Роман опубліковано видавництвом "Тріада плюс", 2013, Львів (Упорядник Іван Балух)
Двадцять перший розділ.
Двадцять перший розділ.
-Пансионат «Золотые пески», — уголос прочитав Олег напис на щиті.
-Ми тут, здається, ще не були, — мовив Борис.
З обох боків бетонованої алеї тяглися деревяні будиночки відпочивальників. Стояла полуднева спека. Ніде не було видно жодної душі. Більшість людей були на пляжі або ховалися десь у затінку. Пройшовши до кінця алеї, хлопці побачили на східцях одного з будиночків жінку. Вона була неймовірно груба і, обмахуючись хустинкою, важко дихала.
-А де ж тут їдальня? — запитав в неї Борис.
-Там, — жінка вказала рукою на білий двоповерховий будинок. Її, вочевидь, здивував обдертий одяг хлопців, і вона запитала:
-А ви звідкіля?
-Із заробітків, — відповів Борис.
-Ги-ги-ги! — засміявся Олег.
Жінка не зрозуміла і ще щось хотіла спитати, але хлопці вже пішли геть.
Борис з Олегом прийшли в їдальню пансіонату перед самим обідом. Дівчата у білих фартушках якраз почали розносити по столах страви. Хлопці відразу взялися канючити їжу.
-Дайте щось поїсти, — говорив Олег.
-Вмираємо з голоду, — підтакував Борис.
Невдовзі одна дівчина, яка несла тацю з компотами, шепнула, щоб вони йшли за нею. Вона повела їх в инший кінець їдальні і посадила за стіл, накритий для двох.
-Їжте, тільки бистро, — сказала вона.
Увечері Олег пішов на танці. Він запропонував і Борисові піти з ним, але той відмовився. Охоплений меланхолією, Штоцький почував потребу бути на самоті. Він сидів на безлюдному пляжі і дивився на величезні морські хвилі, що безупину накочувалися на берег. Цього вечора відчутно похолодніло, небо затягли чорні хмари, щоразу дужчі пориви вітру віщували наближення шторму. Ще ніколи Борис не почував себе таким самотнім, таким безмежно далеким від існуючого навколо життя, як тепер. І опустілий пляж, і бурхливе море, і темніючий безмір неба — все це було сьогодні особливо байдуже та мертве. «Непотрібний, чужий... У цьому світі я наче инородне тіло. Я не можу жити, як инші люди, я не можу згодитися, що те, як живуть вони, це і є істинне єдиноможливе життя. Адже я задихаюся в цьому житті наче риба, викинута на берег. Ні, справді краще загинути, ніж уподібнитися до них, цих тупих нікчем, що гризуться за всякі покидьки і, страждаючи, не стають розумнішими, не прагнуть вирватися на свободу. Що може бути страшніше, ніж цілий свій вік провести у безглуздому змаганні! Весь час жити надіями на ефемерні радощі, гордитися успіхами, які не приносять щастя, і так обманювати себе з року в рік, будучи в дійсності незадоволеним собою і нещасним, аж поки не прийде смерть! Невже і я маю стати таким, як вони? Ні, ніколи. Навіть при самій думці про це леденіє моє серце. А всі вперто намагаються підкорити мене, змусити, щоб і я брав участь у божевільній гонитві за досягненнями. Важко самому боротися зі всіма. Я ж перед ними — ніщо. Щоб жити, мені залишається одне — тікати, весь час тікати. Лише так я збережу чистоту душі і свободу. Всяке довше перебування на одному місці небезпечне. Навіть не зауважиш, як суспільство обплутає тебе сітями своїх взаємин. Схочеш вирватися і не зможеш. Тільки безупинний рух ґарантує свободу. Одноманітність втомлює душу, яка прагне завжди нового. Безперервна втеча від суспільства в пошуках абсолютної свободи — ось шлях для мене. І якщо на цьому шляху доведеться загинути, то краще загинути, ніж стати рабом, коліщатком суспільної машини». Час минав, а Борис все сидів і дивився на бурхливе море.
На пляжі з’явилася дівчина. Вона йшла босоніж по самому краю, де падали хвилі. На ній були джинси і біла майка. Довге темне волосся ззаду стягала чорна стрічка. Дівчина була струнка й гарна. Вона йшла повільно із задумливо схиленою головою і збирала, відшліфовані хвилями, морські камінці. Штоцький деякий час вражено дивився на неї. Потім устав і попрямував їй назустріч.
-Сьогодні буде шторм, — сказав він, підійшовши до незнайомки.
-Я дуже люблю дивитися, коли на морі шторм, — відповіла дівчина і кинула у воду камінці, які назбирала.
