1-5. РАДОЩІ ТА МУКИ БОРИСА ШТОЦЬКОГО (Роман)

     
              Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)

                                                Перший розділ

          До авдиторії зайшов низенький з поморщеним сірим лицем чоловічок, викладач мовознавства Гліб Михайлович Вольський. Він поклав свого потертого портфеля на стіл і, зауваживши серед студентів Бориса Штоцького, худого із запалими щоками хлопця з довгим волоссям, не сів на крісло, як робив звичайно.

          -Штоцький, — заговорив він писклявим голоском,-- хіба минулого разу я вам не ясно сказав, щоб ви не з’являлися на лекції непідстриженим?! — Він зробив павзу:

          -Прошу зараз же покинути авдиторію!

          Студенти завмерли. Борис підвівся і, грюкнувши дверима, вийшов. «Осел, деґенерат нещасний!» — лаявся він, йдучи вулицею. — Що він причепився до моєї зачіски?!»

          По хіднику снували перехожі. З неба сяяло сонце, прогріваючи холодне ранкове повітря. Під його променями радісно ясніли стіни будинків, виблискували авта. Осінь дарувала свої останні чудові дні. «Яке все навкруги прекрасне, а я мушу нидіти в цій тюрмі, що називається університетом», — думав Борис.

          Штоцький був студентом третього курсу філологічного факультету Львівського державного університету. За два з половиною роки його запал учитися зійшов практично до нуля. На лекціях він страшенно нудьгував і без кінця пропускав їх. Пізніше за кожен пропуск доводилося давати пояснення у деканаті, бо невідвідування занять вважалося великим правопорушенням. Така примусово-казармова система Бориса дуже обурювала. «Як можна дорослих людей змушувати вчитися? Це ж просто кретинізм!»

          Ні найменшої поваги не викликали в Штоцького і викладачі. У розмовах з однокурсниками він називав їх тупими мішками, напакованими мертвою інформацією. «Як я їх можу поважати, коли вони свої лекції читають із пожовклих від часу зошитів та ще й змушують студентів писати за ними слово в слово, так що лекції перетворюються в якісь безглузді шкільні диктанти», — казав він. Не подобалися Штоцькому і самі студенти. Його дратувала їхня лакейська догідливість перед адміністрацією і повна відсутність прагнення хоч якоїсь незалежности. У його голові не вкладалося, як вони можуть так легко приймати все, хай що їм кажуть згори. Він бачив, що більшість з них не тільки не страждає від несвободи, а ще й хизується своєю приналежністю до студентства. Спочатку це дивувало його, а згодом стало просто лютити. «І чого вони бундючаться, ці тупі барани?!»-- думав він. Зовсім не маючи друзів, Борис почував себе в університеті цілковито чужим та самотнім.

          Біля Головної пошти Штоцький побачив невеличку перукарню, на вітрині якої красувалися дві усміхнені голови — жіноча та чоловіча. Він відчинив шкляні двері і увійшов досередини.

          -Мене на лисо, — мовив він до молодої перукарки, вмощуючись на кріслі перед дзеркалом. Та мовчки ввімкнула електромашинку, і за мить Борисова голова перетворилася на гладенький гарбуз. Він навіть засміявся, зі зловтіхою розглядаючи себе в дзеркалі. «Старий пердун, певно, сказиться, коли побачить».

          Залишивши перукарню, Штоцький трохи поблукав вулицями, купив у кіоску пачку «Верховини», закурив і вирішив випити вина. Найближча кнайпа містилася на Жовтневій під 34-им номером. Вона виявилася майже порожньою. Біля столів-стояків бовваніло лише троє відвідувачів: два худющі прапорщики та якийсь старий у помятому костюмі і засмальцованій краватці. На підлозі побіч його ніг лежала обляпана грязюкою течка. Прапорщики вже десь раніше добряче хильнули і сюди, певно, зайшли випадково. Вони пили підігрітий рислінґ з цукром і голосно про щось сперечалися. Старий у помятому костюмі був, вочевидь, звичайнісіньким алькоголіком. Він стояв у протилежному кутку і бездумними очима дивився на вулицю. На столі перед ним поблискували дві шклянки: одна вже випита, а друга тільки-но почата.

