Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Тридцять восьмий розділ
Тридцять восьмий розділ
У «Хрещатому Ярі» Штоцький відразу побачив Бізона, який самотньо стояв у кутку з горнятком кави. Він був у своєму звичному чорному костюмі, але чомусь без краватки. Людей у кавярні майже не було. Лише дві яскраво розфарбовані дівулі і молодик у сірому капелюсі стояли у протилежному кутку. Штоцький підійшов до Бізона. Той застиглими очима дивився крізь вікно, за яким було видно вулицю і зеленіючі дерева. Між гіллям пробивалися сліпучі виблиски сонця. Бізон, здавалося, навіть не зауважив Бориса.
Штоцького весь час дивувала Бізонова манера себе поводити. Він був переконаний, що той постійно когось вдає, хоча иноді наповажне думав, що Петро Полян просто психічно хворий.
-Здоров, — голосно мовив Борис.
-Здрастуй, — Бізон кілька секунд дивився на Штоцького. Потім сьорбнув кави і витяг з кишені алюмінієву цигарницю із русалкою на кришці. — На, візьми, дарую.
-Що там?
-Подивися.
Штоцький розкрив цигарницю. Там лежали чотири папіроси.
-З анашею?
-Це найкраща анаша, яку я тільки курив.
-Дякую, — Штоцький сховав цигарницю.
-Як там Адольфіна? — Бізон знову дивився у вікно.
-Сьогодні відїжджає до Львова. Приїхав батько і забирає її з лікарні.
-А як з очима? — Бізон допив каву і крутив горнятко в руках.
-Погано. Лікар сказав, що на праве око не буде бачити зовсім.
-А коли ти був у неї? — Бізон поклав горнятко.
— Та я щойно від неї. Вона худа як смерть і вся жовта. У неї ще якісь внутрішні органи пошкоджені, печінка чи що...
Штоцький перестав говорити, бо побачив, що лице Бізона дивно змінилося.
-От падлюки! Якби я знав, то не вів би вас туди. Це все я, це все я винен. Ніколи тепер собі не прощу! — і він затулив обличчя долонями.
Штоцький був уражений. Він ніяк не сподівався від Бізона вияву таких почуттів. «У чім річ? Може, він потайки кохав Адольфіну? А може, це якісь розчулення шизофреніка?» Штоцький здивовано дивився на Бізона, який поклав голову на стіл і затулився руками. Пасма його хвилястого волосся коливалися від повівів вітру щоразу, коли хтось входив до кавярні. Горнятко лежало перевернуте, і з нього витікали на стіл залишки кави.
-Петю, ти що? Що з тобою? — стривожено заговорив Борис.
-Нічого зі мною, — підвів голову Бізон. Очі в нього були байдужі і втомлені.
-Ти не думай, що я тебе в чомусь звинувачую...
-Ясно, — обірвав Бізон Штоцького.
-Що ясно? — не зрозумів Борис.
-Ясно, що нічого вже не зміниш, — Бізон скривився. Тоді вийняв запальничку. — Скажи: запалиться чи ні?
— Не знаю.
-У цьому світі ми ніколи не знаємо, що буде. Ми просто сліпці.
— Ти говориш загадками.
-Життя - це і є загадка, — Бізон дивився на Бориса і безглуздо посміхався.
Штоцький вже почав злитися. «Що за людина? То плаче, то сміється. Лицемір нещасний... Чи, може, просто ідіот».
-Плював я на твої загадки, — сердито кинув Борис. — Краще дай мені якісь адреси в Таліні. Я завтра їду до Прибалтики.
-Сам їдеш?
-Для чого мені ще хтось?
-Я не маю адрес, — пробурмотів Бізон.
-Але ж ти обіцяв дістати.
-Я не маю адрес, — знову пробурмотів Бізон і повернувся обличчям до вікна.
Штоцький махнув рукою і мовчки вийшов з кавярні.
