Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Сімнадцятий розділ
Сімнадцятий розділ
Штоцький стояв біля вітрини ювелірного магазину і байдуже дивився на виставлені за шклом прикраси. Сьогодні цілий день він безцільно тинявся вулицями, не знаючи, де себе подіти. Настрій у нього був препоганий. Йому нікого не хотілося бачити, ні з ким не хотілося зустрічатися. Він навмисне блукав передмістями Львова, аби навіть випадково не зустрітися з кимось із знайомих. Усе, що тільки не впадало йому в очі, викликало в нього смуток. Зараз Борис був охоплений справжнім розпачем. Його руки ледь помітно тремтіли. Дивлячись на своє віддзеркалення у вітрині, він кусав губи і намагався зі всієї сили затамувати сльози. «Я хворий, нещасний виродок. Хіба це не ясно? Хто ж з нормальних людей буде мучитися від того, що он проїхав трамвай, що там тьмяно блищить шибка, що перестала співати пташка в кущах, що вгорі непомітно заходить сонце? Ну чому це все навіває на мене таку нестримну печаль?»
На вулиці сутеніло. Перехожі не звертали найменшої уваги на Бориса, який стояв згорблений і нерухомий. Юрба, що вирувала на хіднику, помітно збільшилася. Люди були заклопотані, кудись квапилися. До Штоцького иноді долинали окремі слова або уривки фраз. «У цьому місті, певно, тільки я один нікуди не поспішаю, тільки я один не знаю навіщо живу. Самотній і чужий для всіх. Для чого ж я взагалі народився, коли в цьому світі не визначено для мене місця? Я ж нездатний тішитися життям, як инші люди. Хто ж винен, що те, що радує людей, мені радости не приносить? І яка користь зі всіх цих розумувань про абсолютну свободу, коли страждання не припиняються? Куди йти? Куди подітися від самого себе, від своєї муки?» — шепотів Штоцький. Перехожі не бачили його лиця, але він у вітрині бачив усе: і вулицю з людьми та машинами, і темніючий по той бік гострошпилий костел Св.Еліжбети. Приступ нестримного відчаю здушив йому горло, і він відчув, що зараз станеться щось жахливе, якщо він залишатиметься на місці. Борис різко повернувся і кинувся у натовп, збиваючи пішохідців. Почулися обурені вигуки, прокльони, але він нічого не чув, стрімголов вибіг на бруківку і вскочив до трамваю, що якраз відправлявся з зупинки.
Коли Борис прийшов додому, тато та мама вже спали. Він тихенько прокрався до своєї кімнати і, не засвічуючи світла, одягнений ліг на ліжко. Крізь вікно світив повний місяць, заливаючи кімнату гарним, блакитним блиском. Було так ясно, що, здавалося, можна навіть читати. Борис лежав із заплющеними очима, але спати йому не хотілося. Якась дивна тривога оволодівала його серцем. Штоцький дотягся до етажерки і навмання взяв якусь книжку. Це виявився альбом репродукцій Ель-Ґреко. Борис став гортати сторінки, намагаючись вникнути в те, що художник зображав на картинах. Йому було важко зосередитися, думки весь час розбігалися, але він робив зусилля, прагнучи хоч чимось зайнятися, щоб позбутися неприємної тривоги, яка нестримно наростала. Невдовзі Штоцький виразно почув загадковий дзвін у вухах. Злякано здриґнувшись, він відкинув альбом і сів. Дзвін не припинявся. Предмети в кімнаті раптом здалися йому дивними. Стіл, шафа, етажерка, лямпа на столі, портрет Сократа, олівці, годинник, брезентові мешти і всі инші речі дивилися на нього із затаєним знанням якоїсь правди. Штоцький звернув увагу, що всі навколишні речі зробилися ніби чіткішими. Він обвів поглядом кімнату і застиг: все, що він бачив, було цілковито йому незнайоме. Він ніби вперше дивився на це все. Тепер в нього не було сумніву, що предмети справді знають щось дуже важливе, глибоко сховане і недоступне йому. Від хвилювання в Бориса пересохло в горлі. «Що зі мною?» — мовив він. Його голос налякав його. Він був чужий і дивний, як і все навколо. Борис боязко глянув на свою руку. Рука виглядала теж наче не його. Вона існувала ніби своїм окремим життям. Штоцький торкнувся грудей. Дотик був теж чужий та дивний. І тоді Борис із жахом усвідомив, що все, на що він тільки не дивиться, є чужим для нього. Все існує своїм незрозумілим для нього життям. Усе віддалялося від нього, залишаючи його на самоті. «А я, я є?» — пройняла Бориса моторошна думка. «Хто ж я? Я є чи мене нема? Що є це все? Я нічого не знаю. Я не знаю, що є це все. Хто я? Де я?» В очах у нього потемніло, все попливло і змішалося. Йому здалося, що під ногами хитається підлога.
