Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Двадцять шостий розділ
Перший рік служби наближався до кінця. Штоцький стояв біля казарми і з тугою стежив за білими хмаринами, що пропливали в небі. Він разом з иншими солдатами роти чекав команди йти на вечерю. «Навіть не віриться, що я колись вирвуся звідси. Тут все чуже мені. Сильніший душить слабшого. Ні справедливости, ні доброти не існує. Я не можу жити за цими звірячими законами. Бути мучитилем і мученим однаково жахливо для мене. А щоб вижити, треба боротися. Де ж брати сили? У кого шукати допомоги? Хто почує мій голос?» Чорна журба оповивала Борисову душу, а білі хмарини все пливли і пливли в небі.
-Рота, строітся! — пролунав голос капітана Зінькова.
Він стояв на сходах в новеньких чоботах, одягнений у польову форму. Солдати вишикувалися і рушили до їдальні.
По вечері аж до самого відбою був вільний час. Штоцький всяку хвилину використовував для читання. Ось і зараз, як тільки рота вийшла з їдальні, він витяг з-за пазухи томик оповідань Льва Толстого і сів біля вікна читати. Але невдовзі Борис змушений був відірватися від читання, бо в казармі зчинився якийсь шум.
-Що там? — запитав він у Тарасюка, який саме проходив мимо з праскою в руці.
-Командир роти розбушувався... у канцелярії з командирами взводів.
Тої ж мити двері канцелярії розчахнулися, і звідти кулею вискочив старший сержант Журбік, вслід за яким полетіла шкляна попільниця, і почулася оскаженіла лайка капітана Зінькова.
-...тваю мать! ...блядь! Я же пріказивал нє впісивать!
Якщо б Журбік вчасно не ухилився, то попільниця розвалила би йому голову. Пролетівши через стройовий зал, вона влучила в калорифер і розлетілася в друзки. Журбік поквапно вибіг з казарми.
Двадцять сьомий розділ
З кожним днем ставало щораз холодніше. Наближалася зима. Командир відділення сержант Пааґлесканс наказав Борисові спуститися з риштовання і збирати розкидані на території піддони. Їх треба було поскладати в стоси, щоб потім вантажити на машину. Піддони були важкі. Штоцький ледве тягнув їх. Йому доводилося більше працювати правою рукою, бо ліва спухла й боліла. Це був наслідок вчорашньої екзекуції старшого сержанта Журбіка. Він через місяць-два мав демобілізуватися і йому забаглося купити радіоприймача. Не маючи грошей, Журбік вирішив зібрати їх зі взводу. Кожен солдат мав здати йому по три рублі. Бориса це дуже обурило, і він поклявся не давати грошей хай там що.
-Ця сволота, Журбік цілий рік з нас знущався і тепер ще хоче, щоб ми йому купили транзистор. Ми будемо останніми нікчемами, якщо згодимося. Ліпше напишімо на нього колективний рапорт командирові роти, — говорив Штоцький солдатам.
Проте його майже ніхто не підтримав.
-Капітан Зіньков не повірить, і буде ще гірше. Здамо по три рублі і хай цей сучий Журбік швидше забирається додому,-- відповідали йому. З цілого взводу тільки пятеро осіб вирішили не здавати грошей. Це був Штоцький, Мокренко з Полтавщини, Тарасюк і двоє хлопців з Луцька: Горохівський і Риба.
Коли Журбікові доповіли, що знайшлися впертюхи, які відмовляються здавати гроші, той страшенно розлютився. Він завів усіх пятьох до ленінської кімнати і, вишикувавши в ряд, став кричати й бити то одного, то другого ґумовим шланґом. Хлопці прикривалися від ударів руками і, зціпивши зуби, мовчали. Тільки один Риба приглушено скимлів, тримаючись за праве око. Він не встиг ухилитися, і Журбік поцілив шланґом йому в лице і, як бачилося, поранив око.
Журбік, розуміючи, що хлопці затялися на своєму, розізлився ще більше.
-Я вас тут паубіваю! — верещав він, гамселячи наліво й направо шланґом.
Хлопці виверталися, відскакували і, мужньо зносячи біль, ненависно зиркали на свого командира. Той, втомившись, врешті кинув шланґ. Через мить його лице перекосила злісна ґримаса і він закричав:
-Кто, кто смеєт протів меня падбівать, ти?
Журбік підскочив до Тарасюка і вдарив його кулаком у сонячне сплетіння. Той ойкнув і зігнувся в дугу. Лице в нього спочатку зблідло, а потім стало багряно-синім. У Тарасюка була хвора печінка, і це знали всі. Борис у відчаї кинувся до дверей.
-Я падам рапорт камандіру часті! — закричав він.
-Назад! — Журбік двома стрибками догнав його і впявся руками в шию.
-Всє равно саабщу, всє равно саабщу! — хрипів Штоцький.
-А ну пусти його! — пролунав раптом різкий викрик Мокренка.