-Звідки ти? — запитав Борис.
-З Тернополя.
-А я зі Львова. Я тут з другом живу в наметі. А ти давно в Затоці?
-Учора тільки приїхала. Я з мамою і молодшим братом. Ми живемо в пансіонаті «Золотые пески».
Вони йшли пляжем і продовжували розмовляти. Штоцький довідався, що дівчина називається Люба і що вона вчиться в медучилищі. Проте майбутня робота їй зовсім не подобається, але кидати вона не може, бо батько влаштував її туди за великі гроші.
-І що, ти волієш мучитися, аби тільки догодити татові?
-Я ж не можу бути така невдячна. Скінчу як-небудь училище, а там можу і не працювати за фахом.
Борис витяг цигарки.
-Куриш?
Люба взяла цигарку. Вони сіли на пляжну лавку і стали дивитися на величезні хвилі, що з гуркотом навалювалися на берег. Ставало щораз темніше. Крім них на пляжі не було жодної живої душі.
-Холодно? — Борис пригорнув Любу до себе.
-Ага, — тихо відповіла вона.
-Ходімо до мене в намет.
-Він поцілував її в губи.
-А твого друга не буде?
-Ні, він прийде аж завтра.
Вони встали і повільно пішли з пляжу. Біля намета Люба раптом зупинилася і сказала:
-Я перша. Ти почекай трохи надворі.
Вона влізла до намета. Через кілька хвилин Люба гукнула:
-Іди вже.
Борис опустився на коліна. У наметі було зовсім темно. Його рука натрапила на тепле Любине стегно. Цієї ж мити її руки обвили його шию і дівчина, яка була цілком гола, притягла Бориса до себе. Він став цілувати її, поквапно знімаючи з себе штани. Врешті він звільнився від них.
-Ляж на мене, — прошепотів він.
Припавши губами до його вуст, дівчина виповзла на нього, і Борис відчув як він, проникаючи у вологе гаряче місце між її ногами, зливається з Любиним тілом і ніби велика ріка своїми водами огортає їх обидвох.
Проте все скінчилося надто швидко. Коли він випустив Любу з обіймів і ліг на спину, почуття розчарованости охопило його. «Вона, певно, нічого не відчула. Як безглуздо. І чого я так квапився?» Він несміливо погладив Любу по щоці. Дівчина лежала на боці, не рухаючись. «Так і є. Навіть відповідати не хоче. Який же я нікчема!»
Штоцький довго подумки картав себе за свою невмілість, а потім у його голові попливли якісь химерні о́брази, і він незчувся як заснув. Люба, побачивши, що Борис спить, тихенько вилізла з намета. Озирнувшись, чи нікого нема, швидко надягла джинси і майку. «От дурепа, буде мені, коли завагітнію», — пробурмотіла вона, йдучи геть.
Штоцький проспав цілу ніч і збудився вранці. Сонце стояло вже високо. Небо було чисте, тільки де-не-де пропливали білі хмарини. Починалася спека. Біля намета на дірявому баняку сидів Олег. Волосся в нього було заплетене в косу. Збоку на розгорнутій газеті лежала ціла гора шницелів, півбуханця чорного хліба і свіжі помідори. В руках Олег тримав дволітровий пластмасовий бутель.
-Ти звідки взяв стільки їжі? — здивувався Борис.
-А, встав вже, — зиркнув на нього Олег.
-У ресторані взяв. На кухні просив, ніхто не хоче нічого дати. От я і сам узяв. Бери, їж.
-А що ти пєш?
-Вино. Один місцевий розщедрився. Вчора на танцях з ним познайомився. Це з винограду вино, шабське.
Цілий день Штоцький проблукав по Затоці, шукаючи Любу. Багато разів ходив він пляжем, вдивляючись, чи нема її серед відпочивальників, але дівчини ніде не було. Тричі заходив він і до пансіонату «Золотые пески», однак все було марно. Вона наче крізь землю провалилася. Якщо б йому було відоме прізвище, то він швидко взнав би, де вона живе, а так єдина надія була на випадкову зустріч. У таких марних пошуках Штоцький протратив чотири дні і вже майже втратив надію взагалі її колись побачити. Він постійно перебирав у памяті найдрібніші деталі свого короткого знайомства з нею, і в його уяві Люба поставала щораз знадливішою. Він перетворив її в прекрасну мрію і цілими днями тужив за нею, ховаючись від людей. Олег кілька разів намагався розрадити Штоцького, але той лише дратувався і вимагав, щоб йому дали спокій. Врешті Олегові це набридло і він перестав на Бориса звертати увагу. Познайомившись з якимись молодими одеситами, він більшість часу проводив у їхній компанії.
