Чотирнадцятий розділ.
Мороз, що тривав цілий лютий, урешті спав, і почалася відлига. На вулицях було повно калюж, всюди текли струмки. Штоцький бачив, що його черевики все одно промокнуть, хай як обережно ступає. Він ішов вулицею Лєніна в бік центру. Його серце все більше й більше огортала туга. Він не бачив Тоні вже пять днів і зовсім не знав, де вона. До університету вона не з’являлася, вдома її не було також. Узагалі останніми тижнями Тоня поводилася просто жахливо. Безпричинно сердилася, раптово накидалася на Бориса з безглуздими звинуваченнями, проганяла його геть і через мить кликала знову. Вона то заявляла, що його ненавидить, то раптом ставала до нього дуже ніжною, починала плакати і запевняла, що він єдиний, кого вона по-справжньому кохає. Штоцький марно намагався зрозуміти її дивну поведінку і врешті зовсім перестав що-небудь тямити. Нервозні взаємини з Тонею до краю втомили його, проте порвати з нею він все ж не мав сил. Кілька разів пробував кидати її, але щоразу, як тільки вона поманила його, він вертався. «Це ж ганьба. Я в неї просто за іграшку», — злився він.
Ідучи зараз хідником, Штоцький згадував останню зустріч з Тонею. Він зустрів її в головному холі університету, і вони пішли гуляти. Випивши у «Нектарі» по горнятку кави, взяли на думку піти на Високий Замок. Тоня була весела, багато говорила й сміялася.
-Дивися, як гарно, — сказала Тоня, коли вони стояли на оглядовому майданчику Високого Замку. — Правда, місто просто чудове звідси. Шкода, що я не взяла фарби.
-Так, дуже гарно.
Тоня з піднесенням стала розповідати про свої пляни намалювати цілу серію картин, краєвидів Львова з Високого Замку. Говорила вона довго і захоплено. Штоцький слухав, але в серці не поділяв її почуттів, бо для нього всі ці прагнення досягти чогось значного давно вже втратили свою вартість і здавалися йому безглуздими. Він бачив, що Тоня мріє бути видатною художницею, і це його дивувало. «Як це вона не розуміє всю марнотність таких поривань? Прагнути чогось, але навіщо?» Сам Борис не прагнув ні до чого. Життя уявлялося йому як безсенсовна низка подій. Він бездумно йшов за найменшими своїми порухами, ніде довго не затримуючись і ні в чому не знаходячи справжнього задоволення. Нудьга і туга стали його невід’ємними супутниками.
Тоня втомилася говорити і, зауваживши, що Борис слухає її неуважно, замовкла. Спершись на поруччя, вони дивилися на панораму Львова.
-Ще першого дня нашого знайомства я сказала, що в тебе немає искри. У свої двадцять років ти вже зовсім погаслий. Навіщо ти тільки живеш? — сердито обізвалася Тоня.
-Хіба я винен, що я є такий, який є?
-До чого тут винен чи ні? Ти здаєшся мені цілковито непотрібним. Ти – це і те, й инше, чи ні те, ні инше, словом, щось невиразне і туманне. Я тому тільки й зацікавилася тобою, що не зустрічала подібних типів. Але тепер зрозуміла, що ти не кращий, а гірший за инших в стократ.
Ці слова боляче краяли серце Штоцькому, проте заперечувати він не міг, бо думка, що він справді гірший за инших, вже не раз і йому самому приходила до голови.
-Подай руку! — Тоня роздратовано шарпнула Бориса за рукав. — Не бачиш, що тут слизько. — Тоню вже злило все.
Штоцький подав руку, і вони обережно стали спускатися серпантином. Зійшовши з гори, вони пішли вузькою, похилою вулицею. Тут Тоня раптом послизнулася і гепнулася на задок. Від болю вона аж закусила губи. Коли Борис допоміг їй піднятися, вона не видержала і розплакалася. Штоцький всіляко втішав її і вів далі. Тоня безупину схлипувала. І тільки в самому низу, на вулиці Богдана Хмельницького вона перестала плакати.
-Все життя я тільки мучуся. А довкола самі ідіоти, — з розпукою мовила Тоня. — Нема жодної нормальної людини. Кожен зайнятий якимись маразматичними проблемами. Я від цього просто починаю дуріти. А мені вже двадцять вісім років, розумієш, двадцять вісім!
-Але ж Тоню, ти така гарна! Невже тобі може бракувати друзів? Я завжди був переконаний, що тобі легко вийти заміж. Тільки б захотіти.
