Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Десятий розділ
Десятий розділ
Марно прождав Штоцький цілу годину в головному холі університету. Тоня так і не з’явилася. Тоді він пішов на факультет иноземних мов і довідався, що вона вже кілька днів не приходила взагалі на заняття. «Дивно, де ж вона пропадає?» І Борис вирішив поїхати до неї додому. Незабаром він уже стояв під дверима Тониної квартири. На його дзвоник довго ніхто не відчиняв. Врешті за дверима почулися кроки. Серце Бориса забилося. Проте двері відчинила не Тоня, а її мати. Вона була у червоному халаті, голову її оповивав рушник.
-Вам чого?
-Тоня вдома?
-Нема її.
-А де вона?
-Звідки я знаю? Вона нам не доповідає.
-Вибачте. — Штоцький повернувся і пішов геть.
Сьогодні вранці, шукаючи за йодом, Борис несподівано знайшов у материній шуфляді з ліками коробочку з трьома ампулами морфію. Штоцький був певен, що мати давно забула про них. «Як добре, що я взяв ампули. Поїду до Олега. Уявляю, як він зрадіє». Біля овочевого магазину він зняв трубку телефона-автомата і набрав номер Сопатька.
-Алло, Олеже.
-А, Борис! Я якраз зібрався йти.
-Куди?
Їду до Юрчика. У нього там всі зібралися.
Слухай, Олеже, — Штоцький притишив голос, — я маю морфій.
-Звідки?
-У маминій шуфляді знайшов.
-Їдь до Юрчика, але про це нікому не кажи. Я теж зараз приїду.
-Чому не казати?
-Зробимо їм сюрприз.
-Добре, — Штоцький поклав трубку.
Коли він приїхав до Юрчика, Олег уже там сидів. Крім Юрчика в кімнаті ще були Максим, Адольфіна та Людочка.
-Всім салют. — Борис кинув на крісло своє пальто.
Ніхто не відповів. Усі сиділи насуплені.
-Що це з вами? Чого такий похоронний настрій?
-В Юрчика запитай, — обізвалася Людочка.
-Послали придурка за вином, а він по дорозі гроші загубив, — розлючено процідив Максим.
Юрчик з пригніченим виглядом сидів на кріслі й мовчав. Здавалося, що він от-от заплаче. Він узагалі був дуже тонкосльозий. За це Максим його недолюблював і називав бабою.
-Тільки ще почни скигліти... Я тобі точно морду натовчу,-- презирливо зиркнув Максим на Юрчика.
-Ну що ти, Максе, він же не хотів, — заступилася за Юрчикае Адольфіна.
Олег встав і, насвистуючи, пройшовся по кімнаті.
-А хочете, я зараз усіх утішу?
-Що, маєш гроші? — підвів голову Максим.
-Ні, маю дещо краще. — Олег з розгону гепнувся на диван. — О пля! — засміявся він. — Борисе, давай ампули.
Штоцький вийняв з кишені коробочку.
-Ану, ну, покажи. — Максим узяв коробочку і розкрив її.
Юрчик зацікавлено підсунувся до нього.
-Морфій, — проказав Максим, розглядаючи ампули.
-Юрчику, діставай свого шприца. Я знаю, що ти маєш, — сказав Олег.
Юрчик порився в шуфляді стола і вийняв шприц, потім знайшов голку.
-Давай сюди. — Максим найкраще володів шприцом.
-Мене першого, Максе. — Борис підійшов до Максима.
Одержавши заштрик, Борис приліг на диван. Тепер йому стало добре. Ні про Тоню, ні про инші прикрощі свого життя він більше не думав.
Після Бориса була черга Юрчика, потім Людочки. Олег сам показував Максимові у яке місце її найкраще колоти. Людочка посміхалася й гладила Олега по шиї.
-А ти, що, не будеш, Адю? — говорила вона. — Не бійся, це ж нічого. Бачиш, я не боюся.
-Та я щось не можу, — Адольфіна зі страхом спостерігала, як голка проколює шкіру на руці Людочки.
-Все, — голосно зідхнула Людочка, коли Максим витяг голку. Зігнувши руку в лікті і притисши її до грудей, вона тихо присіла на підлогу.
-Зараз ти, Олеже? — Максим відкрив нову ампулу.