-Я нічого не знаю! — нетямлячись, закричав Борис.
Охоплений панічним ляком він повалився на підлогу, але тут же знову зірвався на ноги і кинувся надвір у ніч. В одну мить для нього все втратило сенс і перетворилося у незмірний океан хаосу, в якому він загубив себе самого. Якийсь центер, який досі утримував усі елементи його особистости, вислизнув від нього і вона розпалася на безліч мінливих уламків.
Вибігши з будинку, Борис ошаліло помчав безлюдною вулицею. Він не знав куди біжить і для чого. Якась страшна сила штовхала його і гнала вперед. Вулиця незабаром скінчилася і Штоцький вибіг на пустир, де люди вивозили сміття. Він пробіг трохи і, спіткнувшись об корінь верби, впав на землю і знепритомнів.
Було десь близько другої години ночи. Надворі було тепло і тихо. Борис лежав на боці нерухомий. З його лоба тоненькою цівкою точилася кров, виблискуючи при світлі місяця. Почувся легенький шерех. З-за кущів висунулася кудлата голова бродячого собаки. Він підійшов до Штоцького, обнюхав його і, певно, чогось злякавшись, різко відскочив убік і щез у темряві. Через кілька хвилин десь за пустирем донеслося його приглушене виття.
Вісімнадцятий розділ
Дзенькнув електродзвоник. Штоцький до пояса голий у брезентових штанах відчинив вхідні двері. На порозі стояла Адольфіна. На ній були потерті джинси і сіра сорочка, в руці вона тримала полотняну торбу із портретом Деміса Русоса. Адольфіна посміхалася. Її довге біляве волосся ворушили подуви вітру.
-А, заходь, як ти взнала, де я живу?
-Мені Олег дав адресу.
Борис провів Адольфіну до кімнати.
-Хто це? — вказала вона пальцем на портрет Сократа над ліжком.
-Сократ, грецький філософ. Сідай сюди. — Борис підсунув табуретку.
Адольфіна сіла. Штоцький умостився навпроти на ліжко. До її приходу він лежав, охоплений гнітючими роздумами про своє життя. Дівчина своїм візитом перервала ці роздуми.
-Ти сам вдома?
-Сам, — буркнув Штоцький.
-Я коно́плю принесла, покуримо?
-Покуримо.
Адольфіна витягла із своєї полотняної торби невелику обгорнену фольгою грудку. Штоцький понишпорив рукою на грубі і дістав пачку папіросів «Беломор-канал».
-Сухенькі, — мовив він і сів на ліжко.
-Знаєш, Борисе, усі дивуються, де ти пропав, чому не виходиш у місто. Ти що, весь час вдома сидиш?
-Ну взагалі, так. Не хочеться нікуди ходити, — промимрив Штоцький.
-А нам в школі минулого тижня атестат зрілости видавали. В урочистій обстановці, з оркестрою...
-І що, ти дуже щаслива? — Штоцький витрусив з папіроси тютюн і старанно перемішав його з анашею.
-Просто я рада, що вже нарешті розвязалася з цією проклятою школою. Тепер я цілком вільна. Ти ж сам кажеж, що головне — свобода.
-Задля свободи тільки й варто жити. — Борис глянув на Адольфіну й посміхнувся. «А вона стала ніби симпатичніша, ніж була. Щось у ній з’явилося нове. Чи, може, я раніше цього не помічав?»
Невдала спроба любощів з Адольфіною настільки пригнітила Штоцького, що він узагалі перестав з будь-ким зустрічатися і проводив більшість часу на самоті. Те, що сталося, він переживав надзвичайно хворобливо. Став вважати себе фізично неповносправним, і в ньому все більше зростала переконаність, що він гірший за инших взагалі. «Я нещасна людина. Я приречений зазнавати самі невдачі. Невже я живу тільки для страждань?»-- думав він із сумом.
