Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Тридцятий розділ
Тридцятий розділ
Поїзд прибув до Одеси, коли сонце тільки-но почало підніматися. Борис з Дорою в числі перших вийшли з ваґона.
-Тепер нам лише дістатися до моря, — мовив Борис.
Він ішов позаду Дори, час від часу відкидаючи з чола довгі пасма спутаного волосся. Треба було надіти повязку, але вона лежала десь у наплічнику. Борис був одягнений в латані джинси і синю сорочку з обрізаними рукавами, а Дора в шорти і помаранчеву теніску з літерою «L», що, вочевидь, символізувала слово «liberty» (свобода), на грудях.
-А чим будемо добиратися? — Дора на мить обернулася.
-Пішки підемо. Це не так далеко.
При виході з двірця до них підскочив якийсь гладкий чоловік у літньому дірчастому капелюсі.
-Квартіру снять нє жілаєтє? — запитав він.
— Ні, ні, нам не треба, — відповів Штоцький.
Борис з Дорою перетнули двірцеву площу і рушили вулицею, яка, як пригадував Штоцький, мала вести до моря. Йшли вони по затіненому боці, бо спека ставала щораз більшою. Згідно з пляном, обговореним ще у Львові, вони мали замір відійти морським узбережжям подалі від міста і, зупинившись десь у безлюдному місці, цілковито віддатися своєму коханню. Це був фантастичний плян Штоцького, суть якого полягав у тому, щоб, може, навіть ціною життя досягти в коханні найвищої насолоди. «У нас не має бути ніяких думок про повернення, — говорив він. — Ми їдемо, щоб більше не повернутися. Мусимо забути і зректися всього. Тільки ти і я. Тільки наше кохання і більше нічого. Нема ні минулого, ні майбутнього. Є тільки ми. Тільки ми єдині в цілому світі». Штоцький говорив це пристрасно і з такою впевненістю, що на Дору його слова діяли майже гіпнотично. І хоча її розум не згоджувався, намагався протестувати, вона була змушена вірити йому.
Невдовзі сонце так розжарило хідники, бруківку і стіни будинків, що вулиця перетворилася у справжнє пекло. Наплічники з кожним кроком ставали важчими. Дора все частіше відставала й зупинялася. Нерідко Борис був змушений вертатися назад до Дори, яка, залишившись далеко позаду, сиділа на наплічнику пригнічена й розбита. Він вибрав з Дориного наплічника й переклав до свого майже половину речей і як тільки міг підбадьорював її.
-Ще трохи, ще трохи, голубонько, і ми побачимо Чорне море, найчу́дніше море в світі, — говорив Борис, цілуючи Дору в пересохлі губи.
І вони йшли далі.
Врешті зовсім мокрі й знесилені добрели до моря і попадали на пісок. Пляж весь кишів відпочивальниками.
-Треба скупатися, — мовив Штоцький. Він лежав спиною на наплічнику і дивився в море.
-Я не можу і руки підняти, — сердито відказала Дора, лежачи горілиць поруч зі Штоцьким. Її помаранчева теніска була вся в темних плямах від поту.
-Ну, не сумуй, — шепнув Борис, стисши Дорину руку. Відпочинемо, скупаємося, і все буде окей.
Дора зідхнула й перевернулася на живіт.
-Пісок як розпечена пательня. Дай мені цигарку.
Штоцький вийняв з кишені пачку «Львова», і вони закурили.
Неподалік під тентом з простирала сиділо троє грубих з величезними животами чоловіків. Вони грали в карти. Поруч на розгорнутій газеті красувався гігантський кавун, біля нього радіоприймач. Чути було музику. Чоловіки грали мовчки, з дуже поважними, навіть похмурими мінами. Штоцький довго спостерігав за картярами, а потім перевів погляд на инших відпочивальників. Людей було так багато, що аж рябило в очах — всюди обличчя, обличчя, скопище тіл, рук та ніг. «Так, тут місце не для нас», — прошепотіов він.
-Ну, ти йдеш купатися? — Дора вже встигла перевдягтися і зараз стояла перед ним у блакитній купелівці. Біле Дорине тіло різко виділялося на тлі засмаглих фіґур людей на пляжі. Вітерець ворушив пасмами її ясного волосся.
-Ти йди, я за тобою.
Дора, маневруючи між розпластаними на піску тілами, рушила до моря. Вода була тепла. Дійшовши до пояса, вона лягла на хвилю і поплила. За кілька хвилин Дора побачила Бориса, який наближався до неї.
-Пливімо до бакенів, — вказала вона рукою у відкрите море.