-За кого? — Тоня злісно блиснула очима. — За тебе? За кого я можу вийти заміж? — Вона вийняла з торбинки три фотографії. — Може за цих кретинів? — Вона подерла фотографії і кинула в смітник.
Вони йшли мовчки. Так дійшли до Преображенської церкви. З великих кованих воріт виходили люди. «Свято якесь чи що? Так багато людей», — подумав Штоцький.
-Знаєш що, залиши мене саму, — перервала раптом мовчанку Тоня.
-Може, не треба?
-Не зли мене, а то ми посваримося.
-Ну добре, а коли ми побачимося? Може, в університеті, там, де завжди? — Штоцькому не хотілося розтаватися, але він боявся розсердити Тоню.
Може, в університеті, — кинула Тоня і пішла геть.
Штоцький залишився стояти.
З того часу минуло пять днів. В університет Тоня не з’являлася. Борис кілька разів ходив до неї додому, але і там її не було. «Певно, знов кудись поїхала», — думав зараз він, ідучи вулицею Лєніна. Біля костелу Св.Антонія до нього підійшов якийсь пяничка в обчухраному пальті і солдатській шапці-вушанці.
-Виручи, дай двадцять копійок.
Кілька кроків збоку, спершись на пішохідну загороду, стояли його приятелі: чоловік з посірілим обличчям і жінка з подряпяним лицем. Усі вони очікувально дивилися на Штоцького. Борис витяг пятнадцять копійок.
-Більше не можу.
-Дякую, — сказав пяничка, ховаючи гроші.
Штоцький побрів далі. Пройшовшись трохи, він побачив на другому боці вулиці винарню. Шкляна вивіска з лаконічним написом «Вино» була надбита з одного боку. Тільки він підійшов ближче, як з винарні вийшов Скалозуб з Ліною.
-О, чудесно! — радісно вигукнув він. — Все, все, Ліно, буде як я сказав: першому знайомому, якого зустріну, фундую ресторацію. У мене ж сьогодні уродини, Борисе.
Він говорив так голосно, що перехожі здивовано повертали голови. Ліна сміялася. Обоє були напідпитку. Штоцький, якому так несподівано було перебито меланхолійний настрій, стояв збентежений.
-Ти що, не хочеш до ресторації? — здивувався Скалозуб.-- Знову депресія давить? Та плюнь ти на все, перестань думати!
- Горе, ти що, не розумієш, що він в Тоню закохався,-- втрутилася Ліна. — Він, бідака, мучиться через неї, а вона то з ним, то з иншими.
-Брехня, вона тільки зі мною, — спалахнув Борис.
-Казали ж тобі: не звязуйся з нею. Не послухав, от і маєш, — добродушно засміялася Ліна.
-Справді, Борисе, кидай ти її під три чорти. На біса вона тобі потрібна! — мовив Скалозуб. — Невже ти не можеж собі знайти якусь молодшу? Тоня ж стара баба.
-Борисе, ти не ображайся. — Ліна підійшла ближче до Штоцького. — Я від щирого серця тобі кажу. Тоня плутається з ким попало, і це всі знають.
-А я не вірю! — крикнув Борис.
-Ну добре, чого там базікати про Тоню. Невелика цяця,-- махнув рукою Скалозуб. — Йдеш ти з нами чи ні? А то ми иншого когось знайдемо.
Скалозубові вже набридло стояти на місці.
-Ну що ти, ясно, що йду.
Скалозуб запропонував поїхати до ресторації під селом Малехів. Усі згодилися. Це було недалеко від Львова на київському шосе. Скалозуб, Ліна та Штоцький висіли з автобуса і попрямували асфальтованою алеєю до ресторації. Людей у ній було небагато. Вибравши столик біля стіни, всі посідали. За столиком з протилежного боку сиділо троє кавказців, здається, грузинів. Вони пили коньяк і страшенно шуміли. Складалося кумедне враження, що вони сюди прийшли показати, як вони веселяться.
-Ці дикуни зовсім не зважають, що не самі, — зауважив Скалозуб.
-Просто бридко дивитися. Пообдирали людей на базарах і тепер викаблучуються, — додала Ліна.
Тим часом один з грузинів засунув руку до кишені і ніби ненароком виронив пачку грошей банкнотами в пятдесят рублів. Гроші розсипалися по підлозі. З показним недбальством він позбирав гроші і порозпихав по кишенях.