У руці в нього блиснув ніж, і він повільно став наближатися до Журбіка. Справа зі стиснутими кулаками насувавалися Горохівський та Риба. Очі у них зловісно блищали. Тим часом Тарасюк, спершись руками на підвіконня, блював на підлогу і по кімнаті розносився неприємний запах. Штоцький запручався з подвоєною енерґією. Цієї мити Журбік різко відкинув його від себе і вибіг з ленінської кімнати. Борис не втримався на ногах і повалився на деревяний вазон з фікусом, сильно вдарившись лівою рукою. І ось тепер вона дуже боліла. Піддони йому доводилося піднімати однією рукою. Зараз, несучи піддон, Борис згадував, що говорили солдати взводу зразу ж після того, як Журбік утік з кімнати.
-Ну все, вам кінець! — казали вони. — Тепер Журбік вас зїсть.
Журбік і справді пообіцяв, що всіх пятьох бунтівників постарається загнати в дисбат. «А що, йому це легко зробити. Буде прискіпуватися, провокувати аж поки не добється свого». Борис уже в душі починав шкодувати, що разом з иншими не здав по три рублі Журбікові.
-Пачему па адному паддону бірьош?
Сержант Пааґлесканс виріс наче з-під землі. Він був напідпитку. На це виразно вказували його помутнілі очі.
-Рука баліт! — сказав Борис і зупинився.
-Врьош, хахол, ти просто ґнілой. Бері єщо адін.
-Да нє маґу я.
-Бері! — Пааґлесканс став штовхати Штоцького до піддона, що лежав у калюжі.
-Нє маґу, — вже майже благав Борис.
-Бері, — cичав Пааґлесканс.
Борис відчув, що зараз зірветься. Кров загупала в нього в скронях.
-Нє маґу, — застогнав він.
-Счас сможеж, — злісно проказав Пааґлесканс і, схопивши Штоцького за хвору руку, став пригинати до піддона.
-А-а-а... — зойкнув Борис і люто шпурнув піддона, якого ніс, на сержанта. Тоді рвучко повернувся і побіг, не розбираючи дороги.
Пааґлесканс приголомшено стояв на місці, потираючи ґулю на голові. Учинок Штоцького був для нього повною несподіванкою.
До кінця робочого дня Борис так і не повернувся, і увечері взвод прибув до частини без нього. Увійшовши до казарми, старший сержант Журбік попрямував просто до канцелярії роти, щоб доповісти капітанові Зінькову про втечу Штоцького. Зіньков сидів за столом і був зайнятий якимись підрахунками. Спочатку він навіть не хотів слухати Журбіка, а коли до нього дійшло, що сталося справжнє «чепе», зник солдат його роти, капітан Зіньков просто оскаженів.
-Какова хрена ти прішол сюда? Пачему нє дал каманду іскать? Пачему? — кричав він.
-Іскалі. Абашлі всю тєріторію. Ніґдє єво нєту, — оправдувався Журбік.
-...тваю боґа мать! Бєрі атдєлєніє і на аб’єкт. Штоб да атбоя нашлі! — продовжував кричати капітан Зіньков.
Не давши навіть повечерати, він відправив Журбіка та Пааґлесканса з відділенням назад на авіяційний завод шукати Бориса. Проте пошуки ці ні до чого не привели. Штоцького вони не знайшли і пізно вночі голодні та злі повернулися в частину. Капітанові Зінькову довелося повідомити про зникнення Штоцького командуванню частини. Наступного дня полковник Дряблов зателефонував у міліцію з проханням допомогти у розшуку зниклого солдата.
Міліційна пошукова група вирушила зі собакою. Вночі випав дощ і вони цілий день марно проблукали серед злітно-посадкових смуг, лугів і перелісків багатокілометрової території заводу. Знайшли Штоцького тільки наступного дня у гущавині соснового лісу неподалік звалища розбитих літаків. Напівпритомний, весь посинілий від холоду він сидів під стовбуром старої берези, поклавши голову на коліна. Коли його забирали, він не опирався і взагалі не реаґував. Штоцького відразу відвезли в госпіталь. Там він цілими днями в глибокій апатії нерухомо лежав на ліжку і майже нічого не їв. Він був переконаний, що його неодмінно відправлять в дисбат. Життя зовсім утратило для нього сенс, і тому Борис вирішив при першій нагоді накласти на себе руки.
Проте все обернулося инакше. На десятий день Штоцький одержав від Тарасюка листа, де той писав: «Журбіка недавно арештували і відправили в Москву. Він у клубі тяжко побив Батайла і той зараз в реанімації. У частині проводиться велике розслідування. Вже стали явними всі чорні діля Журбіка. Ти, Борисе, можеш не боятися. Тебе ніхто не вважає винним. А вчора капітан Зіньков сказав, що судити тебе не будуть».
Через тиждень Штоцький поправився і повернувся до частини.
