Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Шостий розділ
Шостий розділ
З великою мукою відсидів Штоцький сьогодні лекції в університеті. На всіх перервах він тільки те й робив, що курив у коридорах і зі страдницьким виразом обличчя дивився на студентів, які проходили мимо. Його душа поривалася на залиті яскравим сонцем вулиці, подалі від університету, на свободу. «Навіщо себе обманювати? Адже ж ясно, що мені зовсім не хочеться вчитися, і бажання стати вченим-мовником я просто собі видумав. Зрештою, хіба кар’єра науковця принесе мені щастя? І хіба прагнення наукових досягнень не є тою ж гонитвою за маривами, у якій перебувають усі люди? Адже всі вони тільки виснажують себе змаганнями досягти те чи инше. Але хіба вони живуть? Хіба вони щасливі? Осліплені своїми цілями, вони зовсім не помічають життя. Не бачать ні сонця, ні чистого неба, ні зелени дерев. Вони втратили здатність чути й розуміти. Так навіщо впадати в оману, робити те, чого насправді не хочеш, перетворювати своє життя в муку, ради цілей, які до того ж не можуть принести щастя? Як же я не розумів цього раніше? Хіба не краще дати собі волю, робити все, що хочеться, віддаватися внутрішнім поривам і не придушувати в собі ні найменших бажань? Раз немає жодної мети, яка б могла принести щастя, то ліпше ловити кожну мить, безоглядно віддаватися кожному бажанню, а не стримувати себе задля ілюзій. Безглуздо відкладати все на майбутнє. Учитися, потім працювати, весь час чогось добиватися, а коли жити? Ось у чім річ! Жити треба тепер, зараз, бо потім не буде». Дійшовши такого висновку, Штоцький повеселів, одяг у роздягальні пальто і вийшов з університету.
Був кінець грудня. Всюди на вулицях лежав сніг. Борис трохи поблукав парком, випив у ларку два кухлі пива і вирішив зателефонувати до Олега Сопатька. Це був хлопець, з яким він колись познайомився у винарні на Жовтневій. Сопатько вже півроку ніде не працював і фактично жив на утриманні матері.
Підійшовши до телефонної будки, Штоцький набрав номер.
-Олеже, це ти?
-Я. Приїжджай до мене.
-Ти сам?
-Сам. А що?
-Нічого.
Олег мешкав у багатоповерховому будинку на вулиці Артема. Борис не захотів сідати до ліфта і піднявся на четвертий поверх пішки. Двері Олегової квартири були незамкнені. Борис увійшов до маленького коридору.
-Ольку, там хтось прийшов, — почувся жіночий голос, і з кімнати виглянула невисока дівчина у чорних вельветових штанах. Вона посміхалася.
-Це я, — гукнув Штоцький.
З’явився Олег. Він мав на собі зелену майку, на якій було намальоване око зі сльозою. Його довге чорне волосся було скуйовджене й лисніло. З кімнати несло запахом анаші. Олег стояв мовчки і дурнувато посміювався. Потім сказав:
-Людю, принеси йому цигарку.
Та захихотіла й пішла до кімнати. Повернувшись, вона простягла Борисові напівнабиту цигарку. Штоцький прикурив і затягся. У горлі задерло. Він видихнув дим. Всі предмети стали дуже виразними, незвичними. Анаша виявилася міцною. Він зробив ще одну затяжку і поклав цигарку до попільнички. Олег та Людя (її усі називали Людочка) весь час хихотіли. Борис вийшов на кухню і сів на табуретку. Йому не хотілося ні говорити, ні думати. Так він просидів десь з годину. Потім підвівся і тихо вийшов з квартири. Опинившись на вулиці, Штоцький бездумно побрів хідником.
Сьомий розділ
Кавярня «Нектар» містилася на самому кінці проспекту Шевченка. Це було місце, де полюбляли бувати львівські художники й літератори. Вчащав сюди й Григорій Скалозуб. Зараз він стояв біля стола-стояка за горнятком кави і розмовляв з якоюсь дівчиною. У кавярні було повно людей. Надворі вечоріло й брав мороз.
-Де ти працюєш, Горе? — питала дівчина.
-Я ж тобі, Тоню, вже казав: не став глупих запитань. Справді, з жінками просто неможливо розмовляти. Краще поговорімо про твоїх коханців.
-Ти якийсь звихнутий на цій темі. Що, Ліна не задовільняє твоїх сексуальних потреб?