Тим часом Штоцький ходив цілими днями мовчазний та сумний. Якось, блукаючи над морем, він забрів на пристань, де був прокат човнів. Борис присів на камінь, розглядаючи відпочивальників, які метушилися біля каси. І тут він побачив Любу. Вона йшла з двома хлопцями. Один з них тримав її за талію.
-Любо! — Борис підбіг до неї і зупинився.
Люба побачила Бориса і трохи знітилася.
-А, це ти! здоров, — кинула вона і пішла далі зі своїми супутниками.
Штоцький стояв на місці і приголомшено дивився їм услід. Обидва хлопці були високі, одягнені в спортивні майки та шорти. На Любі було напівпрозоре шовкове пляття, що ефектно обтискало її фіґуру. В руці вона тримала тенісний мячик. Серце Борисове защеміло. «Виродок, нездатний жити в цьому світі, хіба я їй потрібний? Моє місце не серед таких, як вона. І чого я тільки звабився. Ось і одержав належне. Так мені й треба!»
Увечері Борис заявив Олегові, що повертається до Львова. Олег тільки знизав плечима. Наступного ранку Штоцький вже був в Одесі на залізничному двірці.
Двадцять другий розділ
Минуло літо, й настала осінь. Листя всюди на деревах непомітно жовкло, і його щораз більше з’являлося на львівських вулицях. Вернувшись з моря, Штоцький довго ходив страшенно пригнічений своєю любовною пригодою в Затоці. Та незабаром його спіткала нова прикрість. Батько заявив, що не допустить, аби він ухилявся від служби в армії і навіть подбає, щоб його швидше забрали.
-Відслужиш в армії, може порозумнієш, — сказав він.
Через кілька тижнів Бориса викликали у військкомат. Медкомісія визнала його здоровим. До армії Штоцького обіцяли забрати наприкінці осени.
Бориса охопило велике сумяття. Голова його пухла від думок. Він ніяк не міг знайти виходу із становища, що склалося. Адже служба в армії означала крах всіх його надій. «Я і тут почуваю себе далеко не вільним, а тепер втрачу взагалі всяку свободу. Замість абсолютної свободи одержу абсолютне рабство. Іти до армії означає для мене - іти на страту. Я ж там не витримаю і покінчу зі собою. А відмова від служби — це тюрма, що теж рівнозначне смерті. Який же вихід? Що робити? Втекти в ліс, сховатися десь? Але рано чи пізно все одно знайдуть. Пробратися за кордон? Але як? Застрілять при першій же спробі переходу. Повна безвихідь. Ну навіщо їм потрібне моє життя? Невже їм легше стане, коли знищать мене? Невже вони не розуміють, що не всі люди створені для армії і посилати таких, як я, до війська — це посилати на страту? Але що їм мої страждання? Отже, виходить, я приречений? І мені доведеться накласти на себе руки у солдатському кльозеті або у вязничній камері? Але, якщо вже смерти не уникнути, то чи не краще загинути вільним? Втекти кудись подалі від людей на природу і померти там з голоду. Проміння сонця, зелень дерев, шум струмків і пташині співи тішили б мене до кінця. І мій виснажений труп став би німим докором всім цим тупим самовпевненим можновладцям, які розпоряджаються чужими долями. Померти... Перетворитися в ніщо... Невже це кінець? Невже для мене нема иншого виходу?» Такі болісні роздуми мучили Штоцького щодня. Аби хоч якось забутися і на деякий час утекти від гнітючих думок, він став посилено вживати наркотики. Приймав усе, що тільки міг дістати. Майже щодня Борис чимось коловся, щось ковтав або курив. Він страшенно схуд. Обличчя його стало мертвотно блідим.
Сьогодні Штоцький збудився пізно. Він побачив, що в кімнаті сплять хлопець та дівчина, які два дні тому приїхали попутними машинами з Москви. Вони лежали на матраці під стіною, на якій був прикріплений плякат із зображенням рок-групи «Лед цепелін». Обоє були довговолосі і в полатаних джинсах. Дівчина, скулившись, лежала на боці, хлопець спав на спині. Вчора тут було десь близько двох десятків таких молодих людей, і всі вони кололися маковим виваром. Штоцький учора прийняв надто велику дозу і тому сьогодні збудився так пізно. За вікном яскраво світило сонце. Був уже полудень.