Двадцять восьмий розділ
Приїхала машина з мукою! — почувся знадвору вигук Миколи.
Штоцький закрив книгу, яку читав, і вийшов з роздягальні. Великий автофурґон, розвернувшись на подвірї, підїжджав до плятформи. Там уже стояла завідувачка базою Анґеліна і відмикала замки. Це була дуже грубезна зла баба, яку на базі всі побоювалися. Штоцький, Микола і ще один вантажник Василь називали її «горилою».
-Миколо, а де Василь? — спитала завідувачка.
-Та він зара прийде, — потупившись, відповів Микола. Він був великого зросту, з могутніми руками, які ніби й були створені для того, аби щось брати й носити.
-Борисе, а ну знайди Василя. Я, блядь, йому випишу! — гукнула Анґеліна, відчиняючи важкі двері складу.
Штоцький побіг за Василем. Обійшовши склад, він натрапив на нього за стосами деревяних ящиків. Василь сидів там на розсохлій бочці з фляшкою в руці. Весь висохлий, з припухлим обличчям він мав жалюгідний вигляд.
-А, ось де ти! — зареготав Борис.
-Тихо, — перелякано замахав рукою Василь. — На, там ще трохи лишилося, — простяг він фляшку Штоцькому.
Той допив вино і шпурнув фляшку в зарості лободи.
-На складі машина з мукою. Горила зла страшенно, що тебе нема.
-То ходімо, — Василь устав.
Анґеліна, помітивши їх ще здалека, стала навіжено кричати й махати кулаками.
— Скоріше, скоріше! — верещала вона.
Штоцький з Василем побігли. Піднявшись на плятформу, вони побачили, що сталося нещастя. Микола лежав лицем униз і стогнав, придавлений зверху мішками. Його права нога застрягла між краєм плятформи і кузовом машини. Як пояснила завідувачка, він пробував стягти верхній мішок і завалив на себе цілий стос.
-А-а-а... йой... — ревів Микола, коли Штоцький з Василем, відкинувши мішки, стали його підіймати. Вони поклали Миколу на лавку, і тут виявилося, що в нього зламана рука.
-«Швидку» треба викликати, — мовив Борис.
-То всьо через тебе, алькоголіка проклятого! — кинула лютий погляд на Василя Анґеліна й побігла до телефона.
Василь ображено дивився в куток. Микола, лежачи на лавці, безперестану стогнав, і ці стогони краяли Борисове серце.
Увечері Штоцький повертався додому з дуже поганим настроєм. Через годину після першого автофурґона з борошном на базу прибув другий, і обидва довелося розвантажувати вдвох. Усе тіло в Бориса нило, рук він просто не чув. Він їхав трамваєм і думав: «На біса мені така робота? Я вже третій місяць працюю на цій базі і рідко коли бувало, щоб я після роботи не почувався перевтомленим. І справді, ради чого себе виснажувати? А крім того, ще й калікою можна стати. Де ґарантія, що на місці Миколи не міг би бути я? Все, треба кидати цю базу».
Вийшовши з трамвая, Штоцький у гастрономі купив дві фляшки пива і за кілька хвилин уже був у своїй квартирі, куди недавно переселився від батька-матери. Раніше тут жив старший брат Борисового тата -- вуйко Тарас. Він був старий холостяк, жив замкнуто і стосунків з ріднею майже не підтримував. Перед самим поверненням Штоцького з армії вуйко Тарас несподівано помер. Причину його смерти до кінця так і не з’ясували. Проте Борисів тато був переконаний, що його брат просто відібрав собі життя.
-Я завше знав, що він погано скінчить. Як він міг так жити? Не мав друзів, уникав людей. Узагалі нікого не любив, навіть мене, свого рідного брата, — говорив тато.
Борисів батько зробив усе, щоб переоформити квартиру на сина. Це було, звичайно, не легко і не обійшлося без хабарів. А Штоцький був просто щасливий. Він давно мріяв жити окремо і ні від кого не залежати.
Випивши фляшку пива, Борис, як був в одязі, впав на ліжко і тут же заснув.
Двадцять девятий розділ
Штоцький уже третій день сидів удома, охоплений нестерпною нудьгою. Йому нічого не хотілося: ні кудись іти, ні когось бачити, ні взагалі що-небудь робити. Три дні підряд він томився у чотирьох стінах. «У цьому світі, — думав він,--для мене просто нема місця. Я не бачу нічого, що б могло справді вабити мене. Всі люди живуть для чогось, всі знаходять у чомусь радість, мене ж не радує ніщо».
У хворобливому неспокої Борис буквально метався по кімнаті. Він то лягав на ліжко, то раптом схоплювався і довго ходив довкола столу; брав з етажерки яку-небудь книгу, пробував читати і тут же кидав її; иноді вмикав маґнітофон із записами рок-музики і за хвилину вимикав; підходив до вікна і неспокійними очима дивився на старий клен, що ріс у дворі; без кінця курив цигарки; часом сідав за стіл, щось бурмотів, потім уставав і біг на кухню, знову повертався в кімнату, знову падав на ліжко, лежав, намагався заснути, провалитися в забуття, але неспокій не давав йому забутися і він зривався з ліжка і все продовжувалося спочатку.