-Угу. А ти, що, так і не будеш? — глянув Олег на Адольфіну.
-Я не знаю. Може, пізніше.
-Як хочеш, — зневажливо посміхнувся він.
Зробивши заштрик Олегові, Максим підійшов до Адольфіни. У руці він тримав третю ампулу.
-Ну що, надумала? Якщо ти не будеш, то все лишається мені.
Адольфіна мало не плакала. Вона обняла Максима, ледь стримуючи сльози.
-Максе, ну, я хочу, але я дуже боюся, я ще ніколи не кололася, розумієш? Я хочу, але мені дуже страшно.
-Чого ти, дурна, боїшся? Бачиш, усі вже вкололися, їм нормально. Давай руку.
Він узяв її праву руку і закотив рукав.
-Тільки ти обережно, я тебе дуже прошу, Максику. — З очей Адольфіни текли сльози.
-Добре, добре... Ти тільки відверни голову. — Максим довго не міг натрапити на вену. — Чорт, — злився він, — її зовсім не видно. — Нарешті йому вдалося встромити. — Ну, є,-- зідхнув він.
Адольфіна заплющила очі і скрикнула. Максим натис поршень і вийняв голку. Дівчина вся зблідла і ледь держалася на ногах. Максим підвів її до дивану і поклав поруч зі Штоцьким.
-Бабрайся тут з малолітніми, — пробурчав він.
Себе Максим колов сам. Поклавши руку на стіл, він плавно ввів голку в вену.
Одинадцятий розділ
— Тоню, Тоню! — закричав Штоцький.
Тоня спускалася широкими сходами навпроти актової залі університету. Вона почула, що її кличуть і зупинилася.
-А, це ти.
-Де ти зникла? Я тебе всюди шукав. Ти що, не ходила на заняття ці дні?
-Мене не було у Львові, я до Ужгорода їздила. Ходімо на вулицю.
Її довге рудувате волосся було заплетене в косу з чорною стрічкою, а сірі очі дивилися з відтінком смутку. Вони вийшли на вулицю. З неба густо валив лапатий сніг. Вітру не було, і великі сніжинки цілими жмутками плавно опускалися на землю, утворюючи пухке покривало. Ступати по ньому було справжньою насолодою. Штоцький з Тонею перейшли вулицю, минули памятник Іванові Франку і ввійшли до парку. Незабаром їхні пальта теж стали білими. Перехожих на алеях майже не було.
-Чому ти не прийшла? Ти ж сказала, що прийдеш. Я тебе стільки чекав.
Борисові було дивно, що Тоня поводиться, ніби нічого не сталося.
-Ну ще чого! Сказала, не сказала. Мені треба було до Ужгорода, я й поїхала.
«Справді, чого це вона має звітувати переді мною? Хто я для неї?» — засмучено подумав Штоцький.
-Я дуже нудився без тебе. Чомусь все сподівався, що ти прийдеш. Чекав тебе, чекав...
— Навіщо ти починаєш скиглити? Просто терпіти не можу, коли мужчина — плаксій.
-Я зовсім не плачу. Просто мені прикро, що я даремно тебе чекав, — розсердився Штоцький.
-Нічого з тобою не сталося. — Тоня на мить замовкла.-- Прикро йому. Мені від багато чого може бути прикро. Ну і що? Хто на це дивиться? І, взагалі, для чого зараз псувати такий гарний вечір? Ліпше гуляти й дивитися на сніг. Він же просто чудесний. Хіба ні?
— Тоня простягла руку і серед сніжинок раптом спіймала малесеньку голубу пірїну. Це була пірїна горлиці. — О, дивися, ця пірїна дуже подібна на мене.
-Чим?
-У мене таке відчуття, що я теж кудись непомітно падаю, — і Тоня випустила пірїну.
Борис хотів був спіймати, але пір’їна прослизнула крізь пальці і щезла в снігові.
-Ото-то й воно. Тобі не під силу ця пірїна, — глузливо всміхнулася Тоня.
Вони вже перейшли через парк і вийшли на площу св.Юра. Сніг все падав.
-Ану зайдімо, — Тоня кивнула на собор.