-Ліна, Ліна — мандоліна, — засміявся Скалозуб. — А ти б не згодилася їх задовільнити?
-Як мені все це набридло! Всі люди такі пустопорожні... В тому числі й ти, Горе.
-Ну, почала. Що ти так любиш створювати собі проблеми?-- мовив Скалозуб. — О, кого я бачу! Йди сюди, хлопче! — раптом вигукнув він і простяг для вітання руку Борисові, який саме з’явився у дверях.
Штоцький потис руку Скалозубові й кивнув його супутниці.
-Я візьму ще три кави. — Скалозуб пішов до прилавка.
-Ти вчишся в університеті? — запитала Тоня.
-Так, на філології. Але я, певно, незабаром покину.
А на якому курсі?
-На третьому.
-І чого ти хочеш кидати?
-Та не можу вже. Задовбала наука.
-А я вже кінчаю університет. Пятий курс.
-А який факультет?
Иноземні мови, іспанська.
-Ну і як?
-Так якось… навіть тривожно. Кудись треба йти на роботу...
-Ну ось і кава, — втрутився в розмову Скалозуб. — Тоню, просвіти цього юнака в «області любві». До речі, зараз іде шведський фільм «Ельвіра Мадіґан». Ліна вчора дивилася й каже, що фільм надзвичайний. Про трагічне кохання... Підіть подивіться. Я би сам з вами пішов, та маю сьогодні зустріч з Толиком. Завтра ввечері він даватиме в мене концерт.
Невдовзі всі троє вийшли на вулицю. Скалозуб розпрощався, і Борис з Тонею залишилися самі.
Тоня зацікавила Штоцького. Вона була повнотіла, але досить гарна. Мала пряме волосся рудуватого кольору, великі сірі очі й ледь помітні на лиці веснянки. Губної помади та пудри вона не вживала. Вони йшли деякий час мовчки.
-Ну що, ходімо в кіно? — перервала мовчанку Тоня.
-Ходімо.
Фільм «Ельвіра Мадіґан» демонструвався в кінотеатрі «Маяк». Борис та Тоня доїхали туди тролейбусом. Коли придбали квитки, Борис запитав:
-Ти живеш у Львові?
-Так, на Партизанській. Після кіна можемо зайти до мене. Ти не проти?
-Звичайно, не проти.
Фільм на Штоцького справив величезне враження. Дія відбувалася у Швеції в девятнадцятому сторіччі. Йшлося там про скандальне кохання офіцера до циркової танцівниці. Шлюб між ними був неможливий. Тогогочасне суспільство вкрай неґативно ставилося до подібних звязків. У результаті закохані тікають до лісу і, провівши там кілька щасливих днів, відбирають собі життя.
«За мить найвищого щастя справді варто померти, — думав Борис, виходячи з Тонею з кінотеатру. — Адже, що варте сите, спокійне життя без радости. Ці двоє воістину були мужніми. Пішли всупереч усьому за покликом своїх сердець до кінця. Але більшість людей — боягузи. Вони так і проживають своє життя, ніколи по-справжньому не живши. Все відкладають на пізніше, прагнуть досягти те, инше, а час іде. Вони лякаються невідомого, бояться безоглядно кинутися у прірву своїх унутрішніх поривів і бажань. Який сильний фільм! А деякі глядачі покидали залю».
-Ну як тобі фільм? — запитав він.
-Все це дуже гарно, але в житті такого не буває.
-Чому не буває? А я впевнений, що фільм якраз дуже життєвий.
-Борисе, ти просто сповнений високих ілюзій, але життя неодмінно їх розібє.
Тоні було двадцять вісім років і вона встигла зазнати чимало гірких розчарувань. Вона бачила, що в житті далеко не все так буває, як хочеться і що часто доводиться мимоволі коритися обставинам. Тому фільм їй і здався гарним, але далеким від реального життя. Зрештою її цікавив не фільм, а сам Борис. У його характері вона помітила щось дуже дивне для себе. Всі чоловіки, яких вона знала раніше, були або грубі, самовпевнені еґоїсти, або скиглії з комплексом меншевартости. Борис же одночасно був подібним і на перших, і на других. Це було щось зовсім нове для Тоні. «Якийсь він незрозумілий. То цим здається, то иншим,» — думала вона.
