Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Сорок перший розділ
Сорок перший розділ
Штоцький сидів під димарем на плоскому даху девятиповерхового будинку і, попиваючи з фляшки пиво, дивився у задумі на широку панораму міста, де заходило сонце. Довгі злиплі пасма його волосся під сонячним промінням лисніли червонавим відблиском. На ньому була синя сорочка, яка вже вся розлізалася, і крізь діри виднілося голе тіло. Поруч на наплічнику лежала маленька книжечка. Це було євангеліє від Йоана. Штоцький кількома ковтками допив рештки пива і встав. «Усе пронизане таємницею: і це сонце, і це небо, і ці безкраї нагромадження будинків. І ніби все переді мною, але одночасно закрите для мене. Хочеш пізнати загадку навколишнього і не можеш». Борис глянув на сонце, що вже до половини сховалося, і по його щоці скотилася сльоза. «Яке воно прекрасне! Спокійно і гідно проходить свій незмінний шлях без нарікань і гіркоти». Борис стояв і в захваті споглядав останні зблиски щезаючого сонця. Коли воно сховалося, він закинув за плечі наплічника і рушив до люку із залізною драбиною. Опинившись на сходовій клітці, Штоцький поволі став спускатися сходами. Його очі байдуже ковзали по нерівних перилах, сірих стінах і дверях, оббитих дерматином. Коли він вийшов з брами будинку, на дворі вже починало сутеніти. «Невже я так довго спускався?» — здивувався Штоцький. Ступивши кілька кроків, він обійшов калюжу на асфальті і раптом на занедбаній клюмбі з квітами побачив скорчену постать дівчини. Її ясне волосся було заплетене в кілька десятків тоненьких кісок. Різнокольорова квітчаста сорочка з індійського крепдешину, робила її зовсім непомітною на тлі квітів та трав. Дівчина майже не рухалася. Сидячи навпочіпки, вона самозаглиблено надрізала бритвочкою маленькі головки маку-самосійки, знімаючи з надрізів сік ваткою. «Звідки вона? Я раніше її ніколи не бачив. Певно, недавно тільки приїхала до Таліна», — подумав Борис, заворожено стежачи за дівчиною. У мінливих рисах її обличчя, у гарних вигинах шиї та спини, у плавних рухах її рук було щось напрочуд легке і звабне. Борис затамував дух. Лице його горіло. Тим часом образ незнайомки почав тремтіти і двоїтися, став якимсь прозорим, готовим ось-ось щезнути. Штоцький протер очі. «Мана якась... Привиджується мені, чи що...» Тоді глянув на дівчину і побачив, що незнайомка повернулася до нього й посміхається. Її виразні блакитні очі і все лице випромінювали ніжне і разом з тим якесь болісне світіння.
-А я тебе вже бачила, — сказала по-російськи незнайомка і звелася на ноги.
-Де? — Невимушеність дівчини вмить передалася і Борисові. Він ковзнув поглядом по її гарних ногах і зауважив, що вона боса.
-Вчора ввечері коло кафе.
-Там на пагорбі?
Так. — Дівчина не переставала посміхатися.
-Ти сама? — Штоцького охопило хвилювання.
-Зараз нас двоє.
-Як ти називаєшся?
-Для всіх Лакі, а для тебе буду Лариса. — Дівчина сховала ватку і бритвочку до шкіряної торбинки, що висіла у неї на шиї. — Я тобі подобаюся?
-Дуже.
-І ти мене кохатимеш?
-А ти підеш зі мною?
Лариса мовчки вийшла з клюмби і підійшла до Штоцького. Вона приступила до нього так близько, що він відчув запах її тіла. Деякий час вони тихо дивилися одне на одного. А поряд по хіднику проходили туди й сюди люди — заклопотані з байдужими лицями.
-Так, — ледь чутно мовила Лариса і, нахилившись до Штоцького, легенько поцілувала його в губи.
Сорок другий розділ
Було вже дуже пізно, і в трамваї, крім Бориса та Лариси, ніхто більше не їхав. Вони сиділи, притулившись одне до одного, і дивилися на темні обриси будинків із засвіченими квадратами вікон, авта з червоними вогнями, поодиноких перехожих, які де-не-де ще брели хідником. Трамвай, сильно гуркочучи, мчав догори по Пярнуському шосе.