Тридцять дев′ятий розділ
Сіявся дрібний дощ. Штоцький стояв на шосе кількадесят кілометрів за Могильовом і вже понад годину марно зупиняв машини. Його брезентова куртка промокла, а дощ усе не переставав. Небо було заслане темними хмарами, що повільно тяглися із заходу на схід. «Проклята погода. Ще година і на мені не залишиться сухої нитки» Він пройшовся трохи по узбіччі дороги і знову зупинився. Машини з гуркотом проносилися мимо.
-Щоб ти кісток не позбирав! — розлючено кричав Штоцький услід за кожною машиною.
Врешті йому набридло даремно піднімати руку і він, відійшовши убік, сів на иржаву бочку, що лежала під молодою осикою. Спершись спиною об стовбур, він закурив цигарку. Потім побачив на траві складену вчетверо і зовсім мокру від дощу газету. Нахилившись, Борис прочитав: «...в нашем обществе сформировался человек нового типа».
-Челавьек новава тіпа, — механічно повторив Штоцький і копнув газету.
Газета тут же розлізлася на клапті. Один клапоть прилип до носака кросівки, і Борис скатуляв з нього кульку. «Заціджу зараз в яку-небудь машину», — подумав він і звівся на ноги. Раптом почувся пронизливий скрегіт гальм, і на шосе навпроти Штоцького зупинився «Камаз». З кабіни висунувся шофер, товстий червонощокий чоловік у сірому піджаку.
-Сідай, підвезу, — крикнув він по-російськи.
Штоцький щодуху побіг до вантажівки.
-Ну, дякую, я тут уже понад годину стою,-- мовив Борис також по-російськи.
-Далеко їдеш? — запитав шофер, коли «Камаз» рушив.
-До Вітебска.
Він хотів доїхати до Вітебска, бо мав там адресу однієї дівчини, з якою познайомився минулого літа у Львові.
-Я тільки до Орші їду.
-І то добре, — Штоцький зручно вмостився на сидінні.
По кабіні з шумом затарабанили великі дощові краплі. Дощ ставав щораз сильнішим і незабаром почалася справжня злива. «Добре, що я в машині», — задоволено подумав Борис, дивлячись, як за вікном пропливали мокрі і невиразні у сутінках силюети дерев.
В Орші Штоцький висів і, добравшись до траси на Вітебск, знову став ловити машини. Але йому, як і раніше, не таланило. Машини не зупинялися. Із засвіченими фарами вони проносилися по шосе і зникали. Ставало щораз темніше, і Штоцький все більше втрачав надію, що яка-небудь машина зупиниться. «Кому хочеться ризикувати, підбираючи когось на трасі». Коли на шосе з’явилася біла «Волга», Борис підняв руку, вже не вірячи, що вона не проїде мимо, як всі инші машини. Проте «Волга» зупинилася. Штоцький стрімголов кинувся до неї.
-До Вітебска підкинете? — запитав він шофера.
-Скільки даш? — шофер з кислою міною дивився на Бориса. Було видно, що він шкодує, що зупинився.
-Я не маю грошей, — розгублено промимрив Штоцький.
-Чого тоді зупиняєш? — розсердився шофер і з грюкотом захряснув двері.
Він дав газ, і машина поїхала. Штоцький стояв на узбіччі і розпачливо дивився, як вона віддаляється. Проте «Волга», відїхавши трохи, знову зупинилася. Шофер виліз з машини і гукнув:
-Добре, іди сідай.
Штоцький не рухався.
-Йди, йди, не треба грошей, — знову гукнув шофер.
Уже було запівніч, коли Борис приїхав до Вітебска. Він був настільки втомлений, що йшов вулицями, хитаючись, наче пяний. Очі в нього злипалися і він через силу вибрався на останній поверх якогось пятиповерхового будинку, де заснув на сходовій клітці, підстеливши під себе шматок ґофрованого картону.