Спочатку, коли тільки Адольфіна прийшла, Бориса охопили гнітючі спогади, але її щира і лагідна поведінка поступово розвіяла їх. Адольфіна кохала Штоцького, кохала з такою відданістю і без найменших натяків від нього щось одержати, що до Бориса непомітно повернулося давно втрачене почуття легкости. На якийсь час все стало не таким сумним як було. Перед ним сиділа Адольфіна, але це була не та Адольфіна, яку він знав раніше, а якась ніби зовсім инша дівчина. Він був вражений і мовчки дивився на неї.
-Тепер я можу робити, що сама захочу, а не те, що накажуть. Ох, як я рада, що вже позбулася всіх цих уроків та вчителів. Я мріяла про це все життя.
-Дуже добре, що ти так думаєш. — Борисові щось явно в Адольфіні подобалося, і він продовжував дивитися на неї.
-Я сяду біля тебе. — Адольфіна пересіла на ліжко до Штоцького.
Борис згадав, що вони зібралися курити. У руці він тримав натоптану анашею папіросу. Прикуривши, він глибоко затягся і видихнув дим, тоді передав папіросу дівчині. Так мовчки вони кілька разів передавали папіросу одне одному.
-Ну що, зачепило, Адю? — Штоцький востаннє затягся і поклав недокурок до попільнички.
-Так, — прошепотіла Адольфіна, лягаючи на спину. Очі вона заплющила.
-Поставлю музику. — Борис підійшов до маґнетофона і натис клявішу.
Кімнату сповнили звуки джазу. Це були записи концертів Луї Армстронґа. Штоцький стишив звук, тоді ліг біля Адольфіни і поклав руку їй на груди. Вона накрила його руку своєю долонею. Так мовчки вони пролежали десь з годину.
-Борцю, ти вдома? — почулося раптом з коридору.
Це повернулася з роботи Борисова мати. Вона вловила запах анаші, який ще не встиг вивітритися, і вже роздратовано гукнула:
-Що ти там таке палиш? Іди сюди швидше.
Штоцький устав з ліжка.
-Ти лежи, Адю, я зараз прийду.
-Борцю, та вийдеш ти накінець! — знову почувся нетерплячий мамин голос.
-Йду, йду вже, — гукнув Штоцький і вийшов з кімнати.
Мама стояла біля дверей на кухню. У правій руці вона тримала сітку з яйцями, а в лівій якийсь подовгастий пакунок.
-Тебе не докличешся, — накинулася вона на сина. — Ти що, не чуєш, що я тебе кличу? Кричу, кричу, горло надірвала вже, а ти хоч би відізвався. На, тримай, треба перекласти, — і вона тицьнула Борисові сітку з яйцями.
-Що в тебе за звичка зразу скандалити, — пробурчав Борис.
Мати насуплено вийшла на кухню. За мить вона повернулася з жовтою пластмасовою коробкою.
-Хто там у тебе? — Вона стала перекладати яйця до коробки. У її голосі відчувалося приховане невдоволення.
-Одна знайома. — Штоцький намагався бути спокійним.
-А конкретніше, хто вона, звідки? Ти не можеж сказати рідній мамі?
-Ні, — відрубав Борис.
-А я вимагаю, — спалахнула вона. — Я маю знати, хто приходить до мого дому.
-Це тобі не обовязково знати.
-Як не обовязково? Я мушу знати. Зараз же скажи, хто вона?
-Не скажу. І, взагалі, відчепися від мене! — крикнув Борис.
-Тоді я забороняю тобі водити додому всяких хвойд! Чуєш, забороняю, хай зараз же йде геть! — закричала мати.
-Вона ніяка не хвойда. Не смій так говорити!
-Раз ти приховуєш, хто вона, значить хвойда! — мати вже задихалася від гніву.
-Ти сама хвойда! — ревнув Борис і вдарив сіткою з яйцями об стіну. Яєчні жовтки блискучою масою потекли по стіні на підлогу.
-А-а-а... — пронизливо закричала мати. Вона не могла нічого вимовити, бо від обурення слова застрягали їй у горлі.
Штоцький побіг до своєї кімнати.
-Ходімо, Адю!
-Ти що, посварився з мамою?
-Так. Ходімо швидше звідси, а то в старої зараз буде гістерика.