Зараз Штоцький сидів на підвіконні, весь тремтів і тихо говорив сам до себе: «Треба розібратися, треба зрозуміти в чім причина моїх мук?» Нервово здриґнувшись, він глянув у вікно. На дворі сіявся дрібний дощ, листя клена де-не-де ворушилося під легкими подувами вітру. «Дивно, хіба може бути прагнення без мети? Адже прагнути — це завжди рухатися до чогось. І тільки мета може породити прагнення. Як можна прагнути порожнечі? Як можна бажати і не знати чого бажаєш? А я якраз і охоплений якимись безцільними прагненнями. Хочу і не знаю чого. Пориваюся до чогось, але не знаю до чого. Мене розривають прагнення, але задовільнити їх неможливо, бо цілей для них нема. Ось чому я мучуся і не знаходжу заспокоєння. Адже довкола немає речей, яких прагло би моє серце. Немає мети, яка би відповідала моїм прагненням. А може, мета все-таки є, і я просто не бачу її? Але як можна не бачити того, чого прагнеш? Я неодмінно впізнав би свою мету, якщо б вона була. Тим часом усе навколо, хай на що дивлюся, анітрохи не вабить мене. Виходить, що мети для моїх прагнень немає взагалі, і мукам моїм не буде кінця? Навіщо тоді жити? Чи не краще накласти на себе руки?»
Думка про самогубство настільки захопила Борисову уяву, що його поволі огорнув давно незнаний спокій. Із заглибленими в себе очима він нерухомо стояв біля вікна. Тим часом дощ надворі перестав, небо прояснилося і над дахами зачервоніло призахіднє сонце.
Три дні тому Штоцький прийшов додому ледь живий. Продовж тижня він з якоюсь божевільною ненаситністю отруював свій організм опієм. Весь цей час його свідомість ні на мить не виходила з наркотичного отупіння. Була якраз друга половина літа — сезон достигання маку. Штоцький з Адольфіною щодня виїжджали за місто і там на городах збирали макове молочко. Жили вони у Вальки, тої самої, тепер уже вісімнадцятирічної дівчини, на квартирі якої Борис часто бував ще до армії. У неї і далі збиралися гіпстериі. Її квартира перетворилася у справжній притулок для наркоманів.
Адольфіна продовжувала кохати Штоцького. Її кохання за два роки його військової служби не тільки не згасло, а навпаки стало ще палкішим. Борис дивувався і не розумів, що вона знайшла в ньому. Будучи спустошений душею, він вважав себе людиною без майбутнього. Її почуття нерідко дратували його. Не кохаючи Адольфіни, Штоцький просто терпів її через свою нудьгу і самотність. А вона була щаслива навіть цим. Їй було достатньо і того, що він з нею. Прийнявши дозу опійного концентрату, вони забивалися десь у куток Вальчиної квартири і, обнявшись, лежали аж до ранку. Цілу ніч у маривах вони шептали щось одне одному і слухали крізь гомін голосів завивання маґнітофона. А наступного дня Борис з Адольфіною розбиті, вимучені вставали і йшли знову на пошуки маку, і все повторювалося спочатку. Борис уже був на межі повного виснаження. Він майже нічого не їв, проте виходити з наркотичного запаморочення не хотів і не міг. Він праг лише одного: втекти від себе, від своєї муки, від свого неспокою, що перетворив його життя в пекло. З кожним днем він збільшував собі наркотичні дози. Адольфіна теж не відставала. Вона старалася робити все, аби лиш догодити Борисові. Це вже була не та наївна і чиста в своїй безпосередності дівчина, якою Штоцький знав її до армії. Вона подорослішала, щось грубе і навіть цинічне тепер прозирало в її очах.
Нестримне наркотичне шаленство, неодмінно привело би Бориса до загибели. І, певно, тільки щасливий випадок урятував його. Якогось ранку Штоцький з Адольфіною прийшли на автобусну зупинку біля Янівського цвинтаря. Обдерті з посірілими обличчями вони стояли трохи віддалік від инших людей, не звертаючи уваги на злі й неприязні погляди. Коли прибув автобус, вони відїхали досить далеко від міста і зійшли біля якогось села. Городів, де ріс мак, тут виявилося багато.
-Адю, в тебе має бути ще два кубики ханки, — з утомою в голосі мовив Борис.
Вони відійшли від траси і сиділи під терновим кущем на узбіччі ґрунтової дороги. З одного боку тут розкинулося кукурудзяне поле, а з другого на довгих смугах, засаджених картоплею то тут, то там виднілися ділянки з маком.