          Штоцький підійшов до прилавка і, даючи гроші товстезній бабесі з яскраво нафарбованими губами, сказав:

          -Одну портвейну.

          -Ще десять копійок! Щитати не вмієш? — буркнула вона, наливаючи вино.

          Борис поклав на прилавок дві пятикопійчані монети і відійшов з вином до стояків. «А іспит з мовознавства я, напевно, завалю», — подумав він, підносячи шклянку до губ.

                                                 Другий розділ.

          «Щось у горлі деренчить, треба його промочить. А я тую деренчу зараз-зараз промочу!» — такими словами розпочав свою чергову лекцію викладач літературознавства доцент Кіндрат Сидорович Федан. Це був огрядний чоловік з рідким зачесаним назад волоссям і незмінним дурнувато-веселим виразом на обличчі.

          Штоцький сидів в останньому ряду перед відкритим зошитом з ручкою у руці. Проте записувати лекцію він не збирався. У доцента Федана достатньо було вдавати, що пишеш, він не був надто пильний.
        -І так, товариші студенти, яку літературну форму я щойно назвав? Це, безперечно, відома нам... Але стоп!-- перебив себе Кіндрат Сидорович, — ми ж забули провірити, хто присутній! Староста! Воробкевич! Подайте сюди журнал.

          І він став за прізвищами називати студентів, відзначаючи кого нема. Иноді він зупинявся, щоб сказати який-небудь банальний каламбур. Студенти раділи, вибухаючи дружнім реготом. Лише Штоцький не сміявся. Жарти доцента Федана не тільки не веселили його, а, навпаки, діяли гнітюче. Він сидів, підперши голову руками, і з гіркотою думав про себе і про прірву, яка розділяла його і всіх цих людей навколо. Раніше в Бориса було зовсім инше уявлення про вищі навчальні заклади. «Як я глибоко помилявся! Замісць справжніх знань, відкриття великих істин, мене тут годують замацаними книжними фразами і потоками пустопорожніх слів. І все це високомірно видається за науку. Від цих вельмишановних доцентів та професорів я ще не почув жодного живого слова. Все, що вони говорять — не їхнє, мертве, вичитане з книг, якими вони себе обклали. Що вони можуть дати мені, ці ходячі трупи, адже вони самі нічого не мають?»

          Штоцький так заглибився у свої роздуми, що геть забув, де він. Під кінець лекції доцент Федан урешті побачив, що Борис зовсім ні не слухає, ні не пише, а просто сидить над чимось замислений. Переставши говорити, Кіндрат Сидорович підійшов до Бориса.

          -А про що це ти, голубе, так замріявся? — якомога голосніше крикнув він.

          Борис здриґнувся. Студенти вибухли сміхом.

          -І конспекта не пишете... Як же ви підете на іспит, Штоцький? — скрушно похитав головою доцент Федан.

          Пролунав дзвоник. Кіндрат Сидорович ще продовжував щось мимрити, але за шумом голосів нічого не можна було розібрати. Він ще раз похитав головою і, зібравши зі стола свої папери, поплентався до виходу.

                                                Третій розділ

          В університеті було організовано суботник. Штоцький на суботник не вийшов. Без поважних причин. І ось сьогодні його персонально мали розбирати на комсомольських зборах. Про це повідомила комсорг Люба Стецишина, чорнява дівчина, яку Штоцький визнав би майже красунею, якби в неї не було однієї вади. Вона надто вже підкреслено строго розмовляла з однокурсниками, вважаючи, певно, що до цього її зобовязує статус комсомольського керівника.

          Як тільки Борис з’явився в університеті, Стецишина ще в коридорі перестріла його і, нахмуривши брови, процідила:

          -Не забудь, сьогодні після лекцій будемо тебе розбирати.

          -А мені обовязково бути? — спробував пожартувати Борис.