Вони піднялися сходами і ввійшли до храму. Стали недалеко від дверей. Священик саме читав євангеліє, де йшлося про народження Ісуса Христа, бо наближалося Різдво. Він був зовсім старий з короткою сивою бородою, і голос його тремтів.
-Ти віриш в Бога? — запитав Штоцький, коли вони вийшли зі собору.
-Звичайно, ні. Я давно переконалася, що Бога нема. А ти що, віриш?
-Я не знаю. Не можу сказати ні «так», ні «ні». Але релігія справляє на мене певне враження. Мені здається, що у цьому щось є.
-Просто в церквах все дуже гарно, урочисто. Це звичайний емоційний уплив, навіть, можна сказати, вид мистецтва. Я тому й люблю деколи заходити до церкви.
Так гуляючи вулицями, Борис та Тоня натрапили на невеличку кавярню. Вони трохи змерзли і вирішили зайти сюди погрітися та випити кави.
У каваярні було повно людей, головним чином чоловіків. Відвідувачі, незважаючи на протести продавщиці, курили.
-Може, чоколядного лікеру взяти до кави? Ти любиш лікер? — спитав Штоцький, стаючи в чергу.
-Я волію коньяк.
-Ти знаєш, у мене замало грошей, — знітився Борис.
-Нічого, зате в мене є. — Тоня вийняла шість рублів.
-Дві кави і два по сто коньяку, — звернувся Борис до продавщиці.
Це була гарненька жіночка з хімічною завивкою, від якої віяло чимось дуже інтимним. Вона зграбним рухом налила коньяк, потім каву.
-Прошу, — всміхнулася вона.
Зліва, спершись на прилавок, стояли два чоловіки, які навперебій сипали жартами, говорили на адресу продавщиці компліменти, розхвалюючи її принади. Було видно, що вона аж сяє від щастя.
Штоцький розплатився і підійшов до столика, де стояла Тоня.
-Випиймо духом, — подав він келишок Тоні.
Вони випили.
-Зі всіх міцних напоїв я найбільше люблю коньяк. — Тоня сьорбнула кави і поставила горнятко. — Для мене зовсім не зрозумілі такі люди як Скалозуб. Він пє все підряд. Аби тільки вдарило в голову. — Тоня вийняла з торбинки цигарку. Якийсь чоловік, що стояв за сусіднім столиком, запопадливо підніс їй вогник запальнички. — Спасибі, — подякувала вона і, затягшись, випустила з рота дим.
Штоцький мовчав.
-У тебе, Борисе, дивна натура, — продовжувала Тоня. — Ти живеш, ходиш з якимсь відсутнім лицем, ніби тебе нема. Мені здається, що тобі бракує якоїсь внутрішньої енерґії.
— На біса вона мені здалася, коли я ні до чого не прагну. Високих ідеалів хай досягають инші, хай виснажують себе гонитвою за маривами. Це все не для мене.
— Як же це? Тебе що, нічого не цікавить?
-У тім то й річ, що нічого.
-Як, зовсім нічого?
-Ну, сказав же, нічого.
-Навіть жінки? — Тоня зауважила його збентеженість, і це її веселило.
-Сподіваюся статевий потяг у тебе є? — Вона вже трохи спяніла.
Борис зашарівся, не знаючи що відповісти.
-Ну, ти спав коли-небудь з жінкою? — запитала вона вже серйозно.
Штоцькому було страшенно соромно зізнатися, що він ще взагалі не знав жінок. Він почав плутано щось пояснювати, але Тоня обірвала його.
-Так от у чім річ! У тебе просто сексуальна проблема. А я думаю, звідки у нього ця меланхолія!
Борис був ладен провалитися крізь землю. Тоня безжалісно вразила найболючіше місце його самолюбства. Йому страшенно хотілося бути мужчиною, який легко завойовує серця жінок. Проте в житті виходило якраз навпаки. І це дуже гнітило його. Тепер Тоня мала над Борисом велику владу, бо дуже вабила його як жінка і знала, що він страждає від неузадоволеної хіти. Він став залежним від неї.
Ну що, ходімо. Ти вже випив свою каву?
-Так.
Настрій у Бориса був препоганий.
Раптом знадвору донісся шум, почулися крики.
-Бються, бються там, — залунали голоси в кавярні.
Люди з’юрмилися в дверях, намагаючись побачити, що робиться надворі.