Бакени були досить далеко від барега. Допливши до них, Борис з Дорою опинилися зовсім самі. Дивне почуття легкости та свободи охопило їх. Тримаючись за бакен, вони дивилися на берег. Пляж здавався далеким метушливим мурашником. Їм не хотілося туди повертатися. Тут на воді було так добре. Тихо й спокійно, тільки невеликі хвилі підіймалися та опускалися, ніби заколисуючи.
До берега Борис і Дора плили повільно, зрідка перекидаючись словами. Повернувшись до наплічників, вони вийняли свої припаси і стали їсти.
-Поїмо й підемо, — мовив Штоцький.
-Пляжем? — скривилася Дора. — Я не зможу йти. Це сонце мене доконає.
Штоцький зідхнув і став дивитися в море. Невдовзі вдалині з’явився катер. Це був невеликий пасажирський катер, що курсував по одеському узбережжі.
-Доро! — зрадів він. — Ми ж можемо плисти морем. Сядемо на катер і попливемо. А на кінцевій зупинці за містом висядемо і підемо вже пішки.
Незабаром вони вже були на катері. Більша половина місць на деревяних лавках пустувала, бо пасажирів набралося небагато. Пролунав гудок і катер відчалив від пристані. Борис з Дорою сиділи, притулившись одне до одного, і дивилися на темно-зелені хвилі, що проносилися за бортом.
На берег зійшли вони в Іллічівську. Їм довелося довго поблукати, обходячи величезний порт, поки вони нарешті добралися до вільного морського узбережжя, над яким простягалися нескінченні соняшникові поля. Сам берег був урвищем, порізаним ярами, де густо ріс чагарник. А внизу над самим морем тяглася вузенька смужка дикого пляжу. Борис з Дорою йшли босоніж по мокрому піску. Морські хвилі розбивалися, омиваючи їм ноги. Так без зупинки вони пройшли майже годину. А сонце знай пекло й пекло.
-Чому б нам не зупинитися? Хіба тут не чудове місце? Цілком безлюдне й тихе... Я вже зовсім вибилася з сил,-- сказала Дора й скинула наплічник.
Вони посідали на пісок. Штоцький мовчки закурив цигарку і став удивлятися в далекий морський обрій, де через силу можна було розріжнити невиразні тіні військових кораблів.
-Сторожові. Там далі, за ними вже, певно, нейтральні води, — пробурмотів він задумливо.
Дора підсунулася до Бориса і, поклавши голову йому на коліна, заплющила очі. Борис погладив її рукою. Вони сиділи дуже близько від моря і через шум прибою навіть не зауважили, як до них наблизилася ватага підлітків на роверах. Стараючись не дивитися на Бориса й Дору, вони мовчки пройшли мимо і зникли за стрімким виступом берега.
-Я мушу скупатися, — сказала Дора.
-Купайся, а я піду, пошукаю, де би поставити намета.
Дора зняла джинси, теніску і, стала в наплічнику шукати за купелівкою.
-А, піду так, велике діло, — довго не знаходячи її, мовила вона. Тоді встала і в самих вузеньких пантальониках пішла до моря.
-Та вже зовсім голою купайся, — кинув Штоцький.
Дора різким рухом скинула пантальники й шпурнула їх геть.
-Єдність з природою, — засміялася вона й кинулася в хвилі.
Тридцять перший розділ
Минуло понад тиждень відтоді, як Борис з Дорою зійшли в Іллічівську з катера. За цей час вони пройшли не один кілометер морським узбережжям, проминули з десяток приморських сіл та пансіонатів і, зупиняючись на одному місці не більше дня, врешті добралися до коси за Затокою. Це була та сама морська коса, на якій Штоцький вже якось побував два роки тому з Олегом Сопатьком. Безлюдна, з чудовими дикими пляжами вона була місцем ніби навмисне створеним для усамітнення. Тут Борис з Дорою вирішили зупинитися надовго. Намет вони розбили у тихому закутку, захищеному зі всіх боків кущами. Невдовзі Борис і Дора повністю освоїлися з новим місцем і полюбили його. На косі вони почували себе в повній безпеці і вдень ходили зовсім голі. Безтурботні, спянілі від моря і навколишньої природи вони безоглядно віддавалися своїм почуттям, насолоджуючись кожною хвилиною: купалися, засмагали, гуляли по косі і тільки зрідка з’являлися в селищі.