Борисові та Ларисі сьогодні дуже пощастило. На одній запущеній дачі недалеко від Таліна вони знайшли цілу плянтацію дикорослого маку і назбирали там багато опійного молочка. Приготувавши концентрат, вони протягом вечора зажили його дуже багато. І ось зараз їхали обоє з потьмареною свідомістю, охоплені нездоровим збудженням та ейфорією. Штоцький гладив Ларисине волосся і безугаву щось шептав їй на вухо. Иноді він замовкав і цілував її в губи. Дівчина теж ворушила вустами і щось беззвучно говорила. Очі в неї були приплющені, а руки лежали на Борисових плечах.
-Ось уже скоро, моя люба, ми приїдемо... в наш чудовий, чарівний палац. О, мила, як я тебе кохатиму... Ми будемо з тобою самі... ми розчинимося з тобою, щезнемо! — шепотів Борис.
-Так, так, так, миле́нький... Ми будемо з тобою у величезній залі.... серед тисяч троянд... І нікого більше, крім нас з тобою! — говорила Лариса.
Штоцький розщіпив Ларисину сорочку і припав до її персів, цілуючи червоні пиптики, які відразу набрякли.
-О, милий, ще, ще, — шепотіла Лариса, притискаючи Борисову голову до себе.
Штоцький повернувся тулубом, голублячи та цілуючи її голі груди, шию та плечі. Сорочка з Лариси вже майже зовсім зсунулася. З кишені Борисових штанів щось випало. Це був невеликий шприц. Упавши на ґумове покриття він далеко закотився під сидіння. На зупинках до трамваю ніхто не входив і Борис та Лариса, перебуваючи в світі опійних марив, продовжували обійматися і пестити одне одного. А трамвай, яскраво освітлений зсередини, нісся вперед, похитуючись на блискучих, сталевих рейках, все ближче і ближче до кінцевої зупинки.
Сорок третій розділ
Штоцький проснувся від тупого болю в руці. Він розплющив очі і побачив над собою двох міліціонерів. Один з них наступив чоботом йому на долоню і зловтішно посміхався. Над бровою в нього був приліплений плястир у формі хрестика.
-Ну вставай, — сказав російською другий міліціонер, у зубах якого стирчав сірник.
-Рухайся, — міліціонер з плястирем сильніше надавив чоботом на Борисову долоню.
Штоцький скрикнув і, вирвавши руку, звівся на ноги. Трава, де він щойно лежав, була примята, а в головах біля наплічника стримів уламок пляшки. «Як це я не порізав об нього шию?»
-Бери рюкзак, — наказав міліціонер із сірником.
Штоцький узяв наплічник і вийняв з кишені годинника. Стрілки показували десять хвилин по четвертій.
-Ходімо. — Другий міліціонер штурхнув Бориса в плече.
Штоцький неквапливо попрямував до муру, де зяяла велика діра, крізь яку сьогодні вранці він, втомлений після безсонної ночи, і пробрався у цей занедбаний сад, щоб трохи поспати. Міліціонери мовчки рушили за ним. «Як ці лягаві мене знайшли? Не инакше, як хтось із мешканців доніс. Падлюки нещасні!» — зі злістю подумав Борис. А навкруги буяла зелень, все раділо і співало. З чистого неба ласкаво пригрівало сонце; літали жовті метелики; вітерець доносив медовий запах матіоли; із малинових заростей нісся сюркіт цвіркунів. «Прокляття! Я зовсім не маю щастя. Так було тут добре і ось на тобі. Краще б я не приїжджав до Ленінграда». Штоцький підійшов до діри і зупинився, бо один з міліціонерів затримав його рукою.
-Почекай, — сказав він і перший поліз у діру.
-Що, боїтеся, втечу? — хихотнув Борис.
-Заткнися, — сказав міліціонер, який залишився. — А ось тепер лізь, — мовив він, коли його кумпа́н зник.
Штоцький проліз в діру і опинився по той бік муру на малолюдній вулиці недалеко від Казанського собору. Міліціонери повели Штоцького до міліційної машини, яка стояла за газетним кіоском. Перехожі зупинялися і з цікавістю дивилися на них. Коли Бориса садовили в машину, якийсь дід з газетою в руці голосно кинув йому вслід:
-Стріляти таких треба, щоб не ганьбили нашу країну.