-Ну й дебілізм! — зареготав Скалозуб.
Грузини перезирнулися. Сміх Скалозуба їм явно не припав до смаку.
Підійшов офіціянт.
-Нам горілки і щось поїсти, — мовив Скалозуб. — Це меню, очевидно, не цілком відповідає дійсності, чи не так?
Офіціянт мучено посміхнувся.
-Принесіть зупу і смажену рибу. Ґарнірів не треба, так, Ліно? — Скалозуб глянув на дружину.
-Принесіть ще квашених помідорів, — сказала вона.
Невдовзі офіціянт приніс все, що було замовлено.
Ну, моє здоровя, — взяв чарку Скалозуб.-- Пийте до мене згідно з давнім нашим звичаєм!
Всі випили. Борис накинувся на їжу, бо почував страшенний голод.
-Їж, їж, — сміявся Скалозуб, — ще замовимо.
Він час від часу наповнював чарки, і всі пили.
Борис відкинувся на спинку крісла і відчув, що починає пяніти. Розмовляти йому не хотілося, і він слухав, що говорить Скалозуб. А той базікав безугаву. Розповідав смішні історії про знайомих, згадував свої університетські часи в Києві і, взагалі, сипав дотепами. Ліна теж докидала одну-дві фрази і весь час сміялася. Борис дивувався: «Які вони щасливі. Певно, так і проживуть усе життя у веселощах. І звідки у них ця легкість? Не те, що я».
На невеликий кін піднялися музи́ки. Двоє з електрогітарами, саксофоніст і барабанщик. Залунала спокійна музика, схожа на джаз. За вікнами сутеніло, і до ресторації заходило все більше людей. Незабаром майже всі столики були зайняті. Лямпи в залі одна за одною стали гаснути. Натомісць спалахнув невеличкий прожектор, пучок світла якого падав на кулю, підвішену до стелі. Вона оберталася і була вся обліплена квадратиками дзеркалець, які пускали світляні зайчики по всій залі. Вони мерехтіли, бігали по стінах, підлозі, столах, руках і обличчях людей. Це видовище дуже веселило Штоцького, який весь час посміхався, повертаючи голову увсібіч. Перед помостом з десяток пар танцювали.
-Пречудова ресторація, — мовив Скалозуб.
-А скільки, Горе, тобі добігло? Тридцять два чи що?-- спитав Штоцький.
-Через вісім років буде сорок, — Скалозуб самовдоволено засміявся і гукнув офіціянтові
— Принесіть ще горілки й помідорів.
-Горе, ходімо танцювати. — Ліна взяла мужа за руку. — Мені дуже хочеться танцювати.
Вони пішли танцювати. Штоцький дивився на Скалозуба та Ліну, які плавно кружляли в танці. «Невже вони й досі так кохають одне одного? Чи може це просто гра? Адже Гор сам казав, що життя — це театр, в якому він грає ролю. Але якщо це навіть і так, то ця гра, без сумніву, приносить йому неабияку насолоду».
Музика стихла, і в залі засвітили світло. Скалозуб та Ліна знову сіли за стіл.
-Ох, як добре! У мене таке враження, що ми з тобою тільки-но одружилися. Памятаєш, Горе, наше весілля?
-Ще б пак! — Скалозуб нахилився й поцілував Ліну в губи.
-Мені аж заздрісно на вас дивитися, такі ви обоє щасливі, — сказав Штоцький.
-Горе, хай Борис мене поцілує, — Ліна всміхнулася. — Мені його дуже шкода через ту Тоню.
-Поцілуй її, Борисе. Жінкам не можна відмовляти. — Скалозуб струсив попіл цигарки до попільнички, яка вже була переповнена недокурками.
-Ну поцілуй же мене, я тебе прошу. — Ліна нахилилася до Бориса, підставляючи губи для поцілунку. Очі вона заплющила.
Штоцький вагався.
-Ну не ламайся, — підбадьорював Скалозуб.
Борис поцілував Ліну, почервонівши при цьому як варений рак. Його просто обпекли її вуста, такі вони були гарячі.
-Єдиний лік проти кохання — инше кохання, — насмішкувато мовив Скалозуб.
Підійшов офіціянт, який приніс фляшку горілки і фаянсовий полумисок з помідорами.
-Ну що ж, роздавимо і цю бутиляку. — Скалозуб налив усім горілки.
-Я хочу випити за тебе, Горе, і за Ліну, чи до тебе і до Ліни, як ти вважаєш правильно примовляти по українськи-- мовив Штоцький.