Ніч була напрочуд тепла й свіжа. Морські хвилі з шумом навалювалися на пляж і відступали назад. Скрізь, і на воді в хвилях, і на мокрому піску серед викинутих на берег водоростей світилися маленькі фосфоричні цятки. Це були світляки. Ні Борис, ні Дора такого на косі ще не бачили. Вони брели над морем, вертаючись із Затоки, де випили фляшку вина. Обоє були дуже збуджені і безугаву сміялися. Штоцький перший звернув увагу на ро́зсипища дивних вогників.
-Дорцю, ти тільки подивися скільки світлячків.
Дора опустилася на коліна і стала долонями згрібати світляків разом з піском.
-Як їх багато! Вони по всьому пляжі!
Штоцький теж узявся збирати світляків. Він набрав їх цілу жменю і висипав Дорі на голову. Світляки розповзлися по її волоссі, заблищали на лиці, замерехтіли на плечах та грудях, запалахкотіли, падаючи на коліна. Дора встала.
-Я, певно, вся сяю.
-Ти наче богиня! — вигукнув Борис, цілуючи її коліна.
Дора засміялася і стрибнула вбік.
-Лови мене, — знову засміялася вона й побігла.
Штоцький швидко наздогнав її і вони повалилися на пісок. Він став цілувати Дору в шию і щораз з більшою жагою пестити долонею її живіт і нижче. Вона тремтіла всім тілом, притискаючись до нього. Плаття на ній збилося аж під саму шию.
-Зараз, зараз, мила, — шептав Борис, скидаючи з себе джинси. Тоді притяг Дору до себе, всім тілом відчуваючи збудливу голизну її грудей, живота і стегон.
-Любий, будь зі мною довго, довго, — шепотіла Дора.
-Так, так, моя найсолодша, — відповідав Борис.
За мить їхні губи ворушилися вже без слів, а сплетені тіла пульсували в єдиному ритмі жаги.
Тридцять другий розділ
Дора зняла казанок з вогнища. Вона щойно купалася, і сонце ще не встигло висушити краплі води на її тілі. Борис лежав горілиць біля входу до намета і дивився у глибінь неба, де, напруживши зір, можна було побачити напівпрозорі щезаючі хмарини. Дора, клякнувши на коліна, помішувала паличкою щойнозварену зупу. Борис перевів погляд на Дору і побачив, що в неї по стегні повзе мураха. Вона, швидко перебираючи ніжками, піднімалася все вище й вище аж поки не зникла у волосяному зарості між ногами.
-Дістань хліб, — мовила Дора, вкладаючи в казанок ложки.
-Тобі в те місце мураха залізла, — посміхнувся Борис.
-Ну, ну побреши. — Дора недовірливо зиркнула на Штоцького, але про всяк випадок змахнула долонею між ногами.
Борис витяг з намета буханець білого хліба, і вони, вмостившись біля казанка, стали їсти. Десь позаду в кущах безупину співала пташка. З моря подуви вітру доносили шум прибою. Штоцький їв зупу, слухав пташиний спів та шум прибою і відчував, що йому більше нічого не треба. У його серці панував спокій. Дора про щось говорила йому, але він дивився на неї і не чув. Він був щасливий просто бачити її, насолоджуватися порухами її губ, милуватися лініями її плечей, впиватися тремтінням пиптиків її невеличких персів. Адже вона була тою, кого він кохав, кохав із самозреченістю людини, котра несподівано одержала шанс порятунку.
По обіді Дора вирішила трохи прибрати в наметі. Вона стала витягати всі речі, кидаючи їх на купу.
-Навіщо ти взяла цього светра? — Борис указав на новенький кремової барви светер з лями. — Хіба брунатного тобі не досить?
Дора нічого не відповіла. Штоцький узяв светер і став його розглядати.
-Зараз я надам йому нормального вигляду. Треба дірки повирізати.
Дора вилізла з намета і звелася на ноги. Вони в неї були дуже гарні — в міру худі, рівні, з майже непомітними золотистими волосинками на гомілках. Борис ніжно провів долонею по її нозі.
-Я зараз прийду. — Дора відійшла кільканадцять кроків і присіла за кущами.
Штоцький узяв ножиці і став вирізати в светрі дірки. Коли Дора повернулася, светер уже був весь у дірках.
-Ти що, справді порізав? — скрикнула вона.-- Я ж думала, що ти жартуєш. — Дора сіла на пісок і сумно додала:
-Ти ж зіпсував його.
-Чому це? Він має тепер дуже ефектний вигляд. Ану вдягни.
-Відчепися, не буду його вдягати.
-Ну чому, Доро? Вдягни, я хочу подивитися. Все одно його вже не переробиш.
Дора сердито пхикнула, але все таки надягла светер. Її розпирало почуття злости, але вона мовчала.
-Ну от, чудесно! Я навіть не сподівався, що буде так добре.