-Ти вважаєш, — знову заговорив Штоцький, — що людині в цьому світі нема чого сіпатися, так? що треба приймати все, як є? стати нікчемним плазуном, як всі ці обивателі? Ходити справно на роботу, завести сімю, мати квартиру, автомобіль, дачу і багато иншого мотлоху? Ціле життя, виснажуючи себе, змагатися з иншими за місце в болоті під назвою «суспільство», а вкінці перетворитися в бундючну руїну і сконати на ліжку під фальшиві співчування близьких? Невже таке майбутнє тебе не лякає, Тоню?
-Ти багато чого не розумієш, Борисе. Усе не так просто,-- трохи зі смутком мовила Тоня. — Це ще дуже мало щось хотіти чи не хотіти.
Ця відповідь збентежила Бориса. Він відчув, що Тонині слова сповнені невідомої йому правди і усвідомлював, що не може зараз збагнути того, що сказала Тоня, і це мучило його.
-Ну, їдьмо до мене, — мовила Тоня, і вони сіли в трамвай, який саме підїхав до зупинки.
Дім, де мешкала Тоня, був занедбаною віллою, збудованою в тридцятих роках. У ньому було кілька квартир, в одній з яких і жила Тоня з батьком та матір’ю.
-Папа́, мама́, знайомтеся, це Борис.
Тонині батько й мати сиділи на кухні, двері до якої були розчинені навстіж. Штоцький привітався, і Тоня провела його до своєї кімнати.
-Я зараз поставлю чайник, — мовила вона і вийшла.
Штоцького вразив страшенний розгардіяш у помешканні. Всякі речі та дрібні предмети тут лежали у найневідповідніших місцях. Для того, щоб сісти довелося спочатку робити собі місце. Посередині стояло оббите шкірою крісло, на яке й сів Штоцький, але перед тим мусив зняти з нього купу випрасуваних рушників і зігнати величезного сірого кота, котрий спав на них. Неохоче звільнивши місце, кіт вистрибнув на підвіконня, а потім на шафу і щез там серед стосів книг. «Дивна дівчина,-- міркував Борис, — зовсім не знаючи мене, запросила до себе. Кінчає університет, але не радіє з цього приводу... Не може бути, щоб вона була задоволена своїм існуванням.»
Тоня зайшла до кімнати з чаєм.
-Ну що в тебе за поза?! Ох, ох, «какой мужчіна»!-- глузливо кинула вона.
Це зачепило самолюбство Штоцького, але він промовчав.
— Ану я тебе намалюю. Я, між иншим, художниця,-- сказала Тоня.
Вона принесла коробочку з різнокольоровими брусками пастелі і стала малювати на картоні.
-Ти знаєш, — Тоня не припиняла малювання, — зі всіма твоїми задатками, — тобі бракує чогось дуже важливого, якоїсь искри.
-Звідки ти можеж це знати, ми ж знайомі тільки один день?
-Я це відчуваю.
-Чому ти така впевнена, що не помиляєшся?
-Я знаю, що моє перше враження найслушніше.
Портрет Штоцькому не сподобався і він сказав про це.
- Справді, портрет трохи не вдався. Тут я не вловила дещо суттєве в твоєму обличчі.
Бориса гнітило, що Тоня розмовляє з ним якимсь глузливим тоном, і він з прикрістю подумав: «Невже вона запросила мене тільки для того, щоб намалювати? Який же я йолоп. Звичайно, що так. Їй була потрібна просто натура, а я вже подумав Бог зна що».
Штоцький погасив недокурок і встав з крісла. Тоня шукала за шафою ще один картон, щоб почати новий портрет. Виріз її кофти відстовбурчився, і Борис побачив звабливий овал Тониних грудей. Йому стало до краю жаль себе і захотілося якнайшвидше піти геть.
-Та не треба шукати, я напевно піду вже додому.
-Чого це раптом? — Тоня сіла на диван.
-Та треба... — почав Борис.
-Ну от, ще тобі, — перебила Тоня. — Образився. Я ж ненавмисно. Пожартувала трохи, а ти! Ну заспокійся, я ж не хотіла. Хіба тобі в мене не подобається?
-Ну що ти, Тоню, подобається.
-А я? — вона дивилася на нього. Губи її злегка були розтулені.
-Так, — мовив Борис ледь чутно. Серце його затремтіло.
-Тоді йди сюди, — вона поманила його до себе.