Лице Скалозуба розплилося в посмішці, і він схвально закивав головою.
Лице Скалозуба розплилося в посмішці, і він схвально закивав головою.
У залі знову погасло світло, залунала музика і попливли мерехтливі зайчики. Перед коном закружляли пари чоловіків та жінок. Штоцькому двоїлося в очах, і він зрозумів, що вже по-справжньому пяний. Ліна та Скалозуб теж були пяні не менше. Скалозуб безперестану сміявся, верз якісь нісенітниці і щось вигукував, вважаючи, що читає нові вірші. Ліна, сміючись, затикала йому рота рукою і теж щось говорила. Штоцький спочатку мовчки слухав, а потім і собі став докидати якісь репліки, підтримуючи загальний фон дурнувато-пяного сміху. Всім було дуже весело.
З-за столика, де сиділи грузини, підвівся один з них і підійшов до Ліни.
-Ти, слушай, патанцуєм.
-А ти не тикай!, — спалахнула Ліна й ображено відвернулася.
-Чого ти причепився? Не буде вона з тобою танцювати,-- скорчивши презирливу міну, кинув Скалозуб.
-Ета пачему не будет? — блиснув очима той.
-Сказали тобі, не буде і все. — Скалозуба дратувала впертість непрошеного гостя.
-Пачему, я спрашіваю? — не відступав той.
-Іди ти звідси подалі. — Скалозуб устав з крісла.
-Ти. Я тібе счас пакажу! — вереснув грузин і схопив Скалозуба за комір.
Його двоє друзів зірвалися з крісел.
Ліна впялася в грузина і закричала:
-Ану, лиши його!
Штоцький сидів оціпенілий. Музи́ки перестали грати. З инших столиків збіглися люди, з’явилися офіціянти й адміністрація ресторану.
-А ну припиніть скандал! — кричали одні.
-Розбороніть їх!- верещали другі.
-Викличте міліцію!- гукали треті.
Грузин скреготнув зубами і відпустив Скалозуба. Усі розійшлися і посідали на свої місця.
-От, падлюка, зразу лізе битися, — просичав Скалозуб.
Музи́ки знову почали грати.
-Ну що, Горе, допємо горілку? — Борис наповнив келишки.
-Я більше не хочу, я й так пяна. — Ліна відсунула свій келишок.
-А я випю. — Скалозуб цокнувся з Борисом.
Невдовзі грузини пішли з ресторації.
-Забралися нарешті, фокусники засрані, — вїдливо зауважив Скалозуб.
-От і добре, — посміхнулася Ліна.
-Такий гарний вечір спаскудили прокляті мандаринники, — зідхнув Скалозуб.
-Та забудь ти про це. — Ліна сіпнулася, і в неї з руки випала цигарка, пропаливши в кількох місцях сукню. — Ой, пропала моя найгарніша сукня.
-Нову купимо, не бідкайся, — мовив Скалозуб. Тоді встав і, пояснивши, що йде до вбиральні, вийшов із залі. Він довго чогось не вертався.
-Певно, заснув там чи що, — пожартував Борис.
-А ти би пішов подивитися, чого він так довго не приходить, — сказала Ліна.
-Справді, піду, подивлюся. — Штоцький звівся на ноги.
Спустившись сходами, він зайшов до чоловічої вбиральні, проте там Скалозуба не було. «Дивно, куди це Гор щез. Треба подивитися надвір». Штоцький вийшов з ресторану. Біля автомобілів стояла групка хлопців та дівчат, всі в джинсах. Збоку сидів, помахуючи хвостом, невеликий собака. У яскравому електричному освітленні було видно всю алею аж до шосе. Скалозуба ніде не було. «Що таке? Що він у хованки задумав пограти?»
-Горе, Горе, де ти? — кілька разів гукнув Штоцький, гадаючи, що він десь навмисне сховався.
Ніхто не відзивався. Борис ще трохи постояв і вернувся до Ліни.
-Нема його у вбиральні.
-Як це нема? А надвір ти ходив? Може, він якогось знайомого зустрів і базікає там? Ти ж знаєш, як Гор любить поговорити.
-Я був надворі. Там нікого немає.
-Слухай, Борисе, я вже починаю боятися. Може з ним щось трапилося? — стривожилася Ліна. Вона глянула на годинника. — Уже майже година, як він пішов.
-Ходімо разом, пошукаємо його, — мовив Борис.
