Куля пробила захисні панцерні тиляги́ і, розтрощивши кість, вилетіла геть. Кров юшила, заливаючи новий, щойно отриманий зі складу френч. Треба було знайти шматок марлі, але похідну аптечку вибухом ґранати присипало землею. З болю перед очима пропливали пістряві кола. А тим часом, на завершення всього, зірвався сильний вітер з холодним мокрим снігом, і леґіонер Вузципіло́н, що був не надто міцної статури, посковзнувся на лушпинці з гнилої цибулини і, втративши рівновагу, шубовснув до ями зі смердючою водою.
Мов риба хапаючи ротом повітря, він уже помирав, захлинаючись у густій твані, коли нарешті в наступ пішла імператорська авіяція й атаку ворожої кінноти короля Рафанаї́ла було відбито. Згодом прибігли з великими деревяними ношами двоє пяних санітарів і, безперестанно проклинаючи один одного, витягли леґіонера з ями вже майже без ознак життя.
На операційному столі під скальпелем військового хірурга Вузципілон витріщеними очима дивився на забацьканий кровю білий лікарів халат і голосно ревів.
Пізніше, вже глибоко в запіллі, лежачи на залізному ліжку в палаті Седіоланського шпиталю, леґіонер захриплим голосом усім безустанно пояснював, що кричав він не з болю, а що саме того дня одержав звістку про загибель своєї нареченої Моаві́ти на палубі торговельного судна «А́стра», яке помилково було обстріляне береговою артилерією в Дощовій затоці.
-Ось загоїться моя рана, і я неодмінно знову піду в бій,-- знай повторював Вузципілон, поринаючи у якісь свої підсвідомі довготривалі марення.
Немає коментарів:
Дописати коментар