Сороковий розділ
«Дивно, що ці древні будівлі мене анітрохи не зворушують. Невже я позбавлений здатности милуватися прекрасним?» — думав Штоцький, вештаючись по широкій площі перед ратушею. Він був у Таліні вперше. Не маючи жодної адреси і без копійки в кишені, Борис уже третій день самотньо блукав вулицями в надії зустріти кого-небудь з гіпстерів, проте все було марно. Зранку до вечора він блукав містом серед людського гамору і весь час бачив тільки чужі та байдужі обличчя. «Яке жахливе місто, холодне й самовдоволене. Скрізь тисячі тіней, тисячі масок і жодної живої людини», — шепотів він, безцільно йдучи у натовпі. А коли темніло, Штоцький сідав на трамвай і їхав у кінець Пярнуського шосе, де були новобудови. Там в одному з недобудованих будинків в просторій кімнаті на третьому поверсі він ночував на дверях, покладених на бетонну долівку.
Востаннє пройшовшись по площі, Штоцький попрямував вузенькою вулицею до Вишгорода. Невдовзі він вийшов на подовгастий пагорб зі сквером, з лівого боку якого було розташоване літнє кафе. Внизу тяглася вулиця з низкою маґазинів. Борис знайшов у сквері вільну лавку і сів. На підстриженій траві цвірінькала зграйка горобців. Ззаду, де було кафе, долинала музика і людські голоси. Спереду виднілися черепичні дахи Вишгорода. Борис задумливо дивився на них і курив цигарку. Тиша та спокій огортали його серце. Час від часу повівав вологий вітерець. Штоцький роззувся, витяг ноги і заплющив очі. Йому захотілося щезнути для себе і навколишнього світу. Він нерухомо сидів на лавці. Цигарка з його руки вислизла на пісок.
-Ей, челавьек! — почувся раптом чийсь вигук.
Борис неохоче розплющив очі. Перед ним стояв довговолосий худорлявий хлопець в окулярах. Він був у стоптаних сандалях і темно-червоній сорочці з повідриваними ґудзиками. Хлопець посміхався. В нього були жовті рідкі зуби. На запястях його рук були повязані мідні ланцюжки.
-Звідки ти? — спитав хлопець російською і сів біля Штоцького.
-Зі Львова.
-А я з Черкас.
-Тоді ми земляки, — зрадівши, мовив Борис по-українськи.
-Мене звати Сашко, — хлопець простяг руку.
-А мене Борис. — Штоцький потис руку. — А ти що, також сам у Таліні?
-Ні, нас багато. Ми тут, в одній хаті цілою комуною живемо. Навіть з Іркутська є люди.
Штоцький витяг цигарки, і вони закурили. Сквером неквапливо пройшли два міліціонери, підозріливо подивившись у їхній бік.
-Не звертай уваги, а то ще причепляться, — шепнув Сашко.
Перетнувши сквер, міліціонери увійшли до кафе.
-Поїсти би щось, — сказав Штоцький.
-А хочеш, ми зараз пообідаємо? — Сашко встав з лавки. — В мене є одна точка... Тільки нікому не кажи.
-Не скажу, — кивнув головою Штоцький.
-Тоді ходімо. Це недалеко.
Попетлявши трохи вулицями, Сашко привів Штоцького у тихий провулок.
-Це там, бачиш, де мотоцикл з коляскою стоїть. Тільки ми туди не підемо. Нам з чорного ходу треба.
Вони звернули ліворуч і, перетнувши вузьку вуличку, увійшли в підїзд гарного триповерхового будинку з барельєфами риб. Пройшовши коридор, Борис та Сашко опинилися у внутрішньому дворі. В повітрі чувся запах їжі. За великими вікнами із сіткою проти мух виднілося просторе приміщення кухні, де біля столів та кухонних плит поралися жінки у білих халатах.
-Почекай, я зараз прийду, — мовив Сашко і зник у темному проході біля цілої гори деревяних ящиків.
Борис пройшовся взад-вперед, тоді сів на один з ящиків і закурив цигарку. Не встиг він до кінця докурити її, як з’явився Сашко з двома мисками. В одній був варений риж, а в другій дрібно порізана капуста з олією.
-Став сюди. — Штоцький перевернув догори дном бочку, що лежала обабіч.
Сашко поставив миски, вийняв з кишені дві ложки і хлопці стали їсти.
-Ну що, клас? — прицмокував Сашко.
-Непогано, — кивав головою Штоцький.
Пізніше, коли вони поїли і переходили через площу Віру, Борис мовив:
-Десь би знайти затишне місце... Я маю папіросу з травою.