У Штоцького аж у серці кольнуло, з такою жовчю були сказані ці слова. «За що він так ненавидить мене? Адже він мене вперше бачить. І звідки в таких, як він, стільки люти?» Він вдивлявся крізь заґратоване віконце в обличчя діда з газетою. Той вимахував рукою і щось гнівно доказував двом огрядним жінкам, які слухали його й кивали головами.
Коли міліційна машина зупинилася біля відділення міліції, міліціонер з плястирем наказав Штоцькому висідати.
-Сюди, — показав він рукою на високі двері.
Двері раптом відчинилися і на порозі з’явилася молода жінка у білому светрі. По її припухлих щоках текли сльози, розмазуючи фарбу на віях. Вона закрила лице долонями і швидко зникла серед перехожих. Борис у супроводі міліціонера увійшов у будинок і спустився деревяними сходами в підвал. Це була яскраво освітлена заля із низькою стелею, де містилися камери для затриманих. Тут Штоцького прийняв инший міліціонер, опецькуватий з чорними вусами.
-А, попався пташок, — блиснув він очима і, вийнявши з шуфляди стола вязку ключів, відімкнув одну з камер.
Штоцький увійшов до середини. Міліціонер, брязкнувши ключами, замкнув заґратовані двері. Тоді неквапно пройшовся вздовж камер, заглядаючи в кожну з них. Біля останньої камери міліціонер зупинився і став з кимось балакати. З голосу можна було зрозуміти, що там сиділа жінка. Долітали тільки окремі слова. Жінка щось просила, лаялася і навіть погрожувала, потім стала плакати. Міліціонер повернувся і побрів до свого місця за деревяною загородкою. Борис із своєї камери добре бачив, як міліціонер сів на крісло, поклав свої короткі ноги на відро зі сміттям і закурив цигарку. Штоцький прихилився спиною до стіни й заплющив очі.
-Начальнік, дай вади папіть, — почувся раптом із якоїсь камери плаксивий голос.
-Пєрєбйошся, — відповів міліціонер, який у цю мить перекладав у шафі якісь папки.
Потім хтось із затриманих сказав якийсь жарт, бо по камерах прокотилася хвиля сміху. Штоцький уже не слухав, що робиться навколо. Він був втомлений і навіть не зауважив, як заснув, повалившись на деревяну лавку.
Наступного дня Борис збудився рано. Усе тіло боліло і хотілося їсти. Опецькуватого міліціонера вже не було. На кріслі за загородкою сидів инший міліціонер. Він був лисий і мав дуже похмурий вигляд. Десь за годину Штоцького викликали на допит. Слідчий сидів за столом, схиливши голову над паперами. Він зиркнув на Бориса, коли той увійшов, і знову втупився в папери. Це був чоловік під сорок років з короткою зачіскою і колючими очима, які не віщували нічого доброго. Борис стояв посеред кімнати і боязко поглядав на слідчого. Той врешті облишив папери і вказав пальцем на табуретку.
-Сідай. Розказуй все детально.
Борис сів на табуретку.
Про що розповідати?
Слідчий рвучко випростався на кріслі.
-Знаєш, ти мене краще не зли.
Штоцький не знав, що говорити і мовчав. Його почав опановувати страх. «Що він від мене хоче?»
Слідчий упявся в Бориса очима. Потім підсунув йому ручку й папір.
-На, напиши все... Все, що ти робив і навіщо приїхав до Ленінграда.
За півгодини Штоцький віддав свою писанину слідчому. Той пробіг очима написане, тоді кинув картки на стіл і процідив:
-Не хочеш по-доброму, доведеться тебе повчити.
Борис не розумів, що взагалі відбувається. Адже він не почував за собою жодної вини. При ньому не виявили навіть наркотиків, а шприц, який під час обшуку знайшли в наплічнику, не міг сам по собі розцінюватися як злочин. Штоцький не знав, що й думати.
-Я ні в чому не винен, — тремтячим голосом мовив він.
Слідчий покликав міліціонера і наказав відвести Штоцького до камери.
Дополудня Штоцький просидів у камері. Весь цей час він напружено думав, намагаючись збагнути, що хоче взнати від нього слідчий. Але всі його зусилля були марними. Він так ні до чого й не прийшов. Врешті йому почало здаватися, що слідчий просто божевільний. Ця думка так вразила Бориса, що його всього облило холодним потом і почало трясти. Він не знав, що чинити і де шукати захисту.