Вони спустилися у вестибюль.
-Надвір треба йти. Він певно десь там. — Штоцький рушив до виходу.
Борис з Ліною пройшлися по алеї аж до шосе, але Скалозуба ніде не було.
-Я відчуваю, що з Гором трапилося нещастя, — Ліна почала вже схлипувати.
Коли вони верталися назад до ресторану, Борис раптом зупинився і прислухався.
-Ліно, тут за цими туями ніби хтось стогнав.
Борис з Ліною продерлися крізь густий живопліт туй і побачили Скалозуба, який лежав скоцюрбившись на мокрому снігу.
-Горе, що з тобою! — зойкнула Ліна.
Борис поміг їй посадити Скалозуба. Він застогнав. Штоцький побачив, що піджак на ньому порваний, а на закривавленому лиці розплющилося тільки одне око. Друге було цілком запухле.
-Хто тебе так? — Борис нахилився до Скалозуба.
-Грузини, — ледь чутно проказав той і знову застогнав.
Пятнадцятий розділ
Сьогодні Штоцький від самого ранку сидів у Науковій бібліотеці університету і читав роман Франца Кафки «Процес». О другій годині він закрив книгу і вийшов з бібліотеки. Роман справив на нього недобре враження. Він ішов вулицею пригнічений, почуваючи себе безмежно самотнім. Із сірого неба віяло байдужістю. Віддзеркалення її Штоцький бачив у стінах будинків, вікнах, деревах, плитах тротуару, очах кожного перехожого. Почуття відчаю поволі заповзало до його серця. «Треба щось робити, когось побачити, порозмовляти з кимось, инакше я можу зсунутися з глузду. Але крім Тоні, мені нікого не хочеться бачити. Нікого взагалі. А вона десь щезла. Вже два тижні минуло, коли я останній раз бачив її».
На проспекті Шевченка його зупинила літня жінка в норковій шубі, що тримала за руку худенького хлопчика.
-Перепрошую, як іти до Стрийського парку?
-Спитайте когось иншого, — з холодною байдужістю пробурмотів Борис.
«Що ж мені робити? Як вбити час? Забутися б якось, щезнути». Проходячи біля катедрального костелу, він почув приглушені звуки органу. «Яка божиста музика! Але не для мене вона!» — пропекла його мозок думка.
На площі Ринок Штоцький зайшов у кафе-бар «На Ринку». Купивши шклянку вина, він став шукати, де б сісти і в одній із заль раптом побачив Тоню. Вона сиділа з широкоплечим бородатим художником, якого він часто бачив у «Нектарі». На столі стояла фляшка дорогого вина і дві шклянки. Художник щось захоплено оповідав, жестикулюючи руками. Тоня тримала цигарку і кокетливо всміхалася. Вона була весела, свіжа на лиці й гарна.
-О, Борис! — вигукнула вона, побачивши Штоцького.
Борис стояв зніяковілий, тримаючи в руці шклянку з вином.
-Ну що ти, підсідай до нас, — сказала Тоня.
Борис сів.
-Познайомся, це Борис.
-Костянтин, — художник зміряв Бориса поглядом. Тоді налив Тоні та собі вина і знову став їй щось розповідати, так ніби Штоцького тут і не було.
Тоня слухала, иноді щось перепитувала і весь час посміхалася. Коли художник урешті перестав говорити, Борис, стримуючи хвилювання, запитав Тоню:
-Де ти була два тижні? Кудись їздила?
-Та ні, в знайомих одних жила. — Її очі світилися веселістю.
Штоцький закурив цигарку.
-Не в знайомих, а в знайомого, — посміхнувся художник і знову налив собі вина, бо вже встиг осушити свою шклянку.-- Тобі долити? — він зиркнув на Тоню.
-Угу, — кокетливо мовила вона і чогось хихотнула.
-Що? — грайливо глянув на неї художник.
-Нічого, — теж грайливо відказала Тоня.
Штоцький нахилився підняти коробку сірників і раптом побачив, що художникова рука лежить на коліні Тоні. Борис зблід.
-Я зараз прийду. — Він устав з крісла.