Штоцький несміло сів поруч Тоні. Вона підсунулася, обвила його руками і за мить їх губи зімкнулися.
Додому Борис пішов десь близько дванадцятої ночи. «Шкода, що вдома були старі, — думав він, сидячи в автобусі, — перешкодили нам. Тоня боялася, щоб хтось не заглянув до кімнати і в нас так нічого й не вийшло».
Восьмий розділ
Штоцький та Лучнюк пішли до Скалозуба слухати концерт. Борис домовився там зустрітися з Тонею. Але вона не прийшла і це його дуже засмутило. «Нічого, побачу її завтра в університеті», — намагався він підбадьорити себе.
У квартирі було повно людей. В основному молодь. Весь куток біля вікна був заставлений фляшками з вином. Всі курили, пили вино і збуджено розмовляли, сидячи де хто міг, навіть на підлозі. Скалозуб був дуже веселий. Він то входив, то виходив з кімнати, вигукував якісь жарти і сам же з них найголосніше сміявся. В роті в нього стирчала грубезна сиґара.
Штоцький підійшов до кутка з фляшками і вибрав своє улюблене «Біле міцне».
-Випєш? — запитав він Лучнюка.
-Ні, щось не хочеться.
-Ну як хочеш. — Борис налив собі цілу шклянку і духом випив. Тоді вмостився біля груби і закурив. До кімнати зайшов Скалозуб.
-І так, панове, — голосно сказав він, — зараз перед вами виступить видатний музикант Анатолій Бровар.
Усі засміялися й заплескали в долоні. З’явився Толик з бандурою. Він був у вишиваній сорочці, синіх шароварах та кірзових чоботах. Його борода чогось була перевязана червоною стрічкою. Толик сів на крісло і почав співати «Думу про трьох братів, які тікали з Азова». Співав він тихим, дрижачим голосом, але надзвичайно проникливо. Всі слухали, затамувавши дух. Коли він закінчив співати, першим порушив тишу Скалозуб.
-Толику, нема слів, нема слів, ти — геній!
За ним і всі инші стали висловлювати свій захват.
Незабаром кімната сповнилася страшенним галасом. Усі вже спяніли й розмовляли майже криком. Дим від цигарок висів стіною. Скалозуб ходив між гостями з величезним бутлем, у якому була горілка з медом, щось вигукував, корчив чудернацькі ґримаси і безперестану реготав.
Борис раптом нагадав собі Тоню. «Чому ж вона не прийшла?» — запитував він себе. Вся веселість довкола відразу зблякла. Він устав і вийшов на кухню. Там сиділа Ліна і ще одна її близька подруга Оксана. Вони пили коньяк.
-Тільки для нас, можеж не сподіватися, — засміялася Ліна і заслонила фляшку рукою.
-Та що ти, Ліно, він тільки «чорнило» пє, — вставила Оксана.
Це була дуже висока з масивними персами дівчина. Вона з лукавою посмішкою сиділа на табуретці, заклавши ногу на ногу.
-Не бійтеся, не потрібен мені ваш коньяк, — у голосі Штоцького прозвучало роздратування. Він зовсім не мав настрою до жартів.
-Ти чого такий сердитий? — здивувалася Ліна.
-Не знаю.
-Може, в тебе маніякально-депресивний психоз? — з посмішкою кинула Оксана, злегка похитнувшись на табуретці. При цьому в неї сильно закотилася спідниця і оголилися стегна.
Ліна стала наливати коньяк до келишків і порозливала по столі. «Та вони ж обоє зовсім пянючі», — подумав Штоцький.
-Ну що витріщився на мої ноги? — Оксана не збиралася поправляти спідницю.
-Та ти вже цілком здуріла. Ще, може, запропонуй йому з тобою до ліжка лягти. — Язик в Ліни заплітався.
-А що, думаєш, не можу? — Оксана провела долонею по стегні й захихотіла.
-Що ви плетете дурниці? — сердито сказав Штоцький, а тоді звернувся до
Ліни:
-Ти можеж мені щось сказати про Тоню? Я її не розумію.
-Ха-ха-ха! — зареготала Ліна. — Знайшов незрозумілу. Вона звичайна хвойда, якщо хочеш знати. Ну хіба ні? — Ліна глянула на подругу.
-Ну і що? Яке це має значення? — Оксана налила Борисові коньяку. Вона теж порозливала, і тепер на столі була ціла калюжа.
