Посушливе літо доконало і його. Осот мертвий. Стоїть його висохлий о́стов посеред поруділих трав, наче докір. Не ворухнеться, застиглий, безмовний, замкнений у собі. Його такий колись гарний густо-рожевий цвіт (о, як він милував мої очі!) давно побляк, збілів, перетворився на пушинки, які далеко-далеко розвіяло вітром по луках – жодної не лишилося в розчепірених, всіяних зісподу остюками чашечках.
І все-таки мені мариться, що цей сухий кущ осоту живий. Коли уздрів його, то не міг пройти мимо.
Що ж так вабило до нього? Живе у мертвому? Прекрасне у смерті? А, може, він нагадав мені тих рідкісних людей, устіль виснажених ваготою літ, які до самої смерти не тратять живого звязку з живою дійсністю, з тим, що є і що ніколи не минає? Адже якщо і є щось вартісне в цьому світі, то тільки те, що є, завжди свіже, нове, незнане, непередбачуване, і повсякчас хвилююче, здатне принести істинну радість серцю.
Якщо це так, то я також хотів би стати таким, як цей осот – залишитися живим навіть у смерті!
Немає коментарів:
Дописати коментар