Коли вони проходили повз двері кухні, до їх вух донеслися розпачливі схлипування матері.
На автобусній зупинці Борис зателефонував до Сопатька.
-Він чекатиме нас в сквері біля картинної галереї,-- сказав Борис, виходячи з телефонної будки.
Підїхав автобус. Він був переповнений, але Адольфіна з Борисом все-таки зуміли сісти в нього. Двері зачинилися й автобус рушив.
-Добре, що сіли, — шепнула Адольфіна Штоцькому на вухо.
Борис лизнув Адольфіну в щоку.
Олег сидів на лавці й курив цигарку. Зліва лежала його торба. Коли з’явилися Борис з Адольфіною, він радісно схопився на ноги.
-Куди підемо? — запитав Борис.
-Не знаю. А ти щось пропонуєш?
-Та ні.
-Я маю фляшку вина. Треба десь випити. — Олег узяв в руки торбу.
Вино вони пили в густих заростях за сквером. На землі лежало повно корків від фляшок.
-Тут, певно, всі львівські алькоголіки пють,-- засміялася Адольфіна.
Олег та Борис уже випили, і тепер фляшка була в Адольфіни. Вона пила маленькими ковтками і довго.
-Та пий швидше, а то ще міліція наскочить, — сказав Олег.
-А ти не підганяй. — Адольфіна допила вино і викинула порожню фляшку.
-Ну тепер ходімо звідси, — мовив Борис і вони вийшли з кущів.
На самому краю хідника біля трамвайної зупинки лежав горілиць якийсь пяний. Трохи далі біля самої трамвайної рейки виднівся його капелюх. Авта весь час звертали вбік, щоб не роздушити його.
-Треба забрати бідаку, — сказав Штоцький.
-Ага, відтягнемо його кудись подалі, — згодився Олег.
Адольфіна підібрала капелюха, а Борис з Олегом взяли пяного за руки і поволочили в сквер.
-Правильно, хлопці, заберіть його звідси, — гукнула якась жінка з трамвайної зупинки.
-На травичку його, — мовив Олег.
-Ану туди, під портрети передовиків, — засміявся Борис.
-Під портрети його, — заплескала в долоні Адольфіна.
Вони дотягли пяного під портрети і там покинули. Він ні разу не пробував пручатися, тільки щось бурмотів і гикав. Портрети були величезні, до метра заввишкви. Збоку було написано: «Найкращі люди Ленінського району»
Девятнадцятий розділ
-Треба на пятий поверх, — сказала Адольфіна.
Вони ввійшли до ліфта.
Це був старий будинок, і ліфт довго скрипів, поки піднявся на потрібний поверх.
-Я тут у тітки була тільки раз, коли вона вернулася з Харкова, — мовила Адольфіна.
Вони вийшли з ліфта і зупинилися біля дверей, оббитих чорним дерматином. Адольфіна вийняла з кишені ключа.
-А твоя тітка раптом не може сюди з’явитися? — Штоцький слідом за Адольфіною ввійшов до квартири.
-Ну що ти! Я ж знаю, що її нема у Львові.
Борис обняв Адольфіну.
-Ходімо, — шепнув він і рушив до кімнати, де стояло старомодне ліжко з деревяними побічницями.
Тепло її тіла прокинуло у ньому хіть. Тремтячими руками він розщіпив верхній ґудзик на Адольфіниних джинсах.
-Ну не спіши так... Я сама..., — шепотіла вона, цілуючи Штоцького. Тоді сіла на ліжко і стала квапливо скидати джинси.
Борис був вже роздягнений і чекав. Адольфіна ще не встигла зняти майку, як він притяг її до себе. І в цю мить хіть відступила від нього.
-Адю, пробач мені. Але я не можу. Я не знаю, що це. Повір, спочатку мені хотілося.
Він ліг на спину. Адольфіна лягла поруч і поклала голову йому на груди.
-Ти просто мене не кохаєш, — тихо сказала вона і заплакала.
З її очей викотилося кілька сльозин і впало Борисові на плече. Вони були гарячі, наче жарини. Нестерпний біль пронизав серце Штоцького. «Все жахливо», — беззвучно ворушив він губами, падаючи в якесь провалля. Свідомість його потьмарилася. Це було щось середнє між сном і маячінням. Борис лежав нерухомий з омертвілими очима. Адольфіна занепокоєно вдивлялася йому в лице. Коли його дихання стало рівнішим, дівчина вийшла на кухню.