Ця квартира належала Вальці, високій шістнадцятирічній дівчині, яка жила тут разом зі своєю бабцею. Стара вже два місяці лежала в лікарні і ніяк не могла вмерти. Залишившись на господарстві сама, дівчина зовсім перестала дбати про порядок дома. У квартирі панував повний розгардіяш, всюди було дуже брудно, на підлозі в кімнатах лежали матраци, запилюжені покривала і повно всякого иншого шмаття. Це помешкання стало улюбленим місцем, де збиралася одна з груп львівських гіпі.
Борис устав, вийшов на кухню і побачив там Вальку та Олега Сопатька. Валька сиділа на табуретці в помятому платті, розкудлана, з припухлими очима і зашивала роздертий рукав своєї штруксової куртки. Олег сидів на другій табуретці біля газової плити і курив цигарку. Вони мовчали.
-Може, підемо до міста, прогуляємося? — сказав Олег, уставши з табуретки.
-Ходімо, — згодився Борис.
-А ти не хочеш з нами? — глянув він на Вальку.
-Ні, ні, ви йдіть самі, — не підводячи голови від шиття, відповіла дівчина.
Хлопці вийшли надвір і побрели вниз вулицею. По дорозі вони випили по шклянці вина. Потім завернули в сквер і сіли на одну з лавок. Невдовзі до них підсів ветеран війни з протезою замісць правої ноги і став набридати оповідями про пережите на фронті. Він говорив довго, плутано, часто повторювався, нагромаджуючи одну подію на иншу і зовсім не відчував, що його слухають без цікавости.
-Ногу я потіряв під Варшавою... Через гада Якушкіна, нашого командира роти. З його вині пів нашої роти погибло. Німці з пулємйотів висікли, коли ми через болото перебиралися. Там і мене зачепило. Потім госпіталь, ґанґрена і ампутіровали.
-Ну і як зараз, живий цей Якушкін? — запитав Борис.
-Живий. У Донецьку живе.
-Так чого ж ви його не пристрілили десь під час бою?-- глузливо кинув Олег.
-Треба було, але ніхто не відважився.
Вичерпавши тему війни, ветеран став нарікати на сина та невістку, з якими жив в одній квартирі. Виявилося, що вони його дуже кривдять. Син бє і відбирає пенсію, а невістка недавно ошпарила йому руку борщем. Він закотив рукав сорочки. Від ліктя і вище вся рука була попечена.
-А що, ви міліцію не можете викликати? — здивувався Борис.
-Яку міліцію! Вони самі на мене міліцію викликають! Кажуть, що я алькоголік. Вони хочуть добитися, щоб мені пенсію на руки не видавали. Невістка вже кудись ходила, заяву писала. А хіба мені не можна випити за свої гроші? Я для них квартиру одержав, телефон, всі удобства, а вони... Тільки й чекають, щоб я подох, — скаржився він, час від часу витираючи кулаком сльози.
Штоцький слухав і серце його огортало почуття безнадії. Життя цього нещасного інваліда справді було безпросвітнє.
-Олеже, ходімо, я вже не можу це слухати, — Борис звівся на ноги.
Нікого не зустрівши в центрі, Борис з Олегом вирішили зайти до Юрчика. Вони проходили мимо кафе «Ватра», як раптом перед ними зупинився синій мікроавтобус, і з нього висипала ціла зграя юнаків по шістнадцять-сімнадцять років. Це був так .званий оперативний загін юних дзержинівців. Вони накинулися на хлопців і миттю скрутили їм руки. У штабі загону Бориса та Олега допитував майор міліції, огрядний із сивим волоссям чоловік. Дзержинівці теж були в приміщенні.
-Хто такі? — свердлячи очима запитав майор. Він присунувся до стола, і крісло під ним сильно заскрипіло.
-Ви не маєте права без причини хапати на вулиці! За що нас забрали? — закричав Олег. — Нічого їм не кажи, Борисе! Вони поплатяться за це!
-Вас правильно затримали... Для вияснєнія.
-Нема у вас права просто так хапати на вулиці людей,-- сказав Борис.
-Ви своїм зовнішнім видом ганьбите наш строй, — кинув один з дзержинівців.
-Людям на вас гидко дивитися, — додав другий.
-Ви ходите як ті опудала, — мовив ще хтось.
-А ви не дивіться! — відрубав Штоцький і пробурмотів:
-Яке кому діло до нашої зовнішности.
-Це що, виклик суспільству? Своїми довгими патлами і грязною одежою ви зневажаєте моральні почуття радянських людей, — грізно сказав майор.
До кімнати влетіла оса і закружляла над його головою. Він збив її долонею на підлогу.
-Ви зловживаєте своїм службовим становищем. Такого нема закону, щоб за зачіску і подертий одяг забирали, — заперечив Борис.