-Ну от, скажи, Борисе, — дивлячись Штоцькому в очі, мовила Ліна, — правильно Оксана зробила, що розлучилася з чоловіком? Ти молодий і ще не зіпсутий. Скажи, правильно вона зробила?
-Звідки я знаю, — сердито відказав Борис і вийшов з кухні. «Дурні, пяні баби». У коридорі він зіткнувся з Скалозубом.
-А ось де ти! Ну як там Тоня? Дивися, тільки не закохуйся в неї, — Скалозуб поплескав Бориса по плечі.
-Чому?
— Бо вона ненормальна. Навіжена вона якась... Ходімо краще, послухаєш мою нову поему. — Скалозуб заглянув до кухні й гукнув:
-Дівчата, кінчайте базікати, я вже починаю читати.
Скалозуб читав свою поему, сидячи на невеликому столику. Говорив він виразно і емоційно. Штоцький сидів поруч з Лучнюком і нічого не чув. Він весь занурився в роздуми про Тоню.
-Ти що, заснув? — перебив його думки Лучнюк. — Я вже йду. А ти лишаєшся?
-Ні, ні, підемо разом, — схопився Борис.
Надворі була відлига. Хідник перетворився на місиво брудного снігу. Борис з Лучнюком йшли вулицею до центру.
-Глянь, який гарний місяць! — Борис дивився на яскравий диск місяця-повні над дахами будинків.
Лучнюк мовчав. Потім тихо сказав:
-Знаєш, у цій поемі Скалозуба є кілька гарних місць, а решта -- пустопоржні слова.
Девятий розділ
На площі Ринок біля статуї Діяни стояв Олег Сопатько з Людочкою. Біля них ще двоє довговолосих хлопців та дівчина в червоному береті. Вони чекали Бориса, який мав дістати гроші на вино. Була третя година.
-Ну скільки його чекати, я вже змерзла, — заговорила Людочка. — А тобі хіба не холодно, Адю? — глянула вона на дівчину.
-Анітрохи, — бадьоро відповіла та, підкидаючи тенісний мячик із зображенням людського черепа.
Її повне імя було Адольфіна.
-Йде, йде вже, — вигукнув Олег, дивлячись у бік Домініканського костелу.
Коли Штоцький підійшов, Олег спитав:
-Ну як, дістав?
— Пятнадцять ре. — Борис помахав грошима.
У гастроном пішов Борис і ті двоє хлопців, Максим і Юрчик.
-Підемо до мене, — запропонував Юрчик, коли вони з вином вийшли з гастронома.
-А батька що, нема? — Борис засунув дві фляшки вина, що не влізали до Максимової торби, собі до кишень.
-І не буде. Його на пятнадцять суток посадили.
Юрчикові тільки-но виповнилося вісімнадцять. Він був білявий і дуже тендітної будови. Мати його загинула від нещасного випадку на трикотажній фабриці.
Незабаром усі вже сиділи в Юрчиковій квартирі. Кімната батька була замкнута на ключ. Юрчик пояснив, що його тато завжди замикає свою кімнату, коли йде з дому.
-На випий. — Олег простяг Людочці фляшку.
Людочка два-три рази ликнула. Олег допив залишки і кинув фляшку в куток. З маґнетофона лунав надривний спів Еліса Купера. Юрчик, Максим та Адольфіна сиділи півколом на підлозі, що була встелена рогозяною матою, пили вино і сперечалися, який з концертів Еліса Купера найкращий. Борис сидів на кріслі біля вікна і мовчав. В одній руці він тримав фляшку, в другій цигарку, з якої струмував тонесенький димок.
-Ну нормально тепер? — Олег сів на диван біля Людочки.
-Полегшало, — кокетливо всміхнулася вона, стягаючи светер. Від вина їй стало жарко.
Олег торкнувся чолом її випнутих під сорочкою грудей.
-Ти що, хочеш просто тут? — прошепотіла вона.
Людочці було двадцять два роки, і вона була єдина в компанії, хто ходив на роботу. Сенс життя вона вбачала у великому коханні, яке вимріяла з книг і кінофільмів. Вона вірила, що це кохання прийде до неї. Проте минав час і все залишалося, як раніше. І це починало гнітити її. З Олегом вона зійшлася півроку тому, але він, як і багато инших перед ним, виявився не тим, кого вона прагла.
-Адю, я дивуюся, ти сьогодні пєш не гірше за инших,-- зауважив Максим.