          -Подивлюся, яким ти будеш на зборах перед своїми товаришами, котрих ти підвів, — відрубала Стецишина.

          Штоцькому було наплювати на ці збори. Він котився по похилій площині і бачив, що нічого не може зі собою вдіяти. Аби конспектувати в бібліотеці літературу, брати участь у практичних заняттях і навіть просто відсиджувати лекції, для цього йому доводилося робити над собою величезні зусилля. Все його єство наче повставало. Він перестав ходити до бібліотеки, майже не заглядав до підручників, лекцій не слухав. Вийти на цей суботник Штоцький уважав для себе абсолютно неможливим і протиприродним. «Зрештою, і так все йде до чорта. Половину екзаменів я завалю. Відрахування з університету мені не уникнути. То чого мені боятися? Плював я на їхній суботник!»-- думав він.

          Коли скінчилися лекції, всі студенти зібралися у великій авдиторії біля деканату. Комсорг відкрила збори.

          -Сьогодні розглянемо негідний учинок комсомольця Штоцького, — з ледь прихованою втіхою сказала вона. — Штоцький, устань і поясни всім, чому ти не вийшов на суботник? Усі комсомольці були. Навіть Володьо Воробкевич, хоч і хворий, але все таки вийшов. Тільки ти не з’явився. Поясни нам, чому ти підвів колектив?

          Борис устав. Його розізлив офіційний тон, яким до нього зверталася Стецишина. «От дурепа, вона навіть не підозрює, який безглуздий має вигляд. А всі ці ідіоти. Тільки глянути на них! Сидять і очі звести бояться. Ну цілком отара баранів. І як сміють ставити мені в приклад цього підлабузника Воробкевича, який ладен деканові до сраки залізти».

          -Я не розумію, які до мене можуть бути претенсії,-- почав Борис. — Адже ось і в газеті написано, що студенти вийшли на добровільний суботник, — і він підняв угору газету «За радянську науку», що видавалася в університеті, — а я не хотів виходити і не вийшов. Не треба було говорити, що суботник добровільний.

          -Ніхто не збирається слухати твою демагогію, — перебила Стецишина. — Ти підвів весь колектив. Як тобі не соромно перед товаришами? Замісць того, щоб просити вибачення, у тебе ще вистачає зухвалости виправдуватися!

          -Пробачення? Ще чого? Може, ще на коліна скажеж стати?-- Борис сердито відвернувся і сів.

          -Штоцький, як ти себе поводиш? — зблідши, вереснула Стецишина.

          -Борис, устань і не забувай, де ти? — строго проказав Воробкевич, який сидів у президії.

          Борис підвівся. Студенти сиділи за партами наче закамянілі. «Певно, половина вже пообсиралася зі страху»,-- майнула в нього думка.

          -А может, у ніво єсть какіє-та уважитільниє прічіни?-- раптом пролунав голос ще одного члена президії Саші Белікова з Сочі. — Пускай справку прінєсьот.

          -Нема в мене ніяких справок. Не хотів вийти і не вийшов, — буркнув Борис.

          Десь із годину тривали ці розбори. Найбільше таврували «негідний» учинок Штоцького Стецишина та Воробкевич. Були виступи ще кількох студентів, які монотонними голосами теж осудили Бориса. Решта присутніх залишалася пасивною.

          -Пропоную комсомольцеві Штоцькому за невихід на суботник винести сувору догану, — узяла вкінці слово Стецишина. — Прошу голосувати.

          Всі підняли руку «за», тільки один студент проголосував «проти». Це був малопомітний хлопець на прізвище Лучнюк. Борис здивувався і схвально кивнув йому. «Хоч одна нормальна людина знайшлася».

          Їдучи тролейбусом додому, Борис уперше серйозно задумався, що буде, коли він покине університет. «Я хотів вивчати філологію. Але я не можу заставити себе скніти над підручниками. Отже, мене зовсім не цікавить філологія. Коли залишу університет, мене заберуть до армії. А що потім? Піти робітником на якийсь завод? Ні, я цього не хочу. А в університеті хіба я роблю, що хочу? Дивно, мені не хочеться ні одне, ні друге. Але що ж тоді я хочу?» Відповіди на це питання Штоцький не знаходив.