-Ти мені не вказуй закони! — крикнув майор. Вийнявши із шуфляди чистого аркуша паперу та ручку, він глянув на Бориса і гаркнув:
-Сюди підійди!
Штоцький не зрозумів, що від нього хочуть і продовжував стояти.
-Ти що, оглух? — Очі майора злісно блиснули.
Ззаду хтось із дзержинівців сильно штовхнув Бориса в спину, і він мало не впав.
-Де дістаєш це вонюче ганчір’я? — їдко спитав майор.
-Та вони на помойці його знаходять, — сказав схожий на боксера дзержинівець, який сидів зліва на кріслі.
Всі зареготали. Майор схопив рукою край Борисової куртки біля плеча і, сильно шарпнувши, роздер аж донизу.
-Чим рваніше, тим краще, да? — єхидно всміхнувся він.
Борис сердито мовчав.
-Прізвище, адреса? — запитав майор Штоцького, взявши ручку.
-Нічого не говори! Він не має права! — закричав Олег. Його аж розпирало від обурення.
-Заткніть його! — зірвався майор з крісла.
Один з дзержинівців, високий з прищавим лицем юнак, підскочив до Олега і вдарив його кулаком в живіт. Олег скорчився і впав на коліна.
-Падлюки! — захрипів він, задихаючись.
Штоцький пополотнів.
-Я вам влаштую права! — люто кричав майор, розмахуючи кулаками. — Я навчу вас! Шовкові будете! — Врешті опанувавши себе, він коротко кинув:
-Відправити в отдєлєніє.
Бориса та Олега відвезли у міліційне відділення, де вони пробули цілу ніч. Вранці відбувся суд. Справу розглядали у зовсім невеличкій кімнаті. Суддя сидів за письмовим столом. Це був худий чоловік із сонним, трохи тупуватим виразом на обличчі. На пальці його лівої руки виблискував золотий перстень з рубіном. Справа під стіною сиділо шестеро дзержинівців.
-Сідайте, — вказав суддя рукою на два крісла.
Хлопці сіли. Конвойний міліціонер став ззаду, присівши на підвіконня.
-Встати, суд іде! — безбарвним голосом проказав суддя.
Всі встали, потім знову сіли.
«Навіщо ця безглузда формальність?» — подумав Штоцький.
Суд тривав недовго. Спочатку суддя вислухав Олега. Той говорив дуже схвильовано, збивався, перескакував з одного на друге, так що важко було второпати суть того, що він хотів сказати.
-Досить! — обірвав його суддя.
Олег ображено опустився на своє крісло. Потім було слухано Бориса. Він докладно описав усе, що з ними сталося.
-Ми не робили нічого поганого. Просто йшли вулицею. А вони нас затримали, бо їм не сподобався наш зовнішній вигляд, — закінчив він.
Після цього суддя надав слово кільком дзержинівцям. Ті заявили, що буцімто Борис та Олег хуліґанили на вулиці, ображали перехожих, а при затриманні вчинили опір.
-Брехня це! — спалахнув Олег.
-А ну замовкни! — гримнув на нього суддя.
-А чого вони брешуть? Ми ні до кого не чіплялися, — не вгавав Олег.
-Ви що собі дозволяєте! — розсердився суддя. — Ще одне слово і я накажу вас вивести.
Коли всіх було вислухано, суддя на деякий час вийшов з кімнати.
-Срати, певно, захотів, — шепнув Олег Борисові на вухо.
Штоцький засміявся.
Судді не було десь близько двадцяти хвилин. Повернувшись, він оголосив вирок, за яким Бориса та Олега за дрібне хуліґанство було засуджено до пятнадцяти діб арешту.
-Пятнадцять діб. Це кара невелика, але треба відсидіти, — сказав, завершуючи справу суддя.
Штоцький був приголомшений. Він ніяк не сподівався, що їх можуть визнати винними і засудити до пятнадцяти діб. «За що? — запитував він себе. — Адже ми зовсім ні в чому не винні. Як же суддя міг бути таким несправедливим? Значить, весь цей суд був звичайнісінькою комедією, і для таких, як ми, справедливости бути не може?!»
-Ну, давай, пішли, — сказав конвойний міліціонер і повів хлопців до виходу.
За якихось десять хвилин хлопці були привезені до львівської пересильної тюрми «Бриґідки». Тут їх вивели з машини і відправили в камеру. Це було велике напівпідвальне приміщення, вздовж стін якого стояли деревяні двоярусні нари. Усіх арештантів тут нараховувалося десь близько тридцяти осіб. Це в основному були всякі пяниці, бешкетники й бродяги. Щоранку арештантів відправляли у всякі місця на роботу. Борис з Олегом були зачислені до групи, яку возили в Городок на будівництво кролеферми. Там під наглядом міліціонера вони збивали з дощок клітки для кролів.