Штоцький вийшов з бару і майже бігом рушив вулицею. Він весь поривався втекти, щезнути зі світу. «Все, все, нічого немає, нічого немає», — шепотів він і йшов усе швидше та швидше, не звертаючи уваги на окрики перехожих, не чуючи сиґналів авт. Йому хотілося тільки одного: тікати, тікати, тікати. Незабаром Штоцький опинився у північному передмісті Львова. Йшов вуличками серед одноповерхових домів, перелізав через деревяні паркани, переходив городи і все шептав без кінця: «Нічого немає, нічого немає, нічого немає...». Врешті людські оселі скінчилися, і почалися поля, на яких ще подекуди лежав сніг, потім порослі лісом узвишшя та пагорби. Борис усе йшов, продирався через чагарники, переходив заболочені низини. Він страшенно втомився, але зупинятися не хотів та й не міг. Вибравшись з невеликого яру, весь мокрий, бо довелося йти мочарами, Штоцький став підійматися на пагорб, порослий молодими соснами. Вибравшись на верх, він невдовзі опинився на краю урвища, за яким відкривалася широченна долина. Борисові аж дух забило від захвату. Видовище було якесь майже нереальне, схоже на фантастичний фільм. Від краю до краю вся долина диміла. Над нею величезними хмарами кружляли гайворони, які то сідали, то злітали в небо, сповнюючи довкілля нескінченними криками. Від їхніх голосів над долиною стояв суцільний гугіт. Це було головне міське звалище. Час від часу сюди приїжджали сміттєзбиральні машини скидати сміття. Удалині серед куп виднілися де-не-де химерні постаті людей, що рилися в мотлоху. Коли вітер міняв напрям, все зникало наче мариво, і долину цілковито покривало димом. Не було видно нічого, тільки чувся гугіт гайворонячих гкриків. Картина була така велична, що в Штоцького запаморочилося в голові, і він сів на стовбур поваленого дерева. Немов зачарований сидів він на краю урвища, геть усе забувши, що сталося з ним сьогодні. Так, з широкорозплющеними очима, Борис просидів кілька годин і отямився, тільки коли відчув, що змерз. Пересилюючи втому, він спустився вниз, перетнув звалище і вийшов на київське шосе. «Ну от і все, з Тонею я порвав навіки», — мовив він сам до себе, піднімаючи руку, щоб зупинити якусь попутну машину.
Шістнадцятий розділ
Звістка про те, що Борис покидає університет, викликала в його батька-матери справжній переполох. Мама в гістериці просто не тямила, що робить. Сплескуючи в розпачі руками, вона бігала по кімнатах, плакала, кричала, кидалася на сина з кулаками, хапалася за серце і проклинала своє життя. Тато сердився, цілими годинами доказував, переконуючи Бориса в нерозумності його заміру. Майже місяць вони вмовляли його не робити дурниць і продовжувати вчитися. Проте Борис був непохитний. Врешті йому дали спокій, але вдома запанувала дуже неприємна і гнітюча атмосфера. Хоч мама більше не рухала Бориса, але щодня дивилася на нього зі сумом в очах, а тато ходив насуплений, дратівливий і зі сином майже не розмовляв. Штоцький зносив це терпеливо. До університету він уже не ходив і весь свій час проводив у компанії Сопатька. Тепер він вирішив повністю дати собі волю і ні в чому себе не стримувати. Все його серце заполонила ідея абсолютної свободи. Штоцький багато думав і врешті дійшов до висновку, що тільки повне звільнення від усіх заборон може принести людині щастя. Свої думки Борис висловлював у компанії Сопатька. Там його слухали захоплено.
Була середина травня. Всюди зеленіло листя, на вулицях було тепло й приємно. У квартирі Олега Сопатька сидів Олег, Людочка, Юрчик, Максим, Адольфіна і ще кілька хлопців та дівчат. У кожного була фляшка пива. Борис сидів на підвіконні розчиненого навстіж вікна і переглядав пачку порнографій.
-Розкажи, Борисе, про наші ідеї. Тут нові люди, хай знають, що ми хочемо, — сказав Олег.
-Хто поривається до свободи, той і так все розуміє,-- відказав Борис. Утім, йому було приємно, що його роздумами цікавляться.
-Розкажи, хай слухають. Не ламайся, — мовив Юрчик.
Борис устав з підвіконня і пройшовся по кімнаті.