                                                Четвертий розділ

          Доцент Антін Ількович Колобрід, який викладав античну літературу, був якоюсь пародією на викладача. Малий на зріст, з величезним черевом і тонкими ногами, він мав ще й неймовірно розпухлий червоний ніс. Проте Антін Ількович зовсім не був пияком, як могло здатися на перший погляд. Його просто точила якась недуга. А ще доцент Колобрід мав хворобливе самолюбство. Був украй підозріливий, намисливий, часто зовсім без причин сердився і вважав, що його хочуть вижити з університету. Насправді ж ніхто до нього не ставився наповажне. Він був попросту загальним посміховиськом. Його вважали дивакуватим стариганом і щоразу нагороджували новими прозвиськами. Але мало хто розумів, що це просто нещасний хворий чоловік, до того ще й покинутий власними дітьми.

          Штоцький стояв у коридорі й курив. Він навіть не зауважив, коли надійшов доцент Колобрід.

          -Що ви тут курите? Це ж альма матер. Якісь свині, а не студенти. У шапках ходять, плюють по кутках, смітять. Це ваші помаранчеві шкірки? Ні найменшої поваги. Де ви виросли?! Хто вас виховував?! — став вичитувати він Борисові.

          Штоцький повернувся і пішов до авдиторії. Краєм ока він устиг зауважити, що в Антона Ільковича на одній нозі розвязалися шнурівки кальсонів і волочилися по підлозі. Доцент мав такий жалюгідний вигляд, що в Бориса стислося серце. Він сів за парту в задніх рядах і закрив обличчя долонями.

          В авдиторії чулися пересміювання, лунали репліки. Студенти майже відкрито глузували з бідного Антона Ільковича, а він нічого не чув, бо був трохи глухуватий. Тим часом Штоцького охопила справжня розпука. «Невже оце і є життя? Вчитися, ходити на роботу... Весь час чогось прагнути, добиватися, страждати, чванитися ілюзорними перемогами. І все це для того, щоб вкінці перетворитися на жовчну руїну, яку очікує смерть. Невже життя — це несамовита гонитва за щастям, якого не зловити? Навіщо тоді це все? Всі ці страждання, муки? Всі ці досягнення, шляхетні цілі, коли кінець один: виснажене тіло і, як і раніше, спрагле за щастям серце? Яке ж тоді має значення, ким бути: геніяльним науковцем чи нікчемним пиворізом? Адже все неодмінно закінчиться поразкою. А люди! Невже вони сліпці? Як можна змагатися, виснажувати себе задля того, чого досягти незмога?»

                                                Пятий розділ

          Тридцятидворічний поет Григорій Скалозуб був людиною відкритої і веселої вдачі. У нього в квартирі мало не щовечора збиралося багато молоди. Дуже часто приходив сюди і Штоцький. Він любив брати участь у дискусіях про мистецтво і сенс життя, які тут нерідко велися. Було заведено, що всі, хто з’являвся до Скалозуба, мали приносити якусь випивку, тому всі зустрічі в нього відбувалися не инакше як за чаркою.

          Сьогодні після лекцій Борис запропонував Лучнюку, з яким після випадку на комсомольських зборах дуже заприятелював, піти до Скалозуба. Той згодився, і вони, купивши пять фляшок «Білого міцного», рушили до нього.

          Починало вечоріти. З неба сипав дрібний сніжок. Скрізь сяяли вітрини маґазинів, хідники були заповнені юрбами людей. Біля маґазину канцтоварів, похитуючись, сидів на ящику для сміття чоловік у розщіпленому пальті. Він щось пяне бурмотів і дрижачими руками намагався припалити цигарку. З лівої кишені його пальта стирчала заткнута корком фляшка.

          -Тобі не здається, що у всіх цих людських постатях, цих будинках, деревах, узагалі у всіх навколишніх предметах, у всьому цьому вчувається якась невимовна печаль? — тихо запитав Борис.