Десь через два тижні після того, як Борис вернувся з тюрми, в кімнату до нього увійшов тато з якимсь папірцем у руці. Це було оповіщення на відправку до армії.
-Забрали би тебе раніше, то, може би, до криміналу не потрапив, — сказав він.
Борис прочитав оповіщення.
-Післязавтра відправка, — сумно проказав він і подумав: «Лишилося два дні свободи».
-Нічого, ти не каліка. Мусиш навчитися перемагати труднощі, а не тільки плисти за течією, — мовив тато і вийшов з кімнати.
Штоцький підійшов до вікна. Вулицею йшла зграя школярів. Вони дуже галасували, бючи один одного течками. Якісь дві жінки щось кричали на них. Борис повернувся до вікна спиною і глянув на портрет Сократа, що висів на стіні. «Випив чашу з цикутою... Але ж він мав можливість утекти з вязниці, уникнути смерти». Штоцький знову повернувся до вікна. Вулиця була порожня. «Мене не стане, а все триватиме, як тривало. А може, не така вже та армія страшна, як мені уявляється? Ну, будь, що буде! Відслужу ці два роки!» — вирішив він і відразу, наче камінь спав йому з серця. Питання «як бути» перестало мучити його.
Через два дні Штоцький разом з иншими новобранцями сидів у поїзді, що прямував до Москви.
Двадцять третій розділ
Надворі світало. Через півгодини треба було будити роту. Штоцький, який сьогодні був днювальним, пройшов через порожній шикувальний зал і зупинився біля вікна. Заступник командира роти лейтенант Лупатий все ще хропів на лавці під березою. Вчора ввечері, заступивши черговим по частині, він з’явився в казарму пяний і цілу годину мучив вишикувану роту безглуздими повчаннями, замісць того, щоб якнайшвидше дати потомленим солдатам команду «відбій». Тепер лейтенант спав. Він, очевидно, змерз, бо лежав, скулившись, засунувши руки до кишень. Його червоне обличчя тепер було сірим та блідим.
-Іді, разбуді Лупатаво, — почувся ззаду хрипкий голос старшого сержанта Журбіка. Це був командир другого взводу, до складу якого входив Штоцький.
-Бєґом! — крикнув сержант.
Борис прожогом вибіг з казарми, знаючи, що Журбік почуває садистичну насолоду бити підлеглих.
-Таваріщ лєйтєнант, скоро падйом, вставайтє, — Борис потермосив лейтенанта за плече.
Той розплющив очі.
-Скоро шесть, таваріщ лєйтєнант!
-А? Шо? Січас, — пробурмотів лейтенант Лупатий, сідаючи на лавці. — Ґдє мая фуражка?
-Ось вона! — Штоцький підняв із землі кашкет і подав Лупатому.
-Ну, ладно, іді, — мовив той.
Борис пішов до казарми. У дверях він зіткнувся з сержантом Журбіком. Той тримав свої хромові чоботи і зловісно всміхався.
-Пачему нє пачістіл? — мовив він і вдарив Бориса чоботом по голові.
— Я ж чистив! — зціпивши зуби, застогнав Штоцький. З його лівого вуха бризнула кров.
-Я сказал, нє пачістіл! — крикнув Журбік і знову вдарив Бориса.
У голові в Штоцького потемніло. Прикриваючись руками, він прихилився до стіни.
-Штоб да развода сапаґі пачістіл, — наказав Журбік і пішов геть.
Весь другий взвод складався з «молодих», себто солдатів першого року служби. Журбік же належав до «стариків», солдатів, які вже відслужили рік. «Старики» були в частині господарями й вимагали, щоб «молоді» їх слухали й корилися. Такий неписаний закон панував усюди. Журбік перетворив другий взвод у справжніх невільників, всіляко знущаючись із солдатів. Він бив їх, змушував усе робити для себе, забирав гроші і найцінніше з посилок. Всі його боялися. Ніхто не відважувався скаржитися командирові роти, бо бачив, що для капітана Зінькова головне порядок в роті, а не методи, якими він досягається. На рукоприкладство капітан дивився крізь пальці, бо иноді й сам у гніві вдавався до мордобою. А скаржитися командирові частини полковникові Дряблову, оминаючи командира роти — було порушенням військового статуту. Про це постійно говорили сержанти й офіцери на заняттях. Отже, виходило, що жалітися було ніде і в роті серед «молодих» панувала атмосфера пригнічености і страху.