-Не йди, почекаймо тут, — сказала Тоня.
Нарешті, коли все заспокоїлося, вони вийшли з кавярні. Сніг уже не падав. Небо прояснювалося, і вгорі де-не-де виднілися зорі. Трохи зліва від входу до кавярні під деревом просто на снігу сиділа розхристана жінка років сорока. Око в неї було підбите, а з розсіченої губи сочилася кров. Важко було розібрати, плаче вона чи посміхається — така дивна ґримаса була на її обличчі. Метрів зо два з боку лежала її розкрита торбинка і кілька помаранчів. Борис підібрав торбинку та помаранчі і підійшов до жінки.
-Що розсілася? Вставай, а то замерзнеш.
Та заперечливо заметляла головою.
-Дай їй спокій, — гукнула Тоня.
Борис поклав торбинку й помаранчі біля жінки і вони швидко попрямували вулицею.
-Як гарно сьогодні. Цей сніг мене просто чарує. — Тоня взяла Бориса попід руку. — А тобі подобається?
Борис похмуро кивнув.
— Ну що ти мучишся? От морока з тобою. — Тоня грайливо штовхнула його плечем. — Підеш до мене?
Штоцький мовчав.
-Бідний хлопчик, — насмішкувато сказала Тоня. — Ну я ж знаю, ти хочеш, — додала вона і знову штовхнула його плечем.
-Ходімо, — сказав рішуче Борис.
-Ну от, таким ти мені більше довподоби. Але спочатку ще трохи погуляємо, щоб мої тато й мама поснули.
До Тониної кімнати вони прокралися навшпиньки, завбачливо знявши у коридорі взуття. Борис сидів на кріслі і дивився на Тоню, яка застеляла канапу. Вона вже була напівроздягнена — тільки в станику і чорних колготах. Борис ковзнув поглядом по її струнких ногах і широких стегнах. Тоня стояла до нього спиною трохи схилена. Він відчув сильне бажання обняти ці стегна, але не міг поворухнутися. Тоня розстелила постіль і вмостилася на канапі. Вона лягла боком, спершись на лікоть.
-Ну що ти сидиш? Іди до мене, — прошепотіла вона.
Штоцький опанував своє оціпеніння і підійшов.
-Не бійся. — Тоня погладила Бориса по руці. — Знімай все це, штани, сорочку, все цілком. — Вона продовжувала гладити його руку.
Оціпеніння непомітно пройшло, і Борис відчув до Тоні нестримну вдячність.
-Тоню, я тебе дуже кохаю, — прошепотів він, кидаючи одяг на підлогу і лягаючи поряд.
-Я знаю, — тихо мовила Тоня і зняла станик.
Її величезні груди з набряклими пиптиками розїхалися в ріжнобіч, бо вона тепер лежала горілиць.
-От дурник, тебе треба всього вчити, — тихенько засміялася вона. — Ну, обніми мене.
Він обняв її, обсипаючи поцілунками. Тоня пестила Бориса, гладячи по спині та плечах.
-Ну зараз, ще трошки, все буде добре, — шепотіла вона.
Тоді взяла Борисову долоню і поклала собі на ліву грудь, потім поволі опустила її на живіт, а тоді ще нижче під колготи і притисла до зарослого волоссям місця. Воно було вологе. Хвиля хіти накотилася на Штоцького.
-Ну от, а ти боявся, — шепнула Тоня. — Зніми мені колготи.
Борис задихався від жаги. Він нервовими рухами стяг з Тоні колготи і став шукати її піхву.
-Не треба так спішити, дурненький, — прошепотіла Тоня і, поправивши рукою, допомогла знайти таку жаданну для нього ціль. — Тепер будеш знати, як це робиться, — додала вона.
Дванадцятий розділ
Минув новий рік, і в університеті розпочалася зимова сесія. Штоцький, Лучнюк та инші студенти стояли в коридорі перед дверима авдиторії, де доцент Вольський приймав іспит з мовознавства. Із авдиторії щойно вийшов, сяючи від радости, Воробкевич. Його зразу обступила купка студентів.
-Ну як, дуже питає? Шпаргалки проходять? — посипалося звідусіль.