— Так це просто чудесно! — скрикнув Сашко. Він на мить задумався і тоді сказав:
-До парку підемо. Там є одна лавочка.
Вони повернули назад і невдовзі попрямували вулицею, на якій, певно, виникло запертя, бо вся вона була загачена автомобілями. По хідниках снували юрмища перехожих. Дехто з людей кидав на Бориса та Сашка недоброзичливі погляди. Коли хлопці проходили біля аптеки, якийсь сивобородий дідок з підбитим оком і в помятому чесучевому піджаку помахав до них капелюхом і щось гукнув по-естонськи.
-Окей, все гаразд, батьку! — відповів йому по-українськи Сашко.
-Хто це? — Штоцький і собі привітав дідка рукою.
-Алькоголік один. Він мурашиний спирт пє.
-Також наша людина, — засміявся Борис.
Коли вони прийшли до парку, виявилося, що на місці, де, як твердив Сашко, мала бути лавка, не було нічого.
-От дідько, забрали, — розгублено розвів руками Сашко.
-Нічого, так посидимо.-- Штоцький скинув наплічник і сів на траву.
Місце було затишне. Довкола росли густі кущі. Алеї, якими гуляли люди, були досить далеко. Штоцький витяг з наплічника цигарницю з русалкою, подаровану Бізоном, і, розкривши його, простяг Сашкові. Той узяв папіросу.
-Що, тільки одна?
-Одна, але найвищого ґатунку. — Штоцький запалив сірника.
Сашко прикурив, затягся і передав папіросу Борисові. Той теж затягся і віддав папіросу. Так вони сиділи і по черзі курили.
-Бере добряче, — пробурмотів Сашко.
Штоцький випустив з рота дим і знову простяг Сашкові папіросу. Той заперечливо похитав головою і, повільно відхиляючись назад, ліг на спину. Борис кинув недокурок в траву і положив голову на коліна. У такому положенні він поринув у наркотичний транс, слухаючи шелест листя, спів пташок і віддалені кроки людей на алеях.
Коли Борис та Сашко виходили з парку, сонце вже ховалося за обрієм, і над містом на заході рожевіло небо. Хлопці сіли на трамвай і довго їхали ним, потім ще довго йшли вулицями, аж поки не опинилися на передмісті Таліна, де було багато старих, деревяних домів з городами та садами.
-Незабаром будемо на місці, — сказав Сашко.
-Якщо я десь тут не звалюся від втоми, — буркнув Борис.
Вони брели безлюдною вулицею, яка утопала в зелені. Поволі сутеніло.
-А ти, чорт! — раптом відсахнувся Сашко.
Ліворуч під деревяним парканом сидів, настороживши вуха, величезний чорний з білими плямами собака.
-Не показуй, що боїшся, — мовив Штоцький.
Хлопці пройшли мимо собаки, стараючись не дивитися на нього. Собака стежив за ними, але з місця не рухався. Коли вони відійшли вже досить далеко, він підвів догори голову й протяжно завив. Його виття то затихало, то ставало голоснішим і було невимовно сумним.
-Що це він раптом? — мовив Штоцький.
-Помер хтось. — Сашко спохмурнів й озирнувся.
-Чому це обовязково помер? — заперечив Борис. — Мало від чого пес захоче вити.
-Так тільки за покійником можна вити. Я вже знаю. — Сашко сплюнув.
-Справді ще біду накличе.
Борис не відповів, і хлопці йшли далі мовчки. Незабаром вони звернули з вулиці, перетнули пустир, порослий кропивою, і підійшли до занедбаного дому, вікна якого були забиті дошками.
-Ну все, прийшли. — Сашко ступив до дверей і постукав камінцем у мідну клямку.
За дверима не чулося жодного звуку.
-Може, нікого нема? — сказав Борис.
-Як нема? Я ж бачу, із середини на гачок защіплено.-- Сашко знову постукав.