Штоцький страждав нестерпно. Кожен новий день ставав для нього суцільною мукою. «Тільки б не зірватися, тільки б витримати. Вже лишилося позаду півроку служби», — повторював він щодня. Борис боявся одного — що він не витримає і вчинить щось відчайдушне. Тоді б його відправили в дисбат, а це було би рівнозначне смертному вироку. Позбавлений свободи, ізольований від світу, Штоцький почував себе щасливим тільки у мріях.
Військова частина, де він служив, була розташована у містечку Жуковскій за кількадесят кілометрів від Москви. З вікна казарми можна було споглядати дахи міських будинків, а також ваґони електрички, яка коротко зупинялася на станції серед старих лип. Коли Борис разом зі всім взводом проходив через місто, то дивився на перехожих, вулиці, автомобілі, вітрини магазинів і все цивільне життя як на щось недоступно прекрасне. Там були щастя і радість, туди поривалася його душа. Все минуле життя у Львові тепер здавалося йому знадливим та чарівним сном. Реальна армійська служба виявилася страшнішою, ніж він припускав. Уся служба в стройбаті, куди потрапив Штоцький, полягала в тому, що солдати просто працювали на будівництві всяких обєктів, а ввечері та у вихідні дні займалися муштровим та політичним вишколом. Внутрішній розпорядок був побудований так, що солдати майже не мали вільного часу. Це Штоцький переносив особливо важко. Військова служба стала для нього тотожна увязненню.
Двадцять четвертий розділ
Сонце припікало щораз дужче. Штоцький час від часу витирав рукою спітніле чоло. Він стояв на ришто́ванні до пояса голий і мурував з білої цегли стіну нового корпусу авіяційного заводу. Тут працював весь другий взвод. Цеглу та розчин підносив йому Батайло, миршавий хлопчина із Хмельницька. Він брав з піддона кілька цеглин і розкладав вздовж стіни, потім хапав шуфлю і підносив розчин. Рухався він повільно і не встигав за Штоцьким, який за півроку непогано оволодів фахом муляра.
Вирішивши почекати, поки Батайло нанесе побільше цегли, Борис перестав мурувати. Він поклав кельню і з тугою став дивитися в далину, де кінчалися злітно-посадкові смуги, і в зелені дерев блищало лісове озеро. Вже багато днів Борис дивився на нього з висоти свого ришто́вання. Як йому хотілося на все плюнути, спуститися вниз і просто піти полями до цього озера, зануритися в його прохолодну воду. Але здійснити це було незмога. Він уже давно не міг розпоряджатися собою. Командир відділення сержант Пааґлесканс та командир взводу Журбік пильно стежили за своїми підлеглими. Крім того, взвод працював у закритій зоні, а це була величезна територія, огороджена колючим дротом, вздовж якого ходили озброєні солдати з внутрішніх військ. «Ось воно, жахіття рабства! Прагнеш і не можеж здійснити!» — думав Борис і сльози відчаю наверталися йому на очі.
-Штоцкій, пачєму стаіш?
Борис обернувся і побачив сержанта Пааґлесканса, білявого, синьоокого латвійця. Як і Журбік він теж був «стариком».
-Нєт, я просто... — почав виправдовуватися Борис.
-Работай, салаґа! — перебив його сержант.
-Батайло, розчин давай! — гукнув Штоцький, хапаючи кельню.
-Несу, — почувся тонкий, майже дитячий голос.
-Хахли лєнівиє, — презирлево мовив Пааґлесканс. Трохи постоявши, спостерігаючи як Борис мурує, він урешті пішов.
-Не міг попередити, — накинувся на Батайла Штоцький.
-Сам очі маєш, — огризнувся той, кидаючи розчин.
-Бачив, що йде і не міг попередити, — не вгавав Борис.
-Пішов ти на ... — злісно скривив рот Батайло. Він передчасно перевернув шуфлю і частина розчину ляпнула Штоцькому на чоботи.
-Каліка, — просичав Борис.
-Сам ти каліка, — дзявкнув Батайло.
Штоцького охопила лють. Він кинув кельню, схопив Батайла за комір і замахнувся кулаком.
-Вбю зараз! Ще одне слово!
Зчепившись, вони покотилися по риштованні. Ще трохи і обоє би полетіли з вісімнадцятиметрової висоти вниз, де лежали сталеві труби. Борис вчасно встиг схопитися рукою за деревяну перекладину.
-Фу, ти, мало не вбилися! — сказав він, подаючи руку Батайлові, який завис у повітрі і тримався тільки за Борисову куртку.
Швидко обтріпавшись, вони кинулися до роботи, бо знизу по драбині вже піднімалися старший сержант Журбік та капітан Зіньков.