Тим часом Борисові снився сон. Наче він блукає вулицями великого міста в пошуках дівчини з блакитними очима. Її він випадково побачив у трамваї. Вона сумно всміхнулася йому з вікна і махала рукою. Тепер ходить він по місті з надією зустріти незнайомку. Її образ постійно стоїть перед його очима. Ось біля кінотеатру він підходить до продавщиці морозива і питається, чи не бачила вона дівчини з блакитними очима. Та киває і вказує туди, де видніються столики літнього кафе. Він іде туди, але там немає незнайомки. Чоловіки, які сидять на легких ажурних кріслах і пють пиво, глузливо поглядають на нього. Він повертається і йде геть. Охоплений тугою він знову блукає вулицями. На площі біля памятника якомусь генералові він підходить до грубезного міліціонера і запитує його про дівчину. Міліціонер змірює його поглядом і, скрививши губи, каже, що знає, де вона. Він веде його до міліційного відділення. Але там за залізною перегородкою сидить на лавці нафарбована повія з синцем на чолі. Опечалений він іде до виходу. За спиною чується злий сміх міліціонера й регіт повії. Знову як і раніше блукає він містом, запитує у перехожих, чи не знають вони хоч що-небудь про дівчину з блакитними очима. Всі вказують йому кудись, але її ніде немає. Настає ніч. Страшенно втомлений він забредає у міський парк. Біля зарослого очеретом озера сідає на лавку. На небі сходить місяць, і в парку стає дуже ясно. Дерева, кущі, все довкола окутане фантастичним сяєвом. Алеї скрізь безлюдні. Тихо. Не ворушиться жоден листочок. Він сидить і слухає тишу. Невдовзі долинають звуки чиїхось кроків. Він напружено вдивляється вглиб алеї і бачить, що звідти наближається якийсь вершник на ослі. Коли той підїжджає ближче, він зауважує, що в руках вершника масивні шкляні чотки, а з під копит осла вихоплюються искри. «Може цей чоловік знає, де вона?» — думає він. Тоді встає і питається, чи не бачив той дівчини з блакитними очима? Чоловік незворушно помахує чотками, нічого не відповідає і проїжджає мимо.
На цьому місці сон раптово урвався і Борис розплющив очі.
До кімнати з цигаркою в руці увійшла Адольфіна. Сорочка в неї була застебнута тільки на один ґудзик.
-Ти вже не спиш? Я каву заварила. Будеш пити?
-Скільки я спав? — Штоцький, схрестивши ноги, сів на ліжку. Він зауважив, що Адольфіна дивиться на нього з ніжністю, і йому стало її шкода. «Ну за що вона так кохає мене? Я ж навіть найменшого неспроможний дати їй. Треба поривати з нею і тікати кудись. Тікати, але куди?»
-Ти спав майже дві години. Зараз рівно сьома. Адольфіна підійшла і сіла на ліжко. — Як тобі?
-Нормально. — Штоцький одягся і звівся на ноги. — Адю, не ображайся, але я зараз мушу йти.
-Я знаю. — Адольфіна ледве стримувала сльози.
Штоцький вийшов з квартири. Опинившись на вулиці в юрбі перехожих, він закурив цигарку і побрів хідником. «Я не бачу, чим життя таке цінне. Принаймні для мене. Те, задля чого живуть люди — безглуздя. Не існує жодної мети, ради якої варто було би жити. Єдине, що залишається, це іти за порухами свого серця, робити, що хочеться. Але обставини нерідко не дають змоги робити, що хочеться. Отже, виходить, що страждання лежить в самій природі життя? Що ж цінного в такому житті? Якщо жити означає страждати, то навіщо тоді жити? Чи не краще покінчити зі собою?»
-Машина! Куди преш! — раптом почувся грубий окрик.
Тої ж мити перед Борисом загальмувала біла «Волга». Борис відсахнувся. З машини вискочив мугир у синій футболці і, підбігши до Штоцького, зацідив йому кулаком у праву скроню. Борис упав спиною на ясминовий кущ і через мить зсунувся на асфальт. Отямився він тільки за кілька хвилин. Тим часом мугир ніяк не міг завести мотор. Коли врешті мотор завівся і «Волга» стала рушати, Штоцький схопився на ноги і щосили шпурнув навздогін куском цегли. Голосно брязкнуло розбите скло. Заднє вікно «Волги» розлетілося в друзки.