-Просто я сьогодні у формі. — Адольфіна струсила попіл цигарки. — А чого це Борис там сам сидить?
-Студент. Це в нього заскоки, — пояснив Юрчик, переставляючи маґнітофонну стрічку. — Зараз запущу Джіммі Гендрікса.
-Борисе, ну чого ти сидиш там? Підсідай до нас, — гукнула Адольфіна.
Борис не ворушився. Його обсіли тривожні думки про Тоню. Минуло вже понад два тижні, як він останній раз бачив її. І зараз у ньому щось уперто нашіптувало, що вона навмисне уникає його. «Тоді у парку вона казала, що ми обовязково зустрінемося. Невже Тоня обманювала?»
-Ану пригасімо світло, — запропонувала Адольфіна. Лице її розчервонілося від вина. — Юрчику, іди, зроби інтим. Хай світиться тільки цей зелений торшер.
Юрчик погасив усі лямпочки й увімкнув торшер. Кімнату оповило приємне зеленкувате світло.
-Чудесно, просто фантастика! — вигукнула Адольфіна і необережним рухом перевернула фляшку з вином. Вона вже трохи спяніла.
Адольфіна пристала до компанії Сопатька зовсім недавно. Вона була тут наймолодша, вчилася у десятій клясі. На своїх нових друзів вона дивилася із справжнім захватом. Слова про повну свободу, звільнення від умовностей, повернення до природи просто паморочили її.
-Ну, Борчику, що ти там печалишся? Іди до нас, — знову гукнула Адольфіна і шпурнула в нього ґудзиком.
Цей середнього росту, худий хлопець, який рідко вживав матюки, їй чимось подобався. Вона давно звернула на нього увагу.
-Для чого ти постригся? Мені подобалося, коли ти ходив з довгим волоссям. Треба було послати їх всіх... — мовила Адольфіна, коли Штоцький нарешті підсів до них на мату. Вона подала йому фляшку, в якій ще було трохи вина. — На, пий усе.
Борис надпив трохи і віддав фляшку. Адольфіна глянула на нього з ніжністю і допила вино.
-Зараз я, певно, так би й зробив. А тоді...
-А мене недавно в міліції хотіли постригти, — сказав раптом Максим.
-Ану розкажи, — зацікавився Юрчик.
-Забрали, — почав Максим, — біля кінотеатру «Мир», думали, наркотики знайдуть. А в мене нічого. Я їм зразу заявив: «Пострижете, вени собі поріжу.» Показую їм руку зі шрамами, що я в армії різав. А вони: «Ми тебе на Кульпарків зараз відвеземо». А майор подивився у мій військовий білет, а там четверта стаття. Каже: «Та він, певно, й не вилізає з Кульпаркова». Ну, там ще побалакали трохи, потім посадили в машину й повезли. Я думав справді в психлікарню везуть, а вони зовсім в иншу сторону, кудись за місто. Я їх питаю, куди везуть, а вони ні слова, тільки посміхаються єхидно. Дивлюся, машина вже на київське шосе виїхала. Ну, мені страшно стало, я нумо кричати й вириватися. Ну, тут і почалося. Машина зупинилася. Вони мене вдвох на землю звалили, затягли в лісопосадку і чоботами, чоботами... Скоти, вони по голові не били, а в спину, по ногах, в живіт. Я тільки руками закривався, — і він задер сорочку, показуючи синці та садна на тілі.
Юрчик навів світло торшера, бо в кімнаті було затемно, і присвиснув:
-Ого-го, як тебе віддухопелили!
-Як же це, хіба там зовсім не було людей? — зблідла Адольфіна.
-Ти що, з місяця звалилася? Вони ж мене на київське шосе відвезли і били в кущах, — розсердився Максим. — Які люди? Там в кущах вони мене й лишили. Я ледве відійшов. Години три не міг звестися на ноги. А до Львова мене якийсь старий на «Жигулях» довіз.
Максим був старший за Штоцького на кілька років, служив у війську, звідки був комісований на десятому місяці служби. Він твердив, що симулював психічну хворобу.
-Щось я зовсім не пянію. Вино якесь слабке чи що? Піди, Борисе, там в кишені мого пальта має бути ще одна фляшка, — сказав Максим.
Штоцький звівся на ноги і заувжив, що Олега та Людочки немає. На дивані лежав тільки Людоччин светер.