-Суть в тому, — почав він, — що люди живуть за придуманими правилами, а не за природою. Вони є рабами правил і чинять насильство над своїм єством. Хочуть одного, а роблять инше. І так мучаться все життя. Позбавлені свободи,не можуть бути щасливі. Тільки повна свобода, коли ніщо не перешкоджає твоїм поривам, може принести щастя. Всі ці усталені норми поведінки, які панують в суспільстві і які силою всім навязуються, є протиприродні. Ми ж хочемо жити так, як каже нам серце. Хочемо бути вільними і щасливими. І ми такі тому, що в нас надто сильне прагнення до свободи. Я переконаний, що кожна людина хоче свободи. Просто більшість з нас легкодухі, не витримують тиску суспільства і міняють свободу на комфорт. Ви тільки подивіться як вони живуть. Їх життя — це невгамовна гонитва за досягненнями і накопиченням грошей. Але хіба вони щасливі? Вони засліплені, тупі та жорстокі. Вони схожі на безумних тварин, що кусаються, пориваючись до годівниці. Але їжа в цій годівниці голоду вгамувати не може. І ці люди не розуміють цього, бо потьмарені міражами своїх цілей. І так в них проходить усе життя. Продовж життя — безглузде страждання, а вкінці — смерть. То навіщо потрібне таке життя?
-Во, во, Борисе, жени далі. На, випий пива, — збуджено вигукнув Олег і подав йому фляшку.
Штоцький хильнув трохи й продовжив:
-Але ми хочемо жити инакше. Ніяких компромісів, ніяких ілюзій. Повна свобода абсолютно у всьому. Тільки вона може дати щастя і тільки ради неї варто жити. І якщо її нема, то краще накласти на себе руки. У цьому не може бути найменшого сумніву. Адже, тільки коли робиш, що хочеш, коли йдеш за найменшими своїми бажаннями, не думаєш ні про що, а просто живеш, тільки тоді можна почувати себе щасливим. Треба беззастережно віддаватися своїм поривам, назавжди зректися усіх умовностей, усіх цих безглуздих правил, якими суспільство намагається обплутати живу душу, зробити з вільної людини невільника. Суспільство треба взагалі викреслити зі свого життя. Є тільки ти та твої бажання і більше нічого. Свобода, свобода у всьому. Відкинути все і вернутися до першоджерел, до чистоти свого єства. Ось головна ідея філософії свободи.
-Але ж це неможливо. Суспільство не дасть цього зробити, — заперечив хлопець у шкіряній куртці. Він з’явився у компанії Сопатька недавно і вчився у профтехучилищі. Це був знайомий Юрчика.
-Дурниці, — відказав Борис, — ми із суспільством не хочемо мати нічого спільного. Воно нам не потрібне. Ми будемо жити окремо. І це виходить само собою. Серед суспільства, але поза ним. Треба просто зважитися на перший крок, просто піти і порвати всі звязки. І все відбудеться миттєво. Кинутися вперед і ні про що не думати. Свобода в постійному русі, а не в пошуках мети. Головне — це порив до свободи, прагнення звільнитися від пут — більше нічого не має турбувати.
-На Заході може таке й пройде, а в нас, в Союзі ніхто цього не допустить, — знову заперечив хлопець у куртці.
-Що ти несеш, Льонику! Слухай краще! — сердито гукнув від дверей Максим, пахкаючи люлькою.
-Я розумію,-- знову заговорив Борис, — конфлікти неодмінно будуть, вони й зараз є. Суспільство ненавидить таких, як ми. Але хто боїться, того ніхто не змушує. А той, хто справді прагне свободи, той не злякається навіть смерти, якщо до того дійде. Проте я заявляю, що навіть мить, одна єдина мить істинного щастя варта втрати життя. Ну добре, хай вони нас задавлять, але хто любить свободу, ніколи не зможе вибрати неволю, бо для нього неволя страшніша за смерть. Зрештою, думати про можливі небезпеки та страждання — безглуздо. Треба бути сміливим і віддаватися свободі всією душею, відважно кинутися у її безмір, заплющивши очі, не думаючи. Инакше нічого не вийде. Треба згоріти, але хоч мить бути щасливим. Як хто собі хоче, але я вибираю свободу і хай я загину, коли мені така доля. Жити рабом, як всі инші, для мене неможливо.
Штоцький замовк, узяв фляшку з пивом і сів на крісло. Як тільки він перестав говорити, вибухла суперечка. Багатьом здалися слова Штоцького занадто вже категоричними. Почалися галасливі доказування, обстоювання кожним своєї думки. Зчинився шум, гамір, бо всі хотіли говорити і ніхто не бажав вникати в арґументи один одного. Борис розмови не підтримував. Коли його про щось запитували, він похмуро заявляв, що вже все сказав і базікати більше не збирається. Він почував у серці якесь спустошення. Щойно викладена ним теорія «абсолютної свободи» здавалася тепер йому далекою до істини і навіть фальшивою і це його гнітило. «Проповідував, наче святий пророк. Хіба ти вже все зрозумів у цьому світі, щоб так самовпевнено говорити?» — злився він на себе.