-На тобі, падлюко! — крикнув Борис і пустився навтьоки.
Мугир зупинив машину і, оскаженілий від люти, побіг за ним, проте дігнати не зміг. Штоцький добре знав ці квартали міста і швидко завернув у якусь браму, що мала кілька виходів.
Двадцятий розділ
Штоцький та Олег Сопатько вже другий тиждень жили на узбережжі Чорного моря в селищі Затока. Їх невеличкий намет стояв біля самого пляжу. Грошей у них було обмаль і тратили вони їх в основному на вино. Їжу випрошували на кухнях, або просто крали в їдальнях, яких у Затоці було багато. Взагалі хлопцям жилося дуже добре. В наметі не було нічого цінного, і вони надовго залишали його, цілими днями вештаючись по узбережжю в пошуках пригод.
Літо було в розпалі. Сонце иноді так нагрівало пісок, що по ньому було неможливо ступати босоніж. За тиждень хлопці добряче засмагли. Довжезне чорне волосся Олега вигоріло на сонці і зовсім втратило свій полиск. Борисове волосся теж вже добряче відросло і хвилясто спадало йому на плечі. Удень вони ходили в плавках, а ввечері одягалися. Борис надівав брезентові штани, забризкані фарбою, а Олег — джинси з латками і майку з плачучим оком.
Перші два тижні Штоцькому на морі було зовсім непогано. Туга, що невідступно мучила його у Львові, тут ніби відступила. Але згодом почуття нудьги знову почало огортати його серце.
-Як ти думаєш, ці дівулі, з якими ми вчора познайомилися на танцях, прийдуть увечері? — Борис підійшов до Олега, який лежав на новенькому покривалі. Це покривало Олег позавчора поцупив в одному з будинків відпочинку. Штоцький щойно скупався в морі і з нього стікала вода.
-Ну як і не прийдуть — велике діло, — пхикнув Олег. Його розморило сонце, і він навіть не розплющив очей.
-Треба йти щось поїсти. Ти йдеш? — мовив Борис.
-Йду, але спочатку ще скупаюся. — Олег звівся на ноги і побіг до води.
-Я буду в «Прибої»! — крикнув йому Борис навздогін.
В кафе було повно людей. Штоцький оминув чергу і підійшов до місця, де видавали тарілки з їжею.
-Подайте дві порції пельменів, — попросив він високу жінку, що стояла з тацею в черзі. Жінка взяла дві тарілки з пельменями й передала Штоцькому.
-Дякую, — кивнув він і пішов до столу.
Люди, які бачили це, були переконані, що він уже раніше заплатив, а заклопотана касирка і не підозрювала, що робиться на роздачі.
Борис уже доїдав, коли нарешті з’явився Олег. Він приніс фляшку вина, дві фляшки пива і величезну сушену рибу.
-Звідки ти її взяв? — здивувався Штоцький.
-Знайшов.
-Де це?
-Та в одній хаті... на підвіконні лежала, — зареготав Олег.
Поївши, Борис з Олегом до самого вечора купалися в морі та засмагали, а коли сонце стало хилитися, купили сімсотграмову фляшку кріпленого вина і побрели пляжем в бік лиману Дністра. Вони довго йшли, проминули багато пансіонатів, аж поки не вийшли на безлюдну косу. Тут з пронизливими криками літали цілі хмари чайок. Піщана земля була поросла напівусохлою травою та поодинокими кущами, схожими на верболіз. Борис та Олег знайшли серед кущів затишне місце і посідали.
-Треба вино зарити в пісок, щоб охолодилося, — Олег притулив пляшку до щоки. Тоді патиком вирив яму і зарив фляшку. — Музику би послухати, — зідхнув він, прилігши на правий бік.
«Який же Олег обмежений! Вино, музику і ще бабу йому, і більше нічого не треба!» — подумав Борис. Тиша та безгоміння дикої природи, темно-зелені хвилі моря і незмірна небесна блакить, по якій все нижче до морської гладі опускалося червоне сонце, викликали в Штоцького неясний щеміт в серці. Вирушаючи на море, Штоцький сподівався, що тут на півдні він стане вільним і позбудеться суму, знайде ту абсолютну свободу, про яку мріяв і багато говорив. Проте дуже скоро з’ясувалося, що смуток переслідує його і тут. «Всюди одне й те ж. Немає місця, де можна сховатися від туги. Олег і на половину не розуміє, що діється зі мною. Невже в цілому світі тільки для мене одного цілковито нестерпно жити так, як живуть усі? Невже, крім мене, немає більше нікого, хто б прагнув знайти инше життя, хто б намагався вирватися із задушливої трясовини під назвою «життя людей»? Бориса поволі огортав розпач.