Пополудні Штоцького знову привели на допит. Тепер у кабінеті, крім слідчого, Борис побачив ще одного чоловіка. Це був молодий хлопець у шкіряній куртці, який сидів у кутку за столиком. Коли Борис зайшов до кабінету, слідчий стояв біля вікна, за яким виднівся порожній покритий асфальтом двір.
-Ну що, будеш говорити? — мовив слідчий і став насуватися на Штоцького.
-Я не знаю, що ви від мене хочете, — надломаним голосом забелькотів Борис.
Слідчий підступив до Бориса і, схопивши за шию, став душити.
-Ти будеш говорити чи ні?
-Про що, про що? — захрипів Штоцький, намагаючись розчепити руки, що душили його.
-Ти знаєш, — сичав слідчий.
Борис задихався, борсався всім тілом, а слідчий все не відпускав його. Врешті він розчепив руки і гидливо відкинув Бориса від себе. Той похитнувся і, важко дихаючи, сів на табуретку. Слідчий вийняв із шуфляди маленьку книжечку, євангеліє від Йоана, яку Штоцькому у Таліні подарував один місцевий пятдесятник. Її було надруковано в Стокгольмі.
-Звідки це в тебе?
-Знайомий подарував.
-Брешеш.
-Ну що ви від мене хочете, я ж правду сказав. — Борис був у відчаї.
-Брешеш! — розлючено крикнув слідчий і вдарив Штоцького кулаком по голові.
-А-а-а! — залементував той. — Я нічого не знаю. Що ви хочете від мене? — Він благально глянув на хлопця, що сидів за столиком, шукаючи в нього допомоги, але той відвернувся до вікна. — Ну, що ви хочете від мене? — знову залементував Борис і затулив обличчя руками.
-Я тобі покричу, — ревнув слідчий.
Він схопив лівою рукою Штоцького за волосся, а правою став гатити по голові. Після кожного удару він вигукував:
-Говори, говори, говори!
Штоцький виривався і кричав у нестямі. Всі думки в його свідомості перемішалися, а слідчий все гупав і гупав кулаком. Врешті Борис втратив притомність і його тіло безвладно повисло. Побачивши це, слідчий кинув Штоцького на підлогу.
-Слизняк! — злісно буркнув він і, витерши долонею спітніле чоло, вийшов з кабінету.
Сорок четвертий розділ
По тому, як Штоцького у відділенні міліції жорстоко побив слідчий, його було відпущено й наказано негайно покинути Лєнінград. Проте Борис з Лєнінграда не поїхав. Цілими днями він блукав містом наче привид, охоплений жахом та відчаєм. Він майже нічого не їв і, дивлячись божевільно палаючими очима навколо себе, все думав, думав і думав. «Що роблю я? Куди йду я? Що хочу я?»
Якось Борис забрів на старий цвинтар біля Алєксандро-Нєвскої лаври і довго там пробув, занурившись у роздуми. Він сидів на ґранітному надгробку і впівголоса говорив: «Що є цей загадковий порив у мені? Що змушує мене весь час рухатися і ні на секунду не дає мені спокою? Як назвати його? Моя суть? Напевно, це душа. Вона неспокійна і вічно чогось шукає. Але чого? У цьому світі я не бачу нічого, чого б вона прагла. Все викликає в мене нехіть. Але як же це можна прагнути і не знати чого прагнеш? Якщо душа прагне, то обовязково мусить бути те, чого вона прагне. Отже, виходить, що вона знає, чого прагне. Лише я, мій розум не знає. Я бачу прагнення душі, але чого вона прагне не бачу. Я розглядаюся довкола і нічого не знаходжу, чого б хотіла, чим би тішилася моя душа. Все, що не пропоную, все відкидає вона. Ніщо не радує її. Я блукаю всюди наче в пустелі і томиться моя душа, бо немає того, чого прагне вона. Душа моя поривається до чогось, чого розум мій збагнути не може. До чого ж поривається вона? Треба вникнути й прислухатися до себе, зазирнути в сокровенні глибини серця. Адже тільки там, певно, можна почути голос душі, вловити таємне імя того, чого вона прагне. І що чую я у своєму серці? Чую плач і ридання. Все не те, не те, не те, на що вказує мій розум. Що ж тоді те? Зовсім инше. Воно прекрасне, чисте і велике. Де ж воно? Там далеко, далеко