-Може, підімо збирати спочатку? — Адольфіна запитливо глянула на Штоцького.
-Я хочу ширнутися, — тихо сказав він і опустив голову на коліна. Він відчував, що йому важко говорити і взагалі не хочеться рухатися.
-Ну добре, — зідхнула Адольфіна і легенько поцілувала Штоцького в шию.
Він не поворухнувся. Адольфіна вийняла з торби шприц і невеличку пляшечку з темно-коричневою рідиною.
-Давай руку, — шепнула вона.
Через півгодини вони рушили збирати макове молочко. Сонце було в зеніті і нещадно пекло. Борис почував у голові приємне запаморочення. Пройшовши трохи картопляним полем, вони зупинилися біля великої грядки з маками. Місце було зручне. З боку села їх закривав ряд старих верб. Людей ніде не було видно.
-Знаєш що, ти збирай тут, а я піду в инше місце. Бачиш, де видніється біля дороги гайок. Там здається також є грядки з маками, — сказав Штоцький.
Адольфіна кивнула і стала надрізати бритвочкою зелені макові голівки. Молочко, що витікало з надрізів, вона збирала ваткою. Борис закурив цигарку і побрів далі. Він ішов, ледве пересуваючи ногами. Якась дивна втома огортала його. Погаслими очима він дивився поперед себе, зовсім не звертаючи уваги, є десь мак чи ні. Похитуючись по нерівній землі, він йшов і йшов наче сновида. Гайок давно вже залишився позаду, а він знай продовжував іти. Врешті Борис відчув, що мусить зупинитися, бо ще кілька кроків і він упаде. Все тіло його стало важким, наче оливо. Його змагав сон і він, ледь тримаючись на ногах, уже майже спав. Немов крізь туман бачив, що стоїть у якихось кущах. Це були зарості ясмину. Далі виднівся деревяний паркан, подвір’я і селянська хата з червоної цегли. Але хати Борис уже не побачив. Ноги підкосилися і він, упавши на траву, миттю заснув. Він спав і зовсім не чув ні кудкудахкання курей, які ходили довкола, ні розпачливих криків Адольфіни, що шукала за ним. Дівчина просто ошаліла зі страху, що з ним сталося щось недобре. Кохання до нього зробило її божевільною. Вона доти ходила городами і кликала його, поки не привернула до себе уваги людей в селі. Ті спіймали її і привели в сільраду. Потім хтось зателефонував до Яворова, і незабаром до села прибула міліція. Коли Адольфіну вели до міліційної машини, вона плакала й виривалася.
-Пустіть, пустіть мене! — лементувала вона, пручаючись.
Міліціонери сміялися і тягли її до машини. У дверях вона вперлася руками й ногами, і її ніяк не могли запхати до середини. Тоді один міліціонер ударив її кулаком в потилицю, і вона відразу обмякла.
-Наркоманка вона, — пояснив людям другий міліціонер, коли за нею замкнули двері з заґратованим віконцем.
Селяни, що з’юрмилися довкола, збуджено розмовляли. Коли міліційна машина поїхала, вони ще довго не розходилися.
А Штоцький весь цей час безпробудно спав у ясминових кущах. Коли настала ніч, все небо вкрилося зорями і зійшов місяць, Штоцького стали мучити страшні сновидіння. Він час від часу здриґався і скрикував. Це тривало аж до ранку. На світанку, коли було ще темно, Борис прокинувся, весь трусячись від холоду. «Невже тут я проспав цілу ніч?»-- чудувався він, через силу пригадуючи, що з ним було вчора. Тоді згадав Адольфіну й подумав: «Вона ще чого доброго може в міліцію заявити, щоб мене шукали». Він вийшов з кущів і побрів до шосе, де, світячи фарами, все частіше проносилися машини. Борис почував себе настільки слабким, що нічого не хотів, тільки якнайшвидше дістатися додому і там заснути. На трасі йому довелося ще довго померзнути, поки його підібрав «Краз», навантажений мішками з бітумом. У кабіні Штоцький відразу заснув, і шоферові довелося його будити, коли вони прибули до Львова.
По тій пригоді Борис три дні не виходив з дому. За цей час він набрався сил, свідомість прояснилася і разом з цим повернулася пекуча нудьга, яка то слабла, то посилювалася, але ніколи не щезала повністю. Наркотики приносили тільки тимчасове полегшення. Тепер, коли їхня дія втратила силу, його страждання відновилися і були особливо нестерпні. У його серці наче бушував вогонь. Прагнення до чогось невідомого, бажання щось робити, чимось зайнятися роздирали його, однак усе, що тільки не спадало на думку незмінно викликало нехіть. Ні читати, ні слухати музики, ні піти до знайомих, ні просто прогулятися містом не хотілося. Навіть про наркотики він згадував з відразою.