-Ой, що ви! Без ножа ріже, — манірно розтягуючи слова, заговорив Воробкевич. — Мені вісім додаткових давав. Я весь дрижу, а він питає й питає. І де там шпаргалки. Всюди дивиться, під столи зазирає.
-Яку ж оцінку ти дістав? — сердито запитав Штоцький. Він з Лучнюком сидів на підвіконні.
-«Відмінно». Я весь обімлів, коли він узяв мою заліковку.
-Добре, що ти хоч не обісрався, — їдко кинув Штоцький.
Воробкевич захихотів, удаючи, що йому сподобався цей дотеп.
-Що, заздрісно стало, що Воробкевич на «відмінно» склав іспит? — зневажливо глянула на Бориса Люба Стецишина.
-А ти не пхайся, — відрізав Штоцький і додав:
-Комсомольська лакуза!
Стецишина аж почервоніла від гніву.
-Ти негідник! — вереснула вона. — Тобі не місце в університеті!
-Но, но, легше на поворотах. — Борис погрозливо встав з підвіконня.
-Та облиш. — Лучнюк торкнув Штоцького за плече. — Ходімо краще прогуляємося.
Борис закурив цигарку, і вони пішли коридором.
-Ці ідіоти мене просто виводять.
-Та тут в університеті тільки такі й потрібні, — мовив Лучнюк.
-Відчуваю, паскуда Вольський завалить мене, — зідхнув Борис.
-Ти не подібний на инших, от він і ненавидить тебе.-- Лучнюк зняв окуляри.
-Але мені цю сесію хотілося б все-таки скласти. Я ще не готовий покидати університет. Мушу остаточно переконатися, а тоді...
-А я для себе вже вирішив, що покину. І знаєш яка головна причина?
-Яка?
-Не цікаво вчитися.
-А мені тут просто нестерпно, не те що не цікаво.
-По-моєму, тобі погано взагалі, а не тільки тут.
-Ти маєш рацію. Учора я цілий вечір блукав вулицями, отруєний невідступною тугою. Я бачив її у всьому. Навіть неживі предмети і ті випромінювали затаєний смуток. Ціле життя здається мені сповненим печали. Може сум і є сутністю життя? Але ж чому инші люди цього не відчувають?
-Вочевидь, це залежить від сприйняття. Більшість людей сприймає життя дуже поверхово.
-А яка користь бути надто вразливим? Це ж означає весь час мучитися. Така людина просто нещасна.
-До чого тут користь? Людина не вибирає свого сприйняття світу. Вона з ним народжується.
-Тоді який сенс такій людині взагалі жити? Навіщо жити, коли твоє сприйняття світу робить тебе нещасним і з цим незмога нічого вдіяти? — Борис викинув недокурок, бо він уже обпікав йому пальці.
-Жити людину змушує інстинкт самозбереження, — заперечив Лучнюк.
Штоцький не відповів. Вони підійшли до вікна і деякий час стояли мовчки.
-Я поклав собі закінчити третій курс і тоді кидати, — знову заговорив Лучнюк.
-А чому не зразу?
-Не знаю... Просто мені хочеться піти з університету, склавши всі іспити. Щоб усе було правильно.
-Уявляю, як усі будуть дивуватися. Хороший студент і раптом покинув університет. Для декого це буде загадкою до кінця днів, — засміявся Штоцький. Він дивився крізь вікно і бачив, як у дворі двоє робітників у куфайках роздовбували відбійними молотками замерзлий ґрунт. — І що ти думаєш робити потім?
-На роботу кудись влаштуюся.
Порозмовлявши ще трохи, Штоцький та Лучнюк врешті пішли складати іспити.
-Тягніть білета, — буркнув до Штоцького доцент Вольський.
Він сидів за столом насуплений, згорбившись, і щось писав. Борис витяг білет і сів за вільну парту. Питання виявилися нелегкими. «А може, все-таки на «задовільно» якось витягну», — спробував він себе підбадьорити. Через півгодини Штоцький поклав білета Вольському на стіл. Той з кислою міною глянув на питання в білеті й прохрипів:
-Відповідайте на перше питання.
Борис почав говорити. Лице Вольського було незворушне. Він дивився на Штоцького тьмяними зіницями й мовчав. Було враження, що це не жива людина, а якась стіна. Він став плутатися і збиватися в словах. Доцент Вольський не реаґував. «Хоч би старий маразматик щось казав, заперечував, питання якісь ставив», — злився Штоцький.
