Отак ідеш, ідеш осіннім лугом... Просторінь… Сяє сонце… Трави вже не такі соковиті, побляклі, багато геть сухих билин, зелень поступається жовтині. І на серці якийсь непояснимий смуток, туга за чимось… За чимось втраченим… За чимось, що покидає тебе безповоротньо… Аж тут, гульк, наче спалах!.. Ця дивовижна рослина! І все забулося, щезло, нема й тіни суму. Радісно тріпоче серце!
Холодок, званий ще аспараґусом навесні і вліті й помітити важко серед иншого буйного зілля. Прозористий, з тендітними ажурними листочками-голочками, він ніби соромиться показуватися на очі. Отож, ходиш повз нього і не бачиш його, не звертаєш уваги, аж поки у вересні, коли всі инші трави никнуть, він вибухає сліпучою червінню ягідок. І тоді нема на цілому лузі пишнішої рослини!
Як я люблю, холодочку, тебе, що ти, коли все довкола відходить, прощається, погасає, нагадуєш мені велику правду – життя завжди нуртує в тепер, його нема в минулому, його не здибати в майбутньому.
Немає коментарів:
Дописати коментар