Двадцять пятий розділ.
Не встиг Штоцький відійти від свого місця, щоб передати Батайлові олівець, як Алієв, «молодий» солдат-азербаджанець схопив його табуретку і поніс до свого столу. За кілька хвилин мав розпочатися політвишкіл.
-Куди тягнеш? — став виривати Штоцький свою табуретку.
Несподіваний удар у вилицю змусив Бориса відпустити табуретку. Підхоплений товаришем з відділення Тарасюком, він обернувся і побачив єфрейтора Цааву, високого з банькатими очима грузина-старика.
-Єщо хочеш? — гаркнув той.
Штоцький опустив голову і відійшов. Обурення розпирало йому груди, але що він міг удіяти. Грузини та азербайджанці заправляли ротою, незважаючи на те, що за кількістю становили якихось пятнадцять відсотків. Вони були дуже згуртовані і виступати проти них ніхто не наважувався. Навіть Журбік боявся кривдити «молодих» азербайджанців, які були в його взводі. Найбільше, десь понад шістдесят відсотків було в роті українців, однак вони не становили собою вагомої сили, бо були вкрай недружні. Штоцький з великою гіркотою усвідомлював цей факт. Його дуже мучило, що українців наскрізь пронизує легкодухість, рабська покора і взаємна недовіра. «Невже в українцях зовсім виродилася волелюбність запорізьких козаків? Звідки в них ця невіра в свої сили? Невже почуття власної гідности зовсім відсутні в них?»-- думав з болем Борис. Він пробував якось обєднати українців, закликав їх обставати один за одним, говорив їм про почуття гордости, але все було марно. Одні слухали його з недовірою, инші з байдужістю, а треті на словах хоч і згоджувалися з ним, проте на ділі змінюватися не збиралися, і все залишалося по-старому. «Ну як вони не розуміють, що єдність, взаємодопомога необхідні для блага всіх? Кожен, наче равлик, замкнувся у собі і дбає тільки про себе, а що з сусідом байдуже, хай навіть і гине!» — з гнівом думав Штоцький.
У роті були ще росіяни з Уралу, литовці, молдавани та узбеки, але їх було небагато і великого апливу вони не мали. Кавказці почувалися в роті повновладними господарями і поводилися вкрай зухвало. З кожним, хто осмілювався виступити проти них, вони жорстоко розправлялися. Вся рота їх боялася і ненавиділа.
Головним у кавказців уважався один грузин на прізвище Ґеорґадзе. Це був майже двометровий здоровило із довгим шрамом на шиї. На його правому плечі був витатуйований профіль Сталіна, якого Ґеорґадзе обожнював. Він швидко впадав у гнів і за найменшу провину міг жорстоко побити. Відбувши за щось покарання в дисбаті, Ґеорґадзе залишалося дослужити ще півроку. Він був другий після Журбіка, хто найбільше дошкуляв Штоцькому. Його явно щось дратувало в натурі Бориса, і він при кожній нагоді знущався з нього.
-Я тєбя переваспітаю, — заявляв він, змушуючи Штоцького робити те чи инше.
Одного разу він тяжко побив Бориса. Було це в неділю. Штоцький пішов до солдатського маґазину, купив там бляшанку згущеного молока, шклянку чаю і пачку печива. Він поклав усе це на стіл і тільки-но приготувався їсти, як раптом відчув, що ззаду на його плече хтось важко сперся ліктем.
-Що, робити нема чого? — сіпнув він плечима, бо був переконаний, що це хтось із його товаришів. Тоді озирнувся і побачив, що це Ґеорґадзе.
-Не нравітса? — хижо глянув той на Бориса.
-Нєпріятно просто, — пробурмотів Борис.
Ґеорґадзе взяв Борисову бляшанку зі згущеним молоком і став пити, заїдаючи печивом. Штоцькому сьогодні дуже хотілося чогось солодкого і він витратив у магазині останні свої гроші. Його взяла злість і він, не стримавшись, вїдливо сказав:
-На, чаєм запий, — і при цьому різко посунув шклянку, так що половину чаю вихлюпнулося на стіл і гімнастерку Ґеорґадзе.
-Патіше, ти, хахол! — розлючено крикнув той і вдарив Штоцького кулаком в лице.
Борис звалився на підлогу. Ґеорґадзе став копати його ногами.
-Пертестань! Што ти дєлаєш! — заверещала продавщиця, худа як тріска жінка з білявим фарбованим волоссям.
Вона вибігла на двір, гукаючи за допомогою. Ґеорґадзе облишив Штоцького і зник.
Немає коментарів:
Дописати коментар