Светер був усіяний дірами, і в одну з них випнулася ліва Дорина грудь.
-Дуже чудесно, — перекривила Штоцького Дора і подумала з гіркотою: «Невже він не відчуває, що це мені неприємно?»
Вона зняла светер і шпурнула його геть. Тоді закурила цигарку і з ображеною міною сіла на коц біля намета і майже годину мовчала, не відповідаючи на Борисові спроби примиритися. Це була перша сварка між ними за весь час їхнього знайомства. Проте надвечір усе забулося. Під променями призахіднього сонця вони знову як і раніше, весело перегукуючись, купалися в морі. Дора плавала у порізаному светрі і сміялася.
-Це буде моя купелівка, — говорила вона, підстрибуючи на високих хвилях.
Після кожного стрибка над водою з’являвся її голий живіт і темніючий під ним трикутник. Штоцький сидів на березі і закохано дивився на Дору, ловлячи очима червонаві відблиски сонця, що заломлювалися на її мокрому тілі. Зараз вона здавалася йому особливо гарною — тут на тлі морських хвиль, радісна, з усміхненим лицем, мокрим волоссям і блакитними очима.
Коли Дора вийшла з води і втомлено простяглася на теплому піску, Борис став легенько цілувати злиплі біляві пасма її волосся. Він відчував смак солоної води і вдихав хвилюючий запах тіла коханої. Дора заплющувала очі й тремтіла. Потім вони стали пестити один одного руками, все більше збуджуючись. Їхні вуста безупину шепотіли ніжні слова. Ні Борис, ні Дора вже не зауважили, коли злилися одне з одним. Жар кохання охопив їх і поніс. Вони перетворилися в одне єдине тіло і летіли у безвість. А сонце поволі ховалося в морі, посилаючи на безлюдний пляж свої останні промені.
Тридцять третій розділ
З Дорою щось діялося. Борис ясно бачив, що після випадку зі светром, вона помітно стала инакшою. Все частіше її огортав смуток, і вона йшла на пляж, сідала на пісок і, охопивши коліна руками, довго дивилася в морську далечінь. У такі хвилини вона прагла бути сама і на питання Штоцького «що з нею?» вперто відповідала, що все добре. Але Штоцький розумів, що це неправда. З дня на день передчуття чогось недоброго гризло його серце. Час минав, а Дорин смуток не тільки не проходив, а ще більше посилювався. Борис болісно роздумував і схилявся до висновку, що Дора вже перенаситилася всім і більше не вірить йому. Він починав розуміти, що вона не може й не хоче йти з ним до кінця, щоб втілити його ідею про досягнення найвищого щастя через кохання. Те, про що він так мріяв, зараз розвалювалося у нього на очах. Проте Штоцький все ще намагався обманювати себе, робив відчайдушні спроби переконати Дору, стараючись знову розпалити в ній віру і кохання до себе. Та все було марно. На його слова Дора відповідала лише сумним поглядом. Штоцький був безсилий щось змінити і врешті решт змирився і тепер тільки відтягав болісну мить остаточного розриву, що невблаганно наближалася.
-Не хочеш скупатися? — тихо запитав Борис.
— Ні, — відказала Дора. Вона лежала в затінку під кущем і дивилася в небо.
-Про що ти думаєш? — Борис присів біля Дори. В руках він тримав суху стеблину.
-Так собі, ні про що.
-У мене таке відчуття, що ти мене вже не кохаєш. — Борис легенько провів стеблиною по Дориній шиї.
Дівчина не поворухнулася. Її очі і далі нерухомо дивилися в небо. Штоцький глянув угору. Велика зграя чайок з квилінням пронеслася над їхніми головами й зникла.
-Не знаю.
-Хіба це можна не знати? — сказав Борис.
Дора і далі застиглим поглядом дивилася в небо. Штоцький узяв її руку і приклав до своїх губ. Дора погладила другою рукою Бориса по щоці.
-Я не знаю, що зі мною, але мені стає щораз гірше і гірше, — прошепотіла вона. — Я не обманювала раніше. Це просто сталося тепер.
Штоцький нахилився, щоб поцілувати Дору і побачив, що з її ока викотилася сльоза. Скотившись по щоці, вона впала на пісок і щезла. В небі знову пролетіла велика зграя чайок.
Тридцять четвертий розділ
-Дивися, кіт утоплений! — зойкнула Дора.
Вона зупинилася, дивлячись на кота чорно-білої масти, що лежав до половини занурений у воду. На морі був штиль, і маленькі хвильки тільки злегка коливали його лапами.