-Чого ж ви замовкли? Вже все сказали? — пальці Вольського затарабанили по столі.
У Штоцького все вилетіло з голови, він ніяк не міг зібратися з думками.
-Що ж, тоді друге питання.
Борис через силу опанував себе і зачитав друге питання. Спробував відповідати, але з цього питання знав ще менше і через хвилину замовк. «Ну от і все, провалив іспит!»
Доцент Вольський ворухнувся.
-Так, де ж моя авторучка? — наче немазане колесо, проскрипів він.
Нервовими рухами він став шукати по кишенях. Нарешті побачивши, що авторучка лежить на столі, кинув на Штоцького злісний погляд.
-Зарано посміхаєтеся.
«Я ж зовсім не посміхаюся. Що він верзе? Певно, вже привиджується старій шкапі», — здивовано глипнув на викладача Борис.
-Так, — знову заговорив доцент Вольський, і голос його став дуже нагадувати щурячий писк. — Я знав, що ви не зможете скласти іспит. Як ви вчилися у півріччі, такий результат і зараз. Це було до передбачення. Ставлю вам «незадовільно».
Борис мовчки вийшов з авдиторії.
Тринадцятий розділ
У сірому пальті Борис, зіщулившись від холоду, стояв біля входу до оперного театру і чекав на Тоню. Був вечір. Усюди яскраво світили електричні ліхтарі. На широкій площі перед театром проходили люди. Одні поспішали кудись, инші просто прогулювалися. Побачивши якусь вродливу жінку, Борис довго проводжав її поглядом і подумки щоразу порівнював з Тонею. «А Тоня все-таки гарніша. Хоч не фарбується, а все одно гарніша». Минав час. Штоцький чекав, поглядав на годинник, а Тоні все не було. «Чого ж вона так довго не приходить? Вже двадцять по шостій, а її все нема». Неподалік стояв синій мікроавтобус зі спущеним заднім колесом. З-за нього десь із сутінків виплив високий чоловяга у мундирі пілота цивільної авіяції. Він, не твердо тримаючись на ногах, рушив до Штоцького.
-Ета какой-та блуждающій ґорад, просто нє знаю... какой-та блуждающій ґорад, — прохрипів він.
-З чого ви взяли, — глипнув Борис на незнайомця.
Проте той, ніби не чуючи, знову повторив:
-Какой-та блуждающій ґорад...
-Як блуждающій, то хай собі буде блуждающій, — засміявся Борис, удивляючись незнайомцеві в обличчя.
Воно було похмуре, порізане безліччю малих та великих зморщок, серед яких під навислими бровами дико виблискували неспокійні очі. «Що це за химера з’явилася?» — думав він. Проте незнайомець не викликав у нього ні страху, ні неприязни.
Воно було похмуре, порізане безліччю малих та великих зморщок, серед яких під навислими бровами дико виблискували неспокійні очі. «Що це за химера з’явилася?» — думав він. Проте незнайомець не викликав у нього ні страху, ні неприязни.
-Будєш? — Чоловік вийняв з кишені півфляшки «Столичної», з другої кишені шклянку.
-Ну що ж, давай.
Вони зайшли у темний закуток, де були білетні каси.
-На. — Незнайомець налив півшклянки горілки.
Борис випив і закусив цукеркою, яку знайшов на долівці. Чоловік прокашлявся, сплюнув і затер плювок ногою. Тоді приклав фляшку до вуст і різко закинув голову назад.
-Ху! — вигукнув він і поставив порожню фляшку під двері. Тоді щось нерозбірливе бовкнув Борисові і побрів геть, прикурюючи на ходу цигарку.
Штоцький глянув на годинника. Було пів до сьомої. «Так і не прийшла». Він, не поспішаючи, рушив через площу. Минув памятник Лєнінові, пройшовся центральною алеєю і звернув на площу Івана Підкови. Там (він своїм очам не повірив) на лавці преспокійно сиділа Тоня і годувала насінням голубів.
-От тобі й маєш! Я чекаю її, а вона тут сидить!
-Мені сьогодні не хотілося з тобою зустрічатися,-- холодно відказала Тоня.