В кімнаті боком до стіни була поставлена велика шафа, за якою стояло залізне ліжко, вкрите коцом. Коли Борис йшов до дверей, то побачив на ньому Олега й Людочку. Вона лежала на спині. Олег обхопив Людочку руками і ритмічно рухав голим седном. Її гарні білі ноги злегка похитувалися в повітрі. Білі, зігнуті в колінах ноги, що коливаються в повітрі, чомусь дуже запали Борисові в память, і пізніше ця картина щоразу вставала в його уяві, коли він зустрічав де-небудь Людочку.
Штоцький приніс фляшку з вином і пустив її по колу.
-А Олег з Людочкою взуваються там за шафою... Я щойно бачив.
-А я то думаю, де вони пропали, — хихотнув Юрчик.
-А тобі, видно, теж хочеться, — кинув Максим. Він відставив порожню фляшку, яку щойно допив. — Адю, а тобі... хочеться?
-Ще питаєшся, — знову хихотнув Юрчик і повалив Адольфіну на підлогу. — Ну, давай, давай, Адю, — зашепотів він. — Чого ти ламаєшся?
Адольфіна, хоч і була пяна, все-таки зуміла відштовхнути Юрчика і застебнути зіпер на джинсах, який той уже встиг розстебнути, шпортаючи там рукою.
-Відстаньте, — крикнула вона, — може, я не хочу.
-А тебе ніхто не силує. Вибери з ким тобі хочеться.-- Максим випустив з рота великий клуб диму й додав:
-Якщо тобі хочеться, звичайно. У нас свобода, ти ж знаєш.
Адольфіна глянула на Бориса. У її погляді виразно можна було прочитати «так». Але Борис не відповів на цей заклик ні найменшим порухом.
-Мені ні з ким не хочеться, — з гнівом сказала вона.
-Ти, Адю, взагалі, певно, ні з ким ще не гецалася, — глузливо мовив Юрчик.
-Яке твоє діло? — відрізала Адольфіна.
-Та що ти ображаєшся? Я так... Просто... ти мені подобаєшся, і я хотів...
-...віддерти мене як козу, — сердито перебила Адольфіна. — Пішов ти знаєш куди!
Максим глухо засміявся. Ця сварка його розвеселила.
-Іди краще перестав касети, — сказав він Юрчикові. — Бачиш, мотор пустогоном ганяє.
Цієї мити з’явився Олег з Людочкою. Вони були вже одягнені.
-Ну як «фрі лав»? — весело запитав Максим.
-Вища кляса, правда? — Олег легенько ляснув Людочку по седні.
Вона кліпнула очима і змовницьки всміхнулася.
-А що, вина вже нема? — Олег присів на мату.
-Сам бачиш, що нема, — буркнув Максим.
-Я хочу гуляти, ходімо всі на вулицю, — голосно заявила Людочка.
Максим звівся на ноги, але, заточившись, знову сів.
-Фу, ти, я пяний в дим, — пробелькотів він.
-Ну от, а скиглив тут: «не пянію, не пянію», — перекривила його Адольфіна. Вона стояла, спершись рукою до стіни, і похитувалася.
Юрчик без кінця клацав перемикачами маґнітофона.
-Може, досить тобі? — розсердився Олег.
-Що, не подобається? — пяно зареготав Юрчик. Його лікоть ковзнув по столику з касетами, і все посипалося на підлогу.
-Та вони всі тут вже в дим. Ходімо, Олеже, ну їх, — сказала Людочка.
-Що, ніхто не йде в місто? — спитав Олег.
-Я піду. — Адольфіна обняла Штоцького. — Борику, ходімо гуляти.
Штоцький уже сам був добряче пяний, і вони з Адольфіною мало не гепнулися на підлогу, бо вона ледве трималася на ногах.
-Підемо, підемо, Адю, тільки на ногах держися, — сказав він.
Адольфіна притислася до Бориса й поцілувала його в губи.
-Ну, ходімо, хто йде. — Олег з Людочкою рушили до дверей.
-А ти? — Штоцький глянув на Юрчикау.
-Я спати буду. Максим он вже хропе.
Максим і справді спав. Він сидів на підлозі, спершись на диван. Голова його лежала на пожмаканому покривалі, з рота текла слина.
-Ходімо, — Борис повів Адольфіну до коридору, де вже стояли в пальтах Олег та Людочка.
Розділи 10-13
Немає коментарів:
Дописати коментар