-Треба його десь закопати. — Борис узяв Дору за руку. Його жахнув вираз її обличчя. Воно було сіре і сумне. Такою він ще її не бачив.
-Забери його, — тихо мовила Дора.
Штоцький відніс кота далеко, в той бік коси, де вже не було ніякої рослинности і зарив у піску. Зверху він поклав старий автомобільний скат, що лежав неподалік, а всередину встромив суху гілку. Потім сів збоку і, дивлячись на спорожніле море, закурив цигарку. «Ніби справжній похорон», — подумав.
Вранці Дора заявила, що відїжджає до Львова. Вона швидко зібрала свої речі і пішла в Затоку на автобус, покинувши Бориса на косі самого.
-Я більше не можу так жити. Я задихаюся. Все те, що ти говориш — самообман, — заявила вона перед відходом.
Штоцький до самого кінця вдавав повну байдужість. Коли Дора пакувала речі, він навіть сміявся і робив їдкі зауваження. І тільки тоді, коли вона пішла і її постать розтала вдалині, він упав лицем на пісок і віддався розпачеві.
Тридцять п′ятий розділ
Біля воріт костелу Еліжбети стояла крита машина, з якої двоє вантажників з землистими лицями алькоголіків знімали паперові мішки і несли їх до костела. Один мішок лежав розірваний, і навколо нього біліла розсипана вермішеля.
Від самого ранку із сірого неба мжичив дощ. Усе навколо здавалося перенасиченим вологою. Мокрими були стіни костела і плити тротуару, лисніло від дощу жовте листя на деревах, брезентова куртка Штоцького теж вся намокла, а його довге хвилясте волосся злиплося і звисало змійками. Штоцький сидів на деревяному ящику неподалік від входу до костела і, курячи цигарку, байдужими очима споглядав роботу вантажників. Після того, як Дора лишила його, він повернувся до Львова збайдужілий до всього, і вже третій місяць жив у якомусь напівсні. Вранці він виходив з дому і цілими днями безцільно блукав вулицями, часто зовсім не усвідомлюючи, де він і що робить. Нерідко його згорблену, нерухому фіґуру можна було побачити десь на лавці у парку, біля вітрини маґазину або у якій-небудь кавярні з давно випитим горнятком кави в руках. Утративши Дору, Штоцький утратив і сенс життя. Більше в нього нічого не було, що би давало йому хоч якусь утіху. Він утвердився на думці, що в цьому світі нема речей, які б могли принести йому внутрішню рівновагу. «Я належу до тих людей, які відчайдушно пориваються до щастя, але не знаходять його, бо їм воно не дано», — говорив він собі, вважаючи, що це гра якихось темних сил прирекла його на страждання і зробила тим, ким він є. «Адже, як инакше можна пояснити, що цілі, які приносять багатьом людям радість, не викликають у мене ні найменшої цікавости».
Штоцький був у безвиході і розраду шукав лише в наркотичному потьмаренні. Кохання до Дори на якийсь час визволило Бориса від страждань. Це була його остання відчайдушна спроба знайти щастя. І ось усе завершилося крахом. Він знову залишився сам із собою, з нестерпним болем у душі і невгамовним прагненням до чогось, що не існувало реально.
-Чого сидиш тут?
Борис повернув голову. Перед ним стояв високий з бичачою шиєю міліціонер.
-Що, глухий? — грізно сказав він.
-Та я... просто сиджу... відпочиваю..., — пробелькотів Штоцький.
-Документи є? — Міліціонер грубо схопив Бориса за плече. Тоді запхав руку в кишеню його куртки і вийняв дуже помятий, з облізлою палітуркою паспорт, який Штоцький завжди носив зі собою.
-Що це таке? — гидливо скривив губи міліціонер.
-Паспорт, — промимрив Штоцький.
-Що, сраку ним підтираєш? — Переглянувши паспорт, міліціонер віддав його і вперся в Бориса колючим поглядом.-- Що це в тебе за вигляд?
-Такий, як є, — знічено пробурмотів Борис.
-Що за вигляд, я питаю? — очі в міліціонера спалахнули злістю.
-Нормальний вигляд.
-Що? — гаркнув міліціонер.
-Чого причепився?! — ледь чутно мовив Штоцький, в якого від напруження пересохло в горлі.
Лице в міліціонера вмить побуряковіло, і він з розмаху зацідив Штоцького пястуком в скроню. Той звалився з ящика і простягся на мокрих камяних плитах.
-Щоб твого духу тут більше не було! — зикнув міліціонер, штурхнувши Бориса носаком чобота у бік.