-Чому? — Борис сів поруч.
-Ну що ти причепився? Не хотілося і все.
-Ми підемо до тебе? — Борис обняв Тоню за талію.
-Що, не терпиться? — їдко кинула вона.
-Ну Тоню, ну чого ти злишся? Ти ж знаєш, що я кохаю тебе.
Борис був у розпачі. Він ніяк не міг збагнути ці несподівані приступи злости, які час від часу находили на Тоню.
-Кохаю. Заплач ще, — перекривила Тоня. — Якщо хочеш знати, ти мені не подобаєшся як мужчина.
Штоцький почервонів. Така образа була для нього нестерпна, але він все таки змовчав. У його голові завирували думки: «Все, треба кидати цю суку. Скільки можна мучитися і терпіти від неї безкінечні образи. Вона ж відверто глумиться наді мною. Все. Кінець. Пішла вона до дідька».
-Тоню, — голос Штоцького затремтів, — я бачу, що ти мене зовсім не кохаєш, і тому нам ліпше розійтися. — Він звівся на ноги.
-Ну, ну, біжи, — Тоня зловтішно засміялася. Вона поклала ногу на ногу, і під вовняною спідницею звабно блиснуло стегно у чорних колготах.
Борис відвернувся і повільно поплівся вулицею. Він вийшов на бульвар і брів у напрямі готелю «Львів». «Тепер у мене немає навіть Тоні. Я сам, цілком сам у цьому світі». У гастрономі за готелем він купив фляшку пива і зайшов до найближчої брами. Біля ящиків зі сміттям відкрив фляшку і жадібно став пити. Пиво було свіже. Коли Штоцький ставив порожню фляшку на підлогу, то раптом за рядами ящиків зауважив чиїсь ноги в синіх штанах. «Ого, пяний якийсь. Треба розбудити, а то замерзне». Він зайшов за ящики і нагнувся над лежачим. Це був старий, який лежав на боці скулений.
-Ти, вставай. — Борис узяв старого за руку, пробуючи підняти. Рука була холодна і не гнулася. «Труп», — майнула в нього моторошна думка. Штоцький запалив сірник. Мрець лежав у калюжі загуслої крови. «Вбили», — прошепотів Борис. «Що ж робити? Повідомити в міліцію?» Але від цієї думки він тут же відмовився. «Почнуть з’ясовувати, тягати до слідчого... Ще мене, чого доброго, запідозрять у вбивстві. Та й що вже міліція допоможе небіжчикові? Хай собі тут лежить, як лежав». І Борис вийшов з брами і швидко попрямував до центру міста. Біля оперного театру він зайшов до морозивного кафе і там на порозі зіткнувся з Тонею.
-От чорт, звідки ти взялася?
-А я тут морозиво їла.
Настрій у Тоні був чудовий. Приязно посміхаючись, вона дивилася на Бориса.
-Ти мене просто вражаєш. То ти зла, то знову добра і все це за такий короткий час.
-Це не від мене залежить, — мовила трохи зі смутком Тоня.
Вони вийшли з кафе.
-Їдьмо до мене. — Тоня стисла Борисову руку.
-Це просто жахливо,-- прошепотів Штоцький.
-Ну що ти вигадуєш. Нам дуже добре одне з одним.
-Тоню, ти доведеш мене до божевілля.
-А ти не бійся божевілля. Я от не боюся.
Борис мовчки притяг її до себе й поцілував.
Тониних батька-матери вдома не було.
-Вони обоє зараз у Москві, — сказала Тоня.
Борис збуджено ходив по кухні і весь час дивився на Тоню, яка поралася біля газової плити.
-Я хочу, щоб ми перш ніж ляжемо, скупалися, — сказала вона.
-З радістю.
Тоня дістала з шафи чисті рушники. Скупавшись, Борис з Тонею пішли в кімнату. Тоня швидко скинула з себе шляфрок і перша стрибнула на канапу. Тоді сіла навпочіпки і, розвівши в боки коліна, провела долонею по темному трикутнику.
-Борику, — ледь чутно мовила вона.
Штоцький підійшов ззаду, обняв Тоню, і вони повалилися на канапу.
Розділи 14-16
Розділи 14-16
Немає коментарів:
Дописати коментар