Це місце, цей безлюдний путівець з того боку лісу чимось дуже притягує мене. Чимось таким, чому нема назви і незмога знайти визначення. Я під час своїх заледве не щоденних прогулянок буваю тут украй рідко. Бо ця дорога, яка веде до давно занедбаних торфових розробок, дуже далеко від села, і добиратися сюди пішки безкраїми подеснянськими луками треба щонайменше дві з половиною години. Але я иноді таки навідуюся до цієї дивовижної місцини, дивовижної, бо тут панує така глибока непорушна тиша, що, якщо на мить завмерти, прислухатися до неї, то в скорому часі у вухах починає тремтіти якийсь невловний вислизущий по́дзвін, наче десь далеко по той бік світу грає тисячоголоса симфонічна оркестра. Її звуки не можливо розібрати, бо це навіть не звуки, а якісь натяки на тіні звуків, і нема ані найменшої певности, що вони взагалі існують. Слухаєш і не можеш допетрати, чи чуєш щось, чи це тобі тільки мариться.
Але я ніколи не приходжу сюди просто так, ні сіло ні впало. Мене спонукає до цього завжди одна ж і та причина – якийсь надміру тривожний стан душі, якась обтяжлива внутрішня розхристаність, яка перекриває мені здатність будь-що робити, чи то в хаті, чи то надворі, внаслідок чого я не знаходжу собі місця й раз поза раз у безумі сахаюся то в один, то в другий бік. У такому стані мене несе, наче коня, що зірвався з припону, і я не йду, а майже лечу бігцем, чи радше ноги самі мене несуть туди, далеко-далеко просторами серед трав і поодиноких кущів до цього безшелесного лісового закутку, в якому простилається дорога без мети.
Дивне поєднання, чи не так? Адже будь-яка путь – це рух до чогось. А якщо є рух, то мусить бути і мета. Цей же, здавало би ся, застиглий у цілковитому безрухові, оточений густими хащами, мокротою і вічними туманами путівець не має ціли. Він нікуди не веде, ні на що не вказує, ні до чого не кличе. Але попри це він чомусь зовсім не мертвий. Навпаки, він живий, він у постійному русі, він внутрішньо пульсує, дихає, і тиша, яка залягає навколо, також жива, і її не чути неможливо.
Цього холодного листопадового ранку я також прийшов сюди. Жодної живої душі не зустрілося мені. Люди не ходять в такі місцини. Навіщо це їм? У гонитві за маривами, в прагненні досягти те, инше вони марнують свої дні, і життя проходить повз них. Я ж, охоплений тривогою і сумяттям, прокинувся ще вдосвіта і, залишивши свою домівку, мерщій примчався сюди, до цієї забутої і нікому не потрібної дороги, яка єдина приносить мені заспокоєння, бо знову і знову наче підтверджує мою алогічну, нічим неузасаднену здогадку, що істинний рух безцільний, він не має і не може мати жодної мети.
Немає коментарів:
Дописати коментар