Штоцький похитуючись звівся на ноги. Ліве вухо та щока розпухли і сильно боліли. Очі заслало ніби туманом. Штоцький поволі побрів геть. Він почував себе нікчемним та роздавленим, істотою, позбавленою місця під сонцем. І будинки, і вулиці, і авта, і перехожі — все було чужим та далеким. Ніхто в цілому світі не годен був зрозуміти біль його серця і ніхто, навіть, коли б і хотів, не міг йому допомогти. Борисові було байдуже, що буде з ним, байдуже до всього взагалі. Ледве переступаючи ногами, він бездумно йшов униз по Городоцькій. На площі біля цирку зайшов у кафе «Космос». Там не було жодного відвідувача. За прилавком стояла продавщиця і їла яблуко. Вона непривітно глянула на Бориса.
-Шклянку томатного, — тихо проказав він і поклав на прилавок десять копійок.
Узявши сік, він пішов до найдальшого столика. Через величезну, на цілу стіну шибу Борис бачив усю вулицю: проїжджаючі трамваї, автомобілі і людей, що снували взад і вперед на пішоході. «Ось воно, життя — безглузда біганина й метушня». Краєм ока він зауважив, що продавщиця заглибилася у читання якогось журналу. Вона схилила голову, і було видно тільки її фарбоване волосся. Штоцький обережно витяг з кишені малесеньку фляшечку з білими таблетками, які купив учора в аптеці. Вони мали галюциногенну дію. Достатньо було зажити п’ять-шість таблеток, щоб у свідомості виникли химерні видива. Всіх таблеток було девядесят. Штоцький відсипав на долоню пять. «А може всі девядесят? Раз і все. І назавжди піти туди, де місце для таких, як я?» Він глянув на вулицю. Сіявся дощ, пропливали обличчя перехожих, проїжджали трамваї та авта, з дерев облітало жовте листя, блищали шиби вікон на будинках. Все це було буденне і нецікаве, бачене мільйони разів. «І завтра, і через місяць, і через рік все залишиться таким, як було. Навіщо зволікати? Чого шукати тут, у чужому для мене світі?»
Борис висипав на долоню всі девядесят таблеток. Продавщиця і далі заглиблено читала журнал. В кафе було тихо, і тільки з вулиці доносився гамір міста. Штоцький висипав таблетки до рота і запив соком. Цієї мити до кафе зайшло троє хлопчиків-школярів. Кожен в руці тримав фруктове морозиво. Вони з галасом побігли до прилавка. Борис байдуже дивився на хлопчиків і продавщицю, яка посміхалася і щось говорила до них. Він відчував, як пересихає в нього в роті, як деревяніє язик і ніби збільшується в розмірі голова. Горло здавлювало наче залізним обручем. Шклянка на столі затремтіла і стала рухатися. Борис відчув, що на кріслі поруч нього хтось сидить і спробував повернути голову, але вона наче прикипіла. Тоді він скосив очима і побачив Дору. Її вигляд жахнув його. Одне око в неї було виколене, і з нього сочилася кров, яка стікала по щоці на підборіддя. Здорове Дорине око дивилося на Штоцького із затамованим болем. Він хотів закричати, але не зміг. Хтось заткнув йому рот, затулив вуха, чиїсь цупкі пальці закрили повіки, чиїсь важкі руки лягли йому на плечі і він відчув наче гора навалилася на нього, і його огорнула пітьма.
Продавщиця зауважила, що Штоцький напівлежить, поклавши голову на стіл.
-Додому йди спати! — сердито гукнула вона.
Проте Борис не рухався. Продавщиця вийшла з-за прилавка.
-А ну вставай! — крикнула вона і штовхнула його рукою.
Руки Штоцького безвладно сповзли зі стола, тіло похитнулося і він шелепнувся на підлогу. Він упав на правий бік і головою вдарився об ніжку стола. Продавщиця стрімголов побігла до телефона викликати «швидку».
Тридцять шостий розділ
Мороз міцнів, ставало щораз холодніше. Штоцький у солдатському бушлаті і чорній плетеній шапці стояв біля входу до кавярні «Нектар», курив цигарку і дивився у той бік, звідки мала з’явитися Адольфіна. Вона була єдиною, хто відвідував його в лікарні після спроби отруїтися галюциногенними таблетками. Там він пролежав майже два місяці. Лікарям з великими труднощами вдалося врятувати Бориса від смерти. Адольфіна, яка все ще кохала Штоцького, тяжко пережила те, що сталося з ним. Вона заледве не щодня приходила до Бориса у лікарню, віддаючи йому всю теплоту свого серця, і це, напевно, було найголовнішим, що допомогло йому оклигати та віднайти у собі сили жити далі. Штоцький поступово привязався до Адольфіни і навіть почував до неї щось подібне на кохання.