Штоцькому нестерпно захотілося піти звідси. Він нагнувся до Адольфіни й шепнув:
-Адю, ходімо погуляємо.
-Ходімо.
Надворі було тепло, люди ходили вдягнені зовсім по-літньому. На хідниках де-не-де блищали калюжі від нічного дощу. Сонце швидко висушувало їх. Борис з Адольфіною йшли вулицею і вже підходили до Стрийського парку. Борис мав поганий настрій і мовчав, а Адольфіна навпаки була дуже весела, їй хотілося говорити.
-Тобі подобаються мініспідниці? — спитала вона.
-Залежно на кому.
-А знаєш, я думаю пофарбувати волосся в блакитний колір.
-Краще в зелений. — Борис криво посміхнувся.
-Ти що, серйозно? — Адольфіна глянула на Штоцького.
-Цілком.
-Але ж такої фарби нема.
-А ти звичайну зеленку візьми.— Борис витяг цигарку і закурив.
-Ходімо до парку. Мені так подабається Стрийський парк,-- вигукнула Адольфіна.
Вони увійшли до парку і стали блукати алеями.
-У тебе якийсь поганий настрій, — сказала Адольфіна.
-Нічого, це пройде.
Вони поблукали парком і потім ще довго гуляли вулицями міста. Адольфіна почувала себе дуже добре, вона була просто щаслива. Штоцький теж поступово повеселів, став навіть жартувати. Коли вони сиділи на лавці біля Порохової Вежі, він пригорнув Адольфіну і мовчки поцілував. Вона відповіла йому і тут же зізналася, що давно його кохає. Вони знову стали блукати вулицями. Коли звечоріло, Адольфіна запропонувала піти до неї додому.
-У мене сьогодні нікого. Ходімо до мене. Батько з матір’ю приїдуть аж завтра ввечері.
-От і добре, — буркнув Борис.
Адольфіну він вважав школяркою. Вона зовсім не відповідала його ідеалові жінки, але його зворушила її непідробна простодушність. Крім того, вона була досить гарненька і Штоцький вирішив пошукати в ній хоч тимчасову розраду від самотности.
Квартира, де жила Адольфіна, була просто-таки розкішна. Це було чудове помешкання-люкс, в будованому ще за Австрії триповерховому будинку з просторими кімнатами, сяючим паркетом і дорогими меблями. Батько Адольфіни займав якусь значну партійну посаду.
-Коньяк будеш? — Адольфіна вийняла з невеликої шафи, що стояла в кутку, фляшку і сіла біля Бориса на диван.
-Це що, татів? — Борис зауважив, що пляшка почата.
-Так, але це нічого, він не взнає.
-Ну, наливай.
Адольфіна налила два келишки і подала один Штоцькому.
-За абсолютну свободу, — виголосив Борис тост і випив.
-І за тебе, — додала Адольфіна і теж випила.
-Це що за картина? — Штоцький поставив келишок на стіл і вказав рукою на картину у срібно-золотистій рамі, де було зображено тигра із грізним оскалом.
-А, це минулого року тато з Індії привіз. — Адольфіна скинула шкарпетки і Борис побачив її гарні ноги з доглянутими нігтями на пальцях.
Зауваживши це, вона ворухнула пальцями і засміялася.
-Хочеш, я музику поставлю? — Вона встала, щоб узяти платівку.
-Не треба. — Штоцький схопив її за руку і притяг до себе.
Вони сіли на канапу і, пригорнувшись одне до одного, стали цілуватися.
-Роздягайся, Адю, — прошепотів Борис і взявся розщіпати ґудзики на її сорочці.
Адольфіна покірно дозволяла себе роздягати і, закохано дивлячись на Бориса, гладила долонями його руки і теж розщіпала на ньому сорочку. Звільнившись від одягу, їх тіла тут же сплелися в обіймах і вони впали на канапу. Минуло кілька хвилин, а Борис залишався нерухомим.
-Що з тобою? Тобі не хочеться? — тихо спитала Адольфіна.
Штоцький випустив її з обіймів і перевернувся на спину.
-Я не знаю, що зі мною, Адю, але мені чомусь не хочеться, — прошепотів він і засклілими очима унурився в стелю.
Немає коментарів:
Дописати коментар