Вони сиділи в убогій харчівні при вїзді до Да́вна. З вікна було видно, як густий лапатий сніг засипає мощений каменем-пісковиком гостинець. За ним широкою смугою темніла бистроплинна Дарагі́я.
-Бачиш, Маґрибе, цю дорогу і цю ріку,-- Єфрем указав видельцем у вікно,-- дорога вже майже біла, а ріка й далі залишається такою, як і була. Це тому, що перше тверде, а друге мяке. Дорога приймає і затримує, а ріка приймає і не затримує. Так і твоя свідомість має все бачити, але ні до чого не припинатися.
-Саме це, вчителю, і приносить мені найбільших мук,-- Маґриб закоцюрблою рукою підніс до вуст кухлик з гарячим дереновим мусельце́м і голосно сьорбнув.
-Хазяїне, підкинь до груби дров! Чи ти хочеш, щоб ми тут задубли з холоду?!— гукнув Єфрем, повернувши голову до деревяного шинквасу, де на високому стільці сидів грубезний червонопикий власник закладу, одягнений в овечий кожух.
-Обійдетеся!— буркнув той.— Буду я ще догоджати всяким блудягам й неприти́кам.
-Ти ба, який сердитий!– на Єфремовому лиці майнуло щось схоже на посмішку.— Утім, добре й те, що дав хоч якийсь пере́кус за ті наші кілька мідних і́мперів.-- Він настромив на виделець вареної локшини з квасолею і поклав до рота.— Цілком пристойна їжа, чи не так, Маґрибе?
-Так, учителю,-- Маґриб теж узяв виделець.-- Подивляю твоєму спокоєві. З кінця літа нас знай переслідують усякі біди, а тебе це нітрохи не засмучує.
-О, Маґрибе, ти й досі не можеш забути ту прикру пригоду, яка сталася з нами в Амені-- Єфрем співчутливо глянув на учня.
-Не можу, ще б пак! Таж нас тоді потьмарені шалом аменці мало не позабивали!— Маґрибове лице набрало болісного виразу.
-Так, але ж це вже минуло. Того, що було, вже нема. Що ж тоді сприкрює тебе зараз?— Єфрем запитливо дивився на Маґриба. Його очі наче застигли, жодної жвавої искорки, лише незворушний полиск прозирав у них.
Десь ополудні сніг перестав, небо дещо прояснилося і споміж хмар нема, нема та й визирало сонце. Єфрем з Маґрибом покинули харчівню й рушили до міста. На площі перед ратушею вони зупинилися послухати вуличного музиканта, що грав на віоля-да-ґа́мбі. Йому підспівувала сліпа дівчинка років дванадцяти, одягнута в ясно-зелену рати́нову сукенку з блискітками. Щоразу, коли музикант, стрясаючи пелехами сивого волосся, видобував смичком із інструмента найнижчі звуки, дівчинка підстрибувала, плескала в долоні і вигукувала тонесеньким голоском: «Ой, так-так, ой, так-так, сіють, сіють мак!!!» Ця давня жартівлива пісенька селян Ери́тської провінції попри доволі примітивний зміст мала вдивовижу гарну мелодію, багату на призвуки, півтони, дуже проникливу, з якимсь глибоко затаєним щемом, який особливо виразно вчувався у приспіві про мак, що його вигукувала дівчинка.
Єфрем та Маґриб слухали, наче заворожені і повернулися до тями лише тоді, коли музика й спів стихли, і дівчинка, вклонившись, простягла мідну миску, аби слухачі, які зібралися довкола, кидали монети.
-Коли ми слухали, то наче щезли. Не було ні тебе, ні мене, Маґрибе, чи не так?— мовив Єфрем, коли вони рушили далі площею й оминали ятку з пиріжками.- Де ж ми поділися?
-Не знаю, вчителю,-- знизав плечима Маґриб. Побачивши булочки, він згадав, як колись, коли був ще малим хлопчиком, украв на базарі в пере́купки пряника. Це був медяник у формі півмісяця, якого він зїв нишком, заховавшись у лопухи. І такого смачного пряника йому більше ніколи не траплялося їсти.
-Нас не було, Маґрибе, бо ми з тобою тоді стали музикою, втім, ти, здається мене не чуєш.
-Вибач, учителю, я згадав один випадок з дитинства.
-Ти мусиш бути уважний, якщо хочеш пізнати Велику Сутність. Усі нещастя людські від неуважности. Зваж на це, Маґрибе,-- Єфрем дивився кудись углиб площі. Його очі не виражали нічого, але це були дуже живі, рухливі очі.
-Що означає бути уважним, учителю?— запитав Маґриб.
Єфрем зупинився і повернув голову до учня.