Тут біля «Нектару» він домовився зустрітися з Адольфіною, щоб піти з нею в кіно. Штоцький вже добряче змерз, а Адольфіна все не з’являлася. Він глянув на годинник. Стрілки показували пяту вечора. «Де ж вона швендяється?» — подумки вилаявся Борис і вирішив випити кави. І тут у натовпі перехожих він побачив Адольфіну, що швидко йшла, махаючи до нього рукою.
-Дуже змерз? — запитала Адольфіна, підійшовши до Бориса.
-Та трохи змерз.
-Зараз зігрієшся. — Адольфіна розшморгнула шкіряну торбинку.
-Що це, коньяк? — Борис силкувався прочитати латинські літери на пляшці.
-Французький.
У кіно вони не пішли. Адольфіна запропонувала завітати до своєї колишньої шкільної подруги.
-Вона сама живе. Там і коньяк випємо.
Подруга мешкала неподалік готелю «Інтурист». Вони піднялися на четвертий поверх свіжопобіленого після капітального ремонту будинку і подзвонили у масивні двері. Відчинила чорноволоса дівчина з тонкими яскраво нафарбованими губами. Вона була у чорних вовняних штанах і сорочці.
-А, заходьте, — сказала вона.
Борис з Адольфіною увійшли й опинилися у невеликій кухні. Зліва в кімнаті крізь прочинені двері виднілося під стіною незастелене ліжко.
-Чай будете?
-Будемо, Лідуню, пити чай з французьким коньяком. Я сьогодні його поцупила з татових запасів. — Адольфіна поставила фляшку на стіл.
-А як називається твій товариш? — Ліда, трохи зніяковівши, глянула на Штоцького.
-Борис, — мовив Штоцький і сів на табуретку.
Ліда зробила канапки з сиром, потім принесла три келишки. Борис відкоркував фляшку і налив коньяк.
-Ну, до фюрера, — сказав він, дотримуючись давньої форми примовлянь до чарки, і всі випили.
Невдовзі Борис, Адольфіна та Ліда помітно спяніли, стали веселіші. Ліда, позбувшись скутости, з азартом розказувала про свою недавню поїздку до Угорщини, про предостаток товарів у магазинах Будапешта і як у поїзді до неї залицявся негр-кубинець. Адольфіна її часто перебивала і заливалася сміхом, намагаючись розповісти про якийсь випадок, що стався з нею в Москві. Між ними зчинилася суперечка, в ході якої обидві дівчини час від часу вибухали реготом. Штоцький не дуже вникав про що йдеться, але сміявся разом зі всіма. Настрій у нього був пречудовий. Він не забував наповнювати келишки і всі пили. Перед тим, як перехилити чергового келишка, Штоцький щоразу виголошував своє «До фюрера» і, піднявши ліву руку, закочував очі.
-Що ти все «До фюрера» і «До фюрера», якого фюрера?-- розізлилася раптом Ліда.
-Та до Лєоніда Брежнєва, — Борис скривив лице в таку ідіотичну ґримасу, що і Ліда, і Адольфіна знову розреготалися.
-А що, Брежнєв аж такий тобі добрий? — нахмурилася Адольфіна.
-А хто каже, що добрий? Всі вони, фюрери, однакові,-- відповів Борис і, ляснувши себе по нозі, схопився з місця і став танцювати. Він крутився довкола Адольфіни, яка теж встала з табуретки, а потім притяг її до себе і поцілував у губи. — Танцюймо всі разом! — закричав Штоцький і пустився підстрибувати мало не до самої стелі.
-Борисе, ану перестань, сусіди міліцію викличуть,-- злякано замахала руками Ліда.
Штоцький перестав стрибати і сів на табуретку.
-Слухайте, ходімо до кімнати. Може в телевізорі щось цікаве, — запропонувала Ліда.
Всі пішли до кімнати. Ліда увімкнула телевізор. По польському телебаченні транслювався якийсь американський фільм. На екрані рухалися фіґури сліпуче вродливих жінок у дорогих сукнях і не менш гарних чоловіків у бездоганних костюмах, які сідали до авт; потім на екрані з’явилася спальня з чудовим умебльо́ванням і широке ліжко, на якому обнімалися якийсь бородань з білявкою; потім знову були авта і швидка їзда серед чудових краєвидів; тоді прийняття у просторій залі, витончені розмови, посмішки. Картини розкішного життя одна за одною пропливали на екрані. Ніхто навіть не бажав заглиблюватися у зміст фільму. Достатньо було просто дивитися і кидати пяні репліки, щоб усі були задоволені. Борис, Адольфіна і Ліда сиділи перед телевізором і пили сухе вино. Коньяк вони вже випили, і Ліда принесла пляшку вина, яку мала дома.
