Це було цієї осени. На початку чи всередині жовтня. Саме в ті кілька дуже теплих, майже літніх днів, після яких раптом різко похолодніло. Я своїм звичаєм блукав вулицями
Києва, бездумно, без поспіху, без усякої ціли, втім, почуваючи якусь дивну тривогу, яка з самого ранку зачаїлася десь глибоко-глибоко в моєму серці. Я чогось хотів, але не міг зрозуміти що. Це було схоже на якесь нездійснене й давно забуте бажання.
"Ти все ще чогось хочеш, чоловіче, так? Ілюзії не покидають тебе?"—шепотів я сам до себе, злякано глипаючи на пішохідців, які йшли мені назустріч, бо мені здавалося, що вони чують мої слова й підозріливо зиркають на мене.
Спустившись крутою вулицею вниз до площі неподалік цирку, я зупинився під муром коло старої височезної тополі. Її листя зовсім пожовкло і під легенькими подувами вітру нема, нема та й зривалося з гілля і повільно, з якоюсь байдужістю спадало на хідник. Я стояв і чув, як воно осипається за моєю спиною, падає мені на плечі, голову, шурхотить, крутиться і, не зачепившись ніде, летить долі.
Мене охопило якесь дуже затишне, охві́тне аж солодке почуття комфорту. Тривога, яка сьогодні цілий день млоїла мене, не давала спокою, щезла, розтала безслідно. Мені не хотілося нікуди звідси йти. Мені було так добре, так щи́тно, я почував себе у такій безпеці, що готовий був померти тут під цією тополею.
-Ось сюди, сюди ставай, Зірцю, тут буде просто супер!—почув я задиристий чоловічий голос.
Просто на мене йшов бородатий, десь під сорок років чоловік у майці, на якій було зображене заплющене око із зашитими повіками. В руках у нього був фотоапарат з заса́дистим видовженим обєктивом. Кілька кроків позаду йшла дуже вродлива дівчина у жовтавому бавовняному платті, підперезана червоним паском. Вона час від часу стріпувала головою, відкидаючи з лиця довгі пасма свого гарного темного волосся, яке весь час затуляло їй очі.
-Шановний, я не знаю як вас там, але ви б не могли відійти трохи вбік, щоб я клацнув кілька фоток цій гарнесенькій панянці?—звернувся до мене бородань і додав:
-Тільки не сердіться ради Бога, добре?
Я глянув на дівчину. Вона посміхнулася до мене, і мені здалося, що в її посмішці зосереджені всі радощі, всі втіхи, всі, які тільки не є, розкоші світу, така ця посмішка була приязна, прихильна до мене, повна щирої доброзичливости, відкрита, позбавлена найменшого натяку на якийсь умисел чи сподівання щось отримати. Я наче заворожений, будучи не годен вимовити й слова, слухняно відійшов убік. Здається, я мав вигляд цілковито ідіотський.
Дівчина стала на моє місце, і вітер, наче хтось дав йому команду з неба, війнув з більшою силою, зриваючи з тополі цілі жмутки листя. Воно полетіло вниз, рясно обсипаючи дівчину. Листочки стеменно так, як це було і зі мною, тихо, якось немовби спроволока лягали їй на голову, зіслизали, ледь-ледь торкаючись, по волоссю, затримувалися на мить на плечах, тремтіли, ворушилися з беззвучним шамотінням і врешті опускалися додолу на виложений рівненькою червоною плиткою хідник.
Я стояв і дивився на дівчину, на листя, яке падало на неї, і цілковито не тямив, що зі мною відбувається. Мене наче не існувало там. Була лише дівчина, її волосся, очі, посмішка, сухе листя на її голові, плечах і більше нічого.
Коли дівчина зі своїм бородатим кумпа́ном пішли, я ще довго там стояв і дивився на порожнє місце під тополею. Хідник був су́плаш устелений листям. Воно лежало таке немічне, таке безрадне, таке непотрібне. О, як мені було сумно дивитися на нього!
Вертаючись додому, до своєї самотньої оселі, крихітного покоїка, де тільки й було з меблів що старомодне залізне ліжко, невеличкий стіл і два старі-престарі віденські стільці (спадок від бабуні Рисі), я в думках знову і знову згадував ту дівчину, яка (чи не чудо?!) називалася Зірця – так само, як і те сусідське дівча, моє глибоко затаєне кохання, там, у далекому дитинстві.
Що ж так схвилювало мене в ній? Що так вразило моє серце? Що так збурило моє чоловіче єство, яке, як мені здавалося, давно померло? Адже я вже багато років не знав жіночих пестощів і врешті, переступивши шістдесятку, був певен, що навіки позбувся цієї омани, цього засліплення любосною жагою, яка потьмарює будь-яке розуміння, паралізує здатність сприймати дійсність як цілість без початку і кінця. Аж ні! Виходить, що не позбувся, пута ілюзій, які десятиліттями перешкоджали умиротворенню мого розуму, не спали, а лише сховалися, поринули глибоко в надра моєї свідомости. Так, я не позбувся їх, не звільнився від їхніх численних мудрованих пасток, капканів і сил, раз так легко, без зусиль, одним єдиним змигом змогла збентежити мене та дівчина Зірця, яку ніколи не бачив і яку ніколи не бачитиму більше.
І все-таки, що так привабило мене в ній? Що так зворушило? Невже тільки зовнішня гожість, невже тільки гарненьке личко, очі, инші тілесні знади? Невже тільки вони? А, може, було і щось инше, га?
Немає коментарів:
Дописати коментар