І ось зараз Штоцький стояв біля вікна, поглинутий думкою про самогубство. «Так, тільки накласти на себе руки. Це єдине, що лишилося мені». Борис підніс до вуст цигарку. Вона давно вже погасла. Він вийняв з кишені сірники, припалив і випустив з рота хмарку диму. «Самогубство, так. Тепер це, тільки це ще має для мене сенс».
Сутеніло. Крізь вікно на заході було видно заграву. Штоцький дивився на неї і відчував, що вона чимось незбагненним вабить його. Коли заграва перетворилася у блідий рожевий відсвіт і в кімнаті зовсім стемніло, він роздягся і ліг до ліжка. Потім узяв зі столика транзистор, знайшов «Голос Америки» і став слухати. Його мало цікавило, про що говорять диктори. Йому було просто приємно чути їхні спокійні голоси і усвідомлювати, що ці люди, яких він зараз чує, перебувають так далеко від нього. «Хто знає, може це востаннє я так лежу тут і слухаю «Голос Америки». А ці диктори навіть не здогадуються, що десь там у якомусь Львові зараз їх слухає двадцятитрьохрічний юнак, місця якому у цьому світі не знайшлося. Зрештою, хто я? Моя смерть ні на пілочку нічого не змінить, її навіть ніхто не зауважить. Просто ніщо перетвориться в ніщо». Десь о першій ночи Штоцький заснув.
Збудившись вранці наступного дня, Борис помився під краном і вийшов купити щось поїсти. Невдовзі він вернувся з буханцем хліба, ковбасою і фляшкою «Вермуту». Їв Штоцький з великим апетитом. Після першої ж шклянки вина він спянів і повеселів. На якусь мить йому здалося, що з ним не так вже все й погано. Проте хміль незабаром пройшов, і нудьга знову стала мучити його. «Я у якомусь засліпленні. Я не розумію, що зі мною, які сили керують мною. У моєму розумі нема ясности. Все в хаосі. В армії я мріяв про місце, де б я міг жити сам, окремо від людей. Я праг самоти. Але тепер я ситий цією самотністю по саме горло». Штоцький підійшов до дзеркала. На нього дивилося змучене, виснажене обличчя. «Невже це я!» — з жахом подумав він. Цієї мити задзеленчав дзвоник.
-Хто там? — запитав Борис.
-Це я, відчиняй, — почувся голос Олега Сопатька.
Олег був не сам. Поряд з ним стояла дівчина з коротким білявим волоссям, одягнена в нові темно-сині джинси. Її гарні блакитні очі дивилися з цікавістю на Штоцького.
-Заходьте, — мовив Борис.
-Ох, я зараз звалюся, — скалячи зуби, вигукнув Олег. Він пройшов у кімнату і впав на ліжко, весь час не перестаючи душитися спазматичним сміхом.
-Що це з ним? — Борис глянув на дівчину.
-Не знаю, якихось таблеток наглитався.
-По-моєму, в нього галюцинації. — Штоцький сів на стілець. — Ти вино будеш?
-Так. — Дівчина зайняла стілець навпроти. — До речі, познайомимося. Я Дора.
-А я Борис.
Штоцький приніс з кухні фляшку з вином і дві шклянки. Наливши вина до шклянок, він подав одну Дорі.
-Ти теж вважаєш себе гіпі? — Дора випила і поклала шклянку.
-Не знаю. Напевно так. — Борис уважно дивився на Дору. Його вразило її гарне, витончене обличчя з відтінком якоїсь сумовитої замріяности.
-Ти тут сам живеш?
-Так, із січня. Тут раніше жив мій вуйко, але він помер. Он на стіні його фотка.
Дора глипнула на світлину, тоді встала і підійшла до етажерки з книжками. Витягла збірку віршів Богдана-Ігоря Антонича і погортала сторінки.
-Подобається цей поет?
— Звичайно, я навіть був на його могилі на Янівському цвинтарі.
-Він помер від запалення легень. Такий безглуздий кінець. — Дора сіла на крісло. Її вуста посміхалися, але очі були сумні.
-А хіба в цьому світі є щось, що має глузд? — тихо сказав він.
Дора мовчала. Тоді, театрально закинувши голову, стала перебирати пальцями по столі, вдаючи, що грає на фортепяні.
-Ти вмієш грати? — Борис зачаровано спостерігав за її рухами.
-Я цього року скінчила консерваторію.
-Вина ще хочеш?
Дора кивнула, не перестаючи грати. Її руки перебирали пальцями щораз швидше і здіймалися все вище. Штоцький налив до шклянок залишки вина і дивився на дівчину. Врешті її руки в заключному акорді востаннє впали на стіл і завмерли. Дора взяла свою шклянку, надпила трохи і мовила з гіркотою:
-Ну от, скінчила косерваторію. Але що з того? Хіба я стала щасливіша?
-А що б тобі хотілося?
-Я не знаю, але в кожному разі щось зовсім инше, ніж є.
-А те, що є, тебе дуже мучить?