-Што спряталісь? — почувся раптом чийсь хрипкий голос.
Хлопці злякано звели голови. За кущами стояв високий худий чоловік років під шістдесят з неголеним підборіддям. Коли він вийшов з-за кущів, Борис побачив, що його босі ноги поперевязувані брудними бинтами.
-Чаво тут прячетєсь? — блимнув він очима.
-Просто сидимо, — розгублено відказав Борис.
Старий щось пробурмотів і, заточившись на лівий бік, сів на пісок. «Пяний як чіп», — подумав Штоцький.
Деякий час усі троє мовчали.
Деякий час усі троє мовчали.
-Я пітєрскій, Нікіта пітєрскій! — заревів раптом приходько, втупившись безумними очима в хлопців.
Олег нахилився до Бориса і тихо шепнув:
-Не бійся, він просто пяний.
Олег розкоркував фляшку з вином.
-На, випий, — простяг він фляшку старому.
Той припав до фляшки.
-Нам тільки лиши, — гукнув йому Борис.
Але старий випив зовсім небагато і віддав фляшку.
-Прікуріть! — прохрипів він, виймаючи з кишені пачку «Беломор-каналу».
Борис дав йому сірники. Старий прикурив, випустив кілька клубів диму і встав на ноги. Деякий час він каламутними очима дивився на море, тоді потряс кулаком і закричав:
-А-а-а...! Убю...! Всєх, всєх...!
Борис з Олегом весело перезирнулися. Старий похитуючись, рушив до селища. Віддалившись трохи, він на весь голос затягнув:
Там дальоко, дальоко в астравах акеана
я мулатку-красавіцу абнімал, целавал...!
Певно, моряком був, — Олег дивився вслід старому. Той брів над самим морем, стаючи щораз меншим.
-Чому так думаєш?
-Ти що, не бачив, у нього на обох руках кітви витатуйовані.
Штоцький нічого не відповів. Він узяв фляшку і став пити. Тим часом сонце поволі осідало в морі. Його червоні промені надавали особливої чарівності піщаній смужці, по якій ішов старий. Сонце світило йому в спину. Коса була довга, мала напевно кілька кілометрів. Борис з Олегом спостерігали за фіґурою старого, що зробилася вже зовсім маленькою. Він все віддалявся і віддалявся. У зоні культурних пляжів біля якоїсь зеленої будки, його раптом оточили якісь люди. Це була зграя підлітків.
-Олеже, вони бють його, — скрикнув Борис.
І справді, між старим та підлітками виникло щось схоже на бійку. Він спочатку махнув кілька разів кулаками, а потім повалився на землю. Напасники всією зграєю тут же накинулися на нього. В руках у кожного було щось подібне на короткі палиці. Через кілька секунд всі вони наче за командою зникли.
-Ну от, Нікіта пітєрскій! Нарвався на свою голову,-- їдко посміхнувся Олег, шпурляючи в кущі порожню фляшку.
-А ти й радий, — з осудом глянув Борис на Олега.
-Що ти злишся, я просто впевнений, що він перший став чіплятися до них.
-Ходімо звідси, подивимося, що зі старим, — мовив Борис.
Вони побрели піщаним краєм коси. Подекуди на вологому піску ще виднілися не змиті хвилями сліди ніг старого. Сонце вже зайшло, коли хлопці підійшли до місця бійки. Старий лежав на животі. Його ліва штанина була задерта до коліна. На потилиці виднілася велика рана. Пісок довкола голови просяк кров’ю. Він не рухався і не дихав.
-Вони вбили його! — скрикнув Штоцький.
-Тікаймо звідси, — мовив Олег і кинувся бігти.
Штоцький побіг за ним.
Розділи 21-25
http://ua-human.blogspot.com/2018/06/21-25.html
Розділи 21-25
http://ua-human.blogspot.com/2018/06/21-25.html
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Немає коментарів:
Дописати коментар