поза цим усім. Все не те у цім світі. Все у цім світі не те? Тоді те мусить бути поза цим світом. Але хто, хто може бути поза цим світом? Як хто? Те, до чого поривається моя душа. Але там може бути тільки той, хто існує одвічно. За межами цього світу існує тільки Бог. Ось кого прагне моя душа! Ось кого шукає вона стільки часу! Але ж хіба є Бог? І що є Бог? Та хіба має це значення? Хіба я не відчуваю, як до Нього шалено поривається моя душа? Що може бути для мене більш реальним ніж пекучий біль душі, спраглої за Ним? Вона знає Його і прагне до Нього завжди, бо неможливо прагнути того, чого не знаєш. Але мій розум вводив мене в оману, пропонуючи душі свої минущі цілі. Це він мучив душу, твердячи, що вона прагне того, чого нема. Та й як могло бути инакше? Адже розум не може знати те, що вище за нього. Душа прагне Бога, а Бог є те, що розум пізнати неспроможний. І це межа, до якої розум здатний дійти. Усвідомити свою обмеженість — ось найвища висота думки. У пориві до Бога розум непотрібний. Він тільки перешкоджає і краще його відкинути. Той, хто існує поза цим всім, ось хто потрібен мені. До Нього єдиного мені треба прийти, щоб знайти спокій».
Ці роздуми привели Штоцького в стан великого збудження і врешті так виснажили його, що він, не тямлячись, повалився на землю і заснув. Коли прокинувся, було вже темно і накрапав дощ. Неподалік стояв бездомний собака і кротко дивився на Бориса.
-Йди сюди, — кликнув Штоцький і простяг шматок хліба.
Собака підійшов, узяв хліб і щез серед могил. Коли Борис покинув кладовище і йшов Невським проспектом, то з подивом зауважив, що все навколо: і люди, і будинки, і вулиці з машинами, і дерева стало незвичайним, зовсім не таким, як було. «Все змінилося. Весь світ змінився для мене. Все співає, вітаючи мене».
Сорок пятий розділ
Була вже третя година ночи, але Штоцький ніяк не міг заснути. Він лежав на верхній полиці пляцкартного ваґона в поїзді Ленінград-Львів і, відсунувши краєчок фіранки, дивився у темряву. Колеса ритмічно перестукувалися на з’єднаннях рейок, і це в Борисовій голові звучало ніби прощальною піснею всьому тому життю, яким жив він досі. Штоцький вертався до Львова сповнений рішучости докорінно змінити своє життя згідно з великою істиною, яка недавно відкрилася йому. Ця істина концентрувалася в одному слові — Бог. Ідея Бога, як мети життя заполонила його єство, оволоділа його серцем та розумом. І зараз у ваґоні Борис не переставав думати про чудесне перетворення, що сталося з ним, про віднайдення того, що так болісно шукав він. «Бог — тільки він єдиний, невидимий маґнет, до якого поривається моя душа. Ось чому я нічим не міг задовільнитися, ось чому ніщо не тішило моє серце. Адже тільки Його прагнув я, тільки Він був потрібен мені. Ось звідки пекучий вогонь в моїх грудях і плач в глибині мого серця. Це плакала закута в кайдани моя душа. Хіба можна було її ввести в оману? Бог — ось шлях і гавань, що спроможні вгамувати біль і муку мого існування».
Такі думки безперервно проносилися в його голові, і заснути для нього було просто неможливо. Він не спав цілу ніч, перебираючи в памяті усе найважливіше, що сталося з ним за останні сім років і знаходив усе нові та нові підтвердження істини, до якої прийшов тільки тепер.
Вранці, коли всі пасажири у ваґоні вже прокинулися, Бориса нарешті здолав сон. Майже не ворушачись, він проспав цілий день і наступну ніч і збудився тільки на світанку, коли поїзд ще в темряві підїжджав до львівського залізничного двірця.
1985-1987, Львів
***
У тексті послідовно використовувано елементи давніх українських правописів, передовсім правопису 1929 року (авт.).
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Немає коментарів:
Дописати коментар