          -Ти хочеш сказати, що буттю притаманний якийсь прихований трагізм, так?

          -Саме так, ти досить стотно висловив мою думку.

          Вони вже підійшли до будинку, де мешкав Скалозуб. Двері відчинила його дружина Ліна. Це була дуже гожа, пишноволоса бльондинка. Принаймні більша половина, якщо не всі, постійні гості Скалозуба таємно були закохані в неї. Вона була в новеньких джинсах і тонкому сірому светрі на голе тіло, крізь який на грудях просвічувалися горбочки пиптиків. У руці Ліна тримала запалену цигарку. Блиск очей виказував, що вона напідпитку. 

          -У Гора там якраз Толик, музикант з Одеси. Він ще вчора приїхав. А я зараз индика печу. Його Толик з Гором купили на базарі. Чуєте, який запах! — скоромовкою проказала вона й побігла на кухню. 

          -Заходьте, заходьте! Ґастямі будітє! — весело з блазеньськими нотками привітався Скалозуб, коли Штоцький та Лучнюк увійшли до кімнати. 

          Толик-музикант, довгобородий чоловік під сорок років, сидів на дивані. Поруч лежала бандура з гарною інкрустацією. Він кивнув на привітання гостей і, чомусь насупившись, став гортати журнал. У кімнаті було страшенно накурено. На столі була перекуска, стояли чарки і порожня фляшка з-під горілки. В телевізорі, в якому було вимкнуто звук, транслювався виступ Брежнєва. 

          -Ми прийшли з вином, — сказав Борис. 

          -Чудесно, виставляйте! 

          Музикант на мить підвів голову і знову схилив, продовжуючи читати журнал. Зайшла Ліна. 

          -Индик буде готовий через двадцять хвилин. 

          -Ну то тим часом випиймо. — Скалозуб поставив на стіл чотири кришталеві фужери. 

          Усі випили. Ліна лише трохи надпила і відсунула фужер.

          -Фу, яке бридке. Недаремно це вино називають чорнилом. 

          -Не хочеш, не пий, — буркнув Скалозуб. — Ну, як поживаєш? — глянув він на Штоцького. 

          -Я хотів би з тобою поговорити, Горе, — відповів Борис. 

          -Про що? 

          -Розумієш, мені все більше здається, що життя позбавлене глузду. Всі наші цілі, прагнення якісь смішні, непотрібні... 

          -Ну що ж тут такого. Звичайно, що життя безглузде. Я давно це знаю.
          -Але ж, Горе, що ж тоді робити, все втрачає сенс? 

          -Що за дурниці! Який тобі потрібен сенс? Життя — це комедія. Це величезний театр з самимим тільки акторами. Ми всі актори. Ми граємо кожен свою ролю. Мені, наприклад, дуже подобається грати свою ролю. І не забувай, ти в комедії. Навіщо ти намагаєшся грати трагедійну ролю? Це найнедоречніша роля, яку я тільки знаю. Життя не має сенсу? Ну і добре. Хай не має. Тисячу разів хай буде собі без сенсу, а ти їж, пий, веселися і з головою віддавайся радощам кохання! — він переможно окинув усіх поглядом і зареготав. 

          -Треба діло робити, а не базікати, — раптом сказав Толик. — Уся ця ваша філософія до сраки. — Він налив до фужера вина і духом випив. — Ось я. Музикант. Граю на бандурі. Роблю діло. — Він спробував устати, але, заточившись, повалився на диван. Бандура впала на підлогу і глухо зазвучала струнами. 

          Борис знічено мовчав. Йому стало ясно, що даремно заговорив зі Скалозубом на цю тему. Гор його зовсім не розуміє. І від цього йому зробилося гірко. 

          -Ну ходіть їсти индика. 

          -Ліно, неси його сюди, — гукнув Скалозуб. 

          -Вже несу, — почувся Лінин голос з кухні.

               Розділи 6-9 
http://ua-human.blogspot.com/2018/06/6-9.html 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html