цьому опору. Мене всього струснуло і кинуло до входу в камяницю із заиржавілою перекособоченою брамою, яка, судячи зі всього, ніколи не зачинялася. За кілька змигів я був уже коло дверей помешкання, звідки лунали крики. Вмах розчахнув двері і, влетівши всередину, побачив дику картину. Сива з розпатланими косами жінка у замизґаному квітчастому шляфроці обхопила руками молоденьку чорняву дівчину і, силкуючись вирвати в тої бритву, кликала на допомогу. Дівчина не давалася і лише харчала, щосили відбиваючись. Вона мала обмотану шматтям куксу замісць правої руки, а до лівої, де був лишень великий палець, була привязана скочем бритва, яку стара і намагалася відібрати. Все довкола: підлога, стільці, канапа було забризкане кровю, яка цебеніла зі щоки і шиї дівчини.
Я миттю прискочив і вирвав бритву. Жінка відпустила дівчину і та кинулася на канапу, забившись лицем у подушки. Усе її тіло здриґалося від ридання.
-Якби не ви, то вона би відібрала собі життя,-- важко посапуючи, мовила жінка. Її обличчя, руки і шляфрок теж були закривавлені.—Дякую вам! Я вже думала, що ніхто так і не прийде на допомогу.
-Це ваша донька?—запитав я, роззираючись по кімнаті. Вона вся була завалена речами, переважно одягом. На стіні висів портрет чоловіка у моряцькому однострої.
-Ні, внучка,-- жінка взяла гребінець, щоб привести до ладу волосся.—Донька два роки тому розбилася на авті під Броварами.
-А це хто?—я вказав на портрет.
-Чоловік. Також загинув. Уже давно,-- жінка зідхнула.—Ми тут удвох живемо.
Я рушив до дверей. Більше тут мені не було що робити.
-А знаєте, вона рисує… В неї є талант художника,-- жінка всміхнулася.
-Так?—я теж посміхнувся.
-Ти ще прийдеш?— раптом почулося з кімнати.
Я повернув голову. Дівчина сиділа на канапі і дивилася на мене. В її очах не було ні муки, ні благання, ні докору, ні образи, нічого взагалі, лише чистий, безпретенсійний, прозорий, як кришталь запит. Я ніколи не бачив ні раніше, ні пізніше таких ясних, таких нічим не заплямлених, таких злагідних, таких непорочних, таких відкритих і переповнених життєвим струменінням очей. І я відчув, як щось глибоко в моєму серці защеміло.
-Прийду,-- відказав я, через силу видушуючи з себе слова.—Потім… Колись… Прийду подивитися на твої рисунки.
-Ні, ти не прийдеш,-- мовила дівчина, продовжуючи протинати мене своїми чистими, ясними як небо очима.
Я відвернувся, бо не міг більше цього знести. І вибіг на вулицю.
З того часу я живу з якимсь гірким почуттям вини. Щовечора кажу собі: «Все, завтра піду на Поділ, туди, до тої дівчини, подивитися на її рисунки, тільки на рисунки і більше нічого, виконаю свою обіцянку». Але настає завтра і я все відкладаю, і не йду до неї. І так минають дні за днями, і обіцянка моя залишається не виконана.
Немає коментарів:
Дописати коментар