-Иноді мені буває просто жахливо. Тоді я все кидаю і йду блукати вулицями. Це мені завжди приносить якесь полегшення. Дехто зі знайомих каже, що я ненормальна.
Борис закурив цигарку і підійшов до вікна. Надворі все ще падав дощ.
-А ти впевнена, що це инше, про яке ти говориш, взагалі існує?
Дора на мить задумалася.
-Я просто вірю в це, — тихо мовила вона. — Людина мусить у щось вірити, инакше вона не зможе жити.
Дора дивилася на Штоцького, який стояв до неї спиною. Раптом він повернувся і сказав:
-У тім то й полягає ріжниця між нами, що ти обманюєш себе, вірячи, що знайдеш щастя, а я не вірю ні в що і ні на що не сподіваюся.
-Саме це, здається, і відчула я, коли тільки побачила тебе, — прошепотіла вона. — Від тебе віє пусткою.
-Так, можливо, — Борис відійшов від вікна і сів на стілець. — Це прокляте життя стає для мене все ненависнішим, і я нічого не можу вдіяти. Я не можу обманювати себе і вірити в безглузді речі, як инші люди. І це, гадаю, моя трагедія.
-Але ж тоді життя перетворюється у суцільну муку, — мовила Дора.
-Так, але я втікаю. Страждання переслідує мене, а я втікаю від нього. Иноді мені вдається втекти, але це стається щораз рідше. Звичайно, що це самообман, бо як втекти від себе? І рано чи пізно це скінчиться і тоді... — Борис замовк, задумливо розглядаючи порожню шклянку, яку тримав у руці.
-Тоді що? — ледь чутно мовила Дора.
— Тоді настане та година... Але це тільки тоді, коли вичерпаються усі шанси, тільки тоді.
Дора сиділа в задумі. Знадвору доносився шум дощу і гуркіт трамвая, що проїжджав вулицею. Иноді до цього ще долучалося тихе скимління. Це Олег, який лежав на ліжку, щось белькотів сам до себе. Його розплющені очі нічого не бачили, крім власних марень.
-Ось він на деякий час утік від страждань, — перервав мовчанку Штоцький. — Цікаво, де ти з ним познайомилася?
-Учора на барахолці. Він запропонував мені купити намисто з ґудзиків, і ми розговорилися. Мене привернув до нього його вигляд. Я давно цікавлюся гіпі, але ніколи не мала нагоди познайомитися з ними ближче. Олег розказував про своїх друзів, про свободу... Потім познайомив з деякими своїми приятелями. Мені було надзвичайно цікаво. А сьогодні прийшов до мене додому і приніс якісь таблетки. Каже: «Ану зажиймо. Ці піґулки змінюють світ, все стане инакшим. Але я не схотіла і він сам зажив десь із сім таблеток. Потім ми прийшли до тебе».
Дора глянула на Олега і посміхнулася.
-Ну і як в мене?
Дівчина не відповіла. Вона встала і пройшлася по кімнаті. Тоді підійшла ззаду до Штоцького і, нагнувшись до його вуха, прошепотіла:
-Мені подобається.
Борис відчув збудливий запах її тіла, серце його забилося і він, взявши Дору за плечі, притяг до себе.
Через годину Борис з Дорою залишили Олега самого і пішли гуляти. Вони довго ходили вулицями й розмовляли і їм здавалося, що знають одне одного цілу вічність. Штоцького сповнювало радісне піднесення. Він давно не почував себе таким щасливим. «Як шкода, що кохання рано чи пізно кінчається. Життя неодмінно знищить його. Але кохання — це, напевно, найвища радість, яка тільки й можлива в житті. Досягти її вершини й померти — ось що треба мені. Не маючи в цьому світі місця і будучи приреченим на загибель, я принаймні маю шанс померти на вершині щастя,» — так міркував Борис, оцінюючи несподівану зміну, що сталася в його житті. Він був певен, що тепер зможе здійснити свою давню мрію, навіяну фільмом «Ельвіра Мадіґан», де двоє закоханих накладають на себе руки, досягши апогею щастя.
Борис з Дорою, гуляючи, обійшли пішки пів-Львова. Надвечір обоє дуже зголодніли.
-Треба десь поїсти, — сказав Борис.
-Ходімо до ресторану, я маю гроші,— запропонувала Дора.
-А куди? — Посидіти в ресторані Штоцькому видалося непоганою ідеєю.
-А хоч би сюди, в «Москву».
Вони саме проходили біля ресторану «Москва». На дверях стояв грубезний швейцар. Він курив сиґару і час від часу огортав себе густою хмарою диму. На вулицях поступово темніло. Людей ставало щораз більше.
-Можна до вас? — звернулася до швейцара Дора.
-Той манірно по-блазеньськи вклонився і розчинив двері.
-Цей кабан з нас глузує, — мовив Штоцький, коли вони підіймалися сходами.