-Це означає, що рух думок у твоїй свідомості припиняється і ти щезаєш. Є тільки те, на що спрямована твоя увага. Отож, памятай, що щоразу, коли думаєш, то саме тоді ти і є неуважний.
-Коли ми слухали музику, я був уважний, учителю?
-Так, тоді ти був уважний.
-А зараз?
-Зараз?— Єфремові очі весело заблискотіли.— Зараз, Маґрибе, ми обидва неуважні.
І цієї мити з-за рогу ка́мяниці, де золотом виблискувала вивіска крамниці жіночих капелюшків, вилетіла бричка без візника. Переполошений мишастий кінь мчав просто на них. Єфрем тільки й устиг схопити Маґриба й відскочити вбік, як бричка з гуркотом пронеслася мимо і зникла у вузькому провулку за катедральним собором.
-А ми замалим не загинули,-- мовив Єфрем, зводячись на ноги й обтріпуючи штани від снігу.— Ось що значить бути неуважним.
-Ти врятував мені життя, учителю,-- Маґриб з благоговінням дивився на Єфрема. Він ніяк не міг опамятатися від того, що сталося.
-Сподіваюся, ти засвоїв урок?!— Єфрем потер рукою потовчене коліно.
-Так, учителю, я тепер знаю, як важливо бути уважним,-- прошепотів Маґриб.
Увечері вони сиділи в злиденному заїзді, напхом напханому людьми. Це були здебільша селяни, які приїхали до Давна на ярмарок, а також усякі волоцюги, пройдисвіти й злодії. В приміщенні пахло смаженим мясом, тютюновим димом і було страшенно гамірно, то тут, то там лунали крики й регіт. Єфрем з Маґрибом розташувалися в кутку на соломі коло дверей, якими весь час хтось заходив чи виходив. Вони за цілий день так і не знайшли собі пристойнішого місця на ночівлю. Їх ніде не хотіли приймати. Містяни дивилися на них з підозрою, бо чутки про те, що Єфрема з Маґрибом вигнали з Амена, дійшли й до Давна.
-Учителю,-- мовив Маґриб,-- мене мучить одне питання.
-Так, Маґрибе,-- Єфрем, який уже був задрімав, розплющив очі. Він лежав на боці, підібгавши під себе коліна. Збоку валялися його стоптані черевики.
-Чому я не можу тішитися всім тим, чим живуть люди? Чому всі ці цілі й заняття, які приносять задоволення й щастя иншим, мене ні не ваблять, ні не наснажують?— Маґриб зробив тривалу павзу, тоді продовжив:
-Мені здається, що в цьому світі нема нічого, чого б прагла моя душа. І разом з тим вона не перестає до чогось пориватися. До чогось, чого нема.
-І що, ти сподіваєшся, що я допоможу тобі знайти те, до чого поривається твоя душа?— Єфрем сів, схрестивши ноги. Його очі пильно зорили на Маґриба. Здавалося, що він обмацує найглибші за́сторонки Маґрибового серця.
-Так, учителю, мені здається, що Велика Сутність, про яку ти говориш, якраз і є те, до чого поривається моя душа.
-Я мушу тебе розчарувати, Маґрибе,-- мовив Єфрем чистим текучим голосом, у якому не було ні осуду, ні схвалення,-- в твоїх зусиллях знайти те, до чого поривається твоя душа, я не можу нічим допомогти.
-Але хіба не Велику Сутність прагне пізнати моя душа?— вигукнув Маґриб, глибоко вражений Єфремовими словами.
-Прагнути можна лише те, що знаєш, незнаного прагнути неможливо, Маґрибе,-- Єфрем і далі пильно прошивав очима свого учня.
-Що ж тоді хоче моя душа, учителю?— мовив надломаним голосом Маґриб.
-Я не знаю, Маґрибе. Ти маєш це з′ясувати сам. Але до Великої Сутности це не має жодного стосунку.
Вранці наступного дня Маґриб покинув Єфрема. Він залишив учителя у заїзді, не сказавши ні слова на прощання, просто пішов і все. «Навіщо мені такий учитель, який не може зарадити у тому, що є для мене найголовніше?»,-- думав Маґриб, крокуючи очищеними від снігу вулицями Давна. До самого вечора він блукав містом, охоплений дивною тривогою і сумяттям, кидаючись то в один, то в другий бік, переходячи з вулиці на вулицю, з площі на площу, і ніде не знаходячи заспокоєння. А коли стемніло, Маґрибову сутулу постать можна було побачити вже далеко за Давном на засніженому й осяяному місяцем полі. Згодом Маґрибова постать розтала вдалині і на снігу залишилися лише сліди його ніг.
Немає коментарів:
Дописати коментар