-Во, во, це я поїхав, — сміявся Штоцький, показуючи пальцем на екран.
-Оце так вілла! З басейном! — захоплено плескала в долоні Ліда.
-А цей старий нічого собі, можна закохатися, — докидала Адольфіна.
Проте десь через годину Ліда, яка сиділа на дивані, поволі зсунулася на бік і заснула. З її рук вислиз порожній келишок і закотився під ліжко. Штоцький з Адольфіною сиділи на фотелі і цілувалися, давно вже ні на що не звертаючи уваги.
-Ходімо на ліжко, — прошепотіла Адольфіна.
-Я щось не дуже в насназі, — мовив Борис і притулив чоло до Адольфіниної щоки.
-Ну що ти, любий? Нічого і не треба. Ми просто будемо обніматися і все.
Вони підійшли до ліжка. Штоцький роздягся і сів на постіль. Адольфіна скинула плаття, панчохи і стояла у коротенькій комбінації. Борис провів поглядом по її доволі гарній фіґурі, по звабливих місцинах її тіла. Дівчина легенько зсунула пантальоники, і під ажурним низом комбінації завиднівся краєчок порослої волоссям випуклости. Штоцький відчув, що його несподівано охоплює жага.
— Іди до мене, — прошепотів він і притяг Адольфіну до себе.
— О, милий, я так хотіла цього, — мовила Адольфіна, падаючи в обійми Штоцького.
Борис пробудився, коли вже давно розвиднілося. Він глянув у вікно і побачив на білих від снігу дахах зграю гайворонів. Адольфіна лежала поруч, скрутившись клубочком, і ледь чутно хропіла. Ліди в кімнаті не було. Диван, де вона учора заснула, був порожній. Штоцький устав з ліжка, одяг джинси та сорочку і, підійшовши до книжкової шафи, вийняв навмання якусь книжку в чорній палітурці. Це був «Новий заповіт». Він розгорнув книжку і став читати: «Сталося так, що, коли вони були в дорозі, хтось один мовив Йому: Господи, я піду за Тобою, куди б Ти не йшов. Ісус відповів йому: лисиці мають нори, і птахи небесні гнізда; а Синові Людському нема де прихилити голову. А иншому мовив: іди за Мною. Той же сказав: Господи, дозволь мені спочатку піти й поховати батька мого. Але Ісус мовив йому: хай мертві хоронять самі своїх мерців; а ти йди благовістуй Царство Боже». Борис стояв нерухомий і майже не дихав. Його наче не стало в кімнаті. Слова, які він читав, пройняли його до найдальших закутків душі. І він у глибокому самозабутті читав і читав, будучи неспроможним відірватися. Нічого такого з ним не траплялося. Його огорнуло дивне піднесенням, і він перегортав сторінку за сторінкою, забувши про все.
До кімнати увійшла Ліда. Вона була в пальті. Її лице було блідим і втомленим. На хутряному комірі Лідиного пальта блищали сніжинки, швидко перетворюючись у водяні краплі.
-Ви вже встали? — вона розщіпила ґудзики.
Борис здриґнувся і відірвав очі від книги. Кілька секунд він безтямно дивився на Ліду.
-А, це ти? Куди так рано ходила?
-Мусила прогулятися на свіжому повітрі. Мене цілу ніч боліла голова і нудило.
Штоцький закрив книгу.
-Твоя?
-Так. Це «Новий заповіт». Мені його подарував один знайомий.
-Ти віриш в Бога?
Ліда повісила пальто в шафу.
-Вірю.
-А я від сьогодні теж певно почну вірити.
-А що сьогодні?
-Нічого. Просто те, що тут написано, мене дуже вразило. Я раніше ніколи не читав «Нового заповіту».
-От і добре, — трохи сумно посміхнулася Ліда.
-Що добре?
-Добре, що віритимеш в Бога і взагалі... — Ліда вийшла на кухню перевдягти плаття.
Коли вона вернулася до кімнати, Штоцький помітив, що в неї дуже волосаті ноги.
-Я поставлю чайник, — сказала Ліда.
-Буди Адольфіну.
Борис підійшов до ліжка, де спала Адольфіна, і зсунув з неї ковдру. Адольфіна була зовсім гола і одразу скулилася від холоду.
Вставай, Адю, — голосно мовив він і легенько ляснув її долонею.
Немає коментарів:
Дописати коментар