Врешті почулися легкі кроки, щось клацнуло, і двері відчинилися. На порозі з’явилася висока дівчина з заплетеною косою. Її широкорозплющені очі дивилися з безумним блиском і, здавалося, нічого не бачили. Вона була в брудних джинсах з дірами на колінах, а вище пояса зовсім гола. Вся шкіра на її масивних грудях, плечах та шиї була покрита червоно-синіми плямками.
-Заходьте, — тихим голосом проказала вона російською і, повернувшись спиною, зникла.
Борис та Сашко ввійшли в коридор і, зачинивши за собою двері, опинилися в повній темряві. Щоб якось іти, Борис мусив схопитися за край Сашкової сорочки. Підлога була геть трухлява з дірами, і Штоцький весь час спотикався, провалюючись то одною, то другою ногою.
-Попід стіною йди, — говорив Сашко і щоразу пирскав від сміху, коли Борисова нога знову потрапляла в діру.
Так крок за кроком вони пройшли весь коридор, аж поки Сашко не намацав рукою клямку і не відчинив двері до кімнати, де було трохи ясніше. Слабке світло тут проникало знадвору з вікон. Майже вся підлога була завалена уламками потрощених меблів та иншим мотлохом. Навпроти виднілися ще одні двері.
-Іди уважно, тут повно цвяхів стирчить, — сказав Сашко.
Він підійшов до дверей і, відчинивши їх, увійшов в иншу кімнату. Борис рушив за ним. Ця кімната була вдвоє більша за попередню. Тут горіло кілька свічок, а на підлозі у всяких позах сиділи й лежали хлопці та дівчата. Всіх було, як нарахував Штоцький, пятнадцять осіб, з них чотири дівчини. На появу Сашка та Бориса ніхто уваги не звернув. У кутку двоє довговолосих хлопців на полумї свічки, яка стояла на перевернутому баняку, готували опійний концентрат. «Певно всі вже зачмелені», — вирішив він.
-Ось, чоловік зі Львова, — сказав російською Сашко, сідаючи на якесь шмаття. Борис вмостився біля нього.
-Зі Львова? Як там Макс? — запитав теж російською один з хлопців.
Штоцький повернув голову. Хлопець лежав під вікном на коці, обнявшись із білявою дівчиною, яка безугаву щось говорила напівшепотом. Незмога було розібрати жодного слова, бо це був звичайний белькіт людини, що марить.
-Макс до Криму поїхав, — відповів Борис.
-А ти давно зі Львова? — запитав хлопець, що тримав над свічкою пробірку. Він був босий, у подертих штанах і мав на собі майку з американським прапором.
-Вже три місяці, як виїхав з дому.
-Ну все, готово, — хлопець зняв пробірку з полумя свічки.
Хлопець, що сидів поряд, вийняв шприц і, настромивши на нього довгу грубу голку, став вибирати з пробірки брунатну рідину. Набравши трохи, він змінив грубу голку на тонку.
До них підійшла невисока, повна дівчина з медальйоном на шиї і, закотивши рукав сорочки, мовчки сіла збоку. Штоцький зауважив, що в неї дуже миле, майже дитяче обличчя, але очі зовсім погаслі.
-Нарцисе, там для мене ще лишиться кілька кубиків?-- запитав Сашко.
-Ні, ні, все забито, — відповів хлопець зі шприцом.
Штоцький був страшенно втомлений і відчував, що його зморює сон. Уже засинаючи, він наче в тумані бачив, як дівчина з медальйоном простягла руку і їй зробили заштрик у вену; як вона раптом зблідла і мов підкошена звалилася на бік; як зчинилася метушня і її підняли і знову поклали на підлогу. Потім дівчину заступили темні постаті, і більше Борис нічого не бачив. Його свідомість злилася у сіру пляму, і він заснув.
Штоцький був страшенно втомлений і відчував, що його зморює сон. Уже засинаючи, він наче в тумані бачив, як дівчина з медальйоном простягла руку і їй зробили заштрик у вену; як вона раптом зблідла і мов підкошена звалилася на бік; як зчинилася метушня і її підняли і знову поклали на підлогу. Потім дівчину заступили темні постаті, і більше Борис нічого не бачив. Його свідомість злилася у сіру пляму, і він заснув.
Немає коментарів:
Дописати коментар