Дора не відповіла. Вона не сумнівалася, що швейцар глузував з Борисового вигляду. Його довге спутане волосся, бліде лице, сорочка з дірами і обчухрані штани змушували витріщатися мало що не кожного перехожого.
-Дивно, що він узагалі нас пустив, — сказала вона, коли вони входили до яскраво освітленої залі.
Людей сиділо досить багато, але були й незайняті столики.
-Сядьмо біля вікна, я хочу бачити вулицю, — мовив Штоцький.
Вони сіли за стіл навпроти вікна. Незабаром підійшов офіціянт.
-Що ти будеш їсти? — спитала Дора.
-Бери, що хочеш, — махнув Штоцький рукою.
Його зачарував незвичний вигляд проспекту, де білим світлом горіли електролямпи, сяяли вивіски та вітрини маґазинів, а хідник кишів фіґурами людей. З відчиненого вікна долинав людський гомін і шум авт. Штоцький бачив, як вони, блимаючи червоними вогниками, проносяться то в один, то в другий бік.
-Непогано би випити вина, — мовив Борис, коли вони вже кінчали їсти.
Дора покликала офіціянта, і той незабаром приніс фляшку «Рислінґу».
-Пиймо з одного келиха, — запропонувала вона.
-Добре. — Борис нахилився й легенько поцілував її у вухо.
Дора повернулася лицем до Бориса. Він припав губами до її вуст.
-На нас дивляться! — скрикнула вона. — Краще допиймо вино й ходімо до мене. Мами сьогодні не буде.
-Дора жила біля Стрийського парку. Вони йшли до неї пішки, хоч це й було неблизько. Проте Дорина мати виявилася вдома. Це була чорнява ще досить вродлива жінка, яка на Борисове привітання тільки мовчки кивнула головою.
-Ти ж казала, що нікого не буде, — здивовано запитав Штоцький, коли вони ввійшли до Дориної кімнати, де стояв новесенький коричневий рояль.
-Я сама не сподівалася, що мама сьогодні прийде. Вона ще два дні мала бути в Стрию.
Борис сів на крісло.
-А батько де?
-Він помер, коли мені ще було десять років.
-То ви тут удвох з матір’ю?
-Ще був мій брат Тиміш, але його два роки тому вбили в лісі в Брюховичах.
-Хто вбив?
— Не знаю. Міліція так і не знайшла їх. Відомо тільки, що їх було двоє. Вони закололи його ножами. В нього вся спина й груди були в ранах... Цілих два місяці він лежав у лісі, присипаний листям, а ми з мамою все сподівалися, що наш Тимцьо живий.
Борис витяг цигарку.
-Тут можна курити?
-Кури. — Дора поставила перед Штоцьким шкляну попільничку у формі личака.
-Заграй що-небудь, — Борис указав на рояль.
-Иншим разом, щось зараз не хочеться.
-Дорцю, може ти би кави подала своєму товаришеві?-- почувся голос матери з иншої кімнати.
-Ти хочеш кави?
-Так.
Дора принесла на таці два горнятка з кавою та коробочку чоколядних цукерок, і все це поставила на крісло.
-Сядьмо на канапу, — сказала вона.
Вони сіли на канапу і пили каву, притулившись одне до одного. Розмовляти їм не хотілося.
Борис просидів у Дори аж до пізна. Коли прийшла пора спати, йому постелили в невеличкій кімнатці, де жив раніше Тиміш. Розстаючись зі Штоцьким, Дора шепнула йому на вухо, щоб він через деякий час тихенько прокрався до неї. Роздягшись та погасивши світло, Борис довго лежав у ліжку і прислухався до всяких шерехів у кімнаті Дориної мами. Його нестримно тягло до Дори. Йому жагуче хотілося обнімати й цілувати її, злитися з нею, віддавшись пориву пристрасти. У голові Штоцького пропливали образи один звабливіший від иншого, він весь час перевертався з боку на бік, мучений жагою. Минула ціла година, поки Борис зважився навшпиньки пробратися до Дориної кімнати.
-Це ти? Я чекала тебе, — прошепотіла Дора.
Вона лежала на канапі горілиць. Штоцький легенько зсунув бавовняний коц, що вкривав її. У кімнаті було досить ясно, бо крізь вікно проникало світло місяця-повні. Дівчина лежала зовсім гола і тіло її, не зважаючи на плоскі груди, було гарне та звабливе. Борис нахилився і ніжно провів долонею по її правій груді.
-Ну йди, йди до мене, — знову прошепотіла Дора, простягаючи до Бориса руки.
У жагучому пориві Штоцький припав до її тіла, і вони, шалено цілуючи один одного та шукаючи все більшої насолоди, скотилися з канапи на підлогу.
Розділи 30-36
http://ua-human.blogspot.com/2018/06/30-36.html
Розділи 30-36
http://ua-human.blogspot.com/2018/06/30-36.html
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Немає коментарів:
Дописати коментар