Я стотно вже не памятаю, коли вперше побачив її. Але знаю, що познайомився з Еґестою, з цією химерною і загадковою дівчиною в невеличкій кавяренці з дивною назвою «Четверта тінь», яка розташована на самому розі вулиць Святого Остапа і Вологої, звідки зовсім недалеко до набережної Седи і Місячного мосту.
У ті часи я часто пропускав лекції в університеті і міг цілими днями безцільно блукати вулицями Седіолана, з цікавістю спостерігаючи за найбуденнішими дрібницями життя столиці, за каретами й автомобілями, які сновигали туди-сюди, за чоловіками й жінками, які статечно спацерували рівненькими, виложеними кольоровою плиткою хідниками, за молодими панночками, які у крамницях галасливо вибирали собі нові ме́штики, модні капелюшки чи золоті кульчики з крихітними я́хонтами, за зграями го́лубів на дахах і ґзи́мсах будинків, за бездомними псами й котами, які вкрадливо вибігали з внутрішніх дворів і тут же десь щезали у юрмищах пішохідців. І, зізнаюся, мене найбільше вабило саме сюди, до цих затишних кварталів, розташованих над Седою, і особливо до набережної, де я неодмінно завершував свої блукання. Тому рано чи пізно я і опинявся в цьому районі міста і, завжди на той час уже зголоднілий, шукав, де б щось попоїсти.
До «Четвертої тіни» я завітав зовсім випадково. Мені у цій кавяренці дуже засмакували сирні пампухи́ і конфітура з пахучої рожі, які подавалися на спеціяльних тонкоклеєних стира́ксових тарелях. І я став навідуватися сюди постійно. І щоразу, коли приходив, то там, здається, сиділа й Еґеста. Поперва́х я просто спостерігав за нею. Втім, як і за всіма иншими людьми. Адже ця дівчина нічим не виділялася, була абсолютно непримітна, навіть негарна. І вона ніколи не запамяталася би мені, якби я не здибував її щоразу, коли переступав поріг цього закладу.
Еґеста сиділа за столиком під вікном завше сама і дивилася на вулицю, занурена в себе. Вона курила довгу із золотим пояском цигарку і зрідка підносила до вуст рожеве порцелянове горнятко з кавою. Я бачив її у профіль. Нерівне з випуклостями строге лице, міцно стулені губи, які, як бачилося, дівчина ніколи не фарбувала, вигорілі на сонці й недбало заплетені дві коси. Весь її доволі понурий вигляд наче говорив, що вона нікого й нічого не потребує.
Чому я зацікавився нею? Мені самому важко це пояснити. Адже Еґеста, судячи зі всього, аж ніяк не належала до жінок, які збурювали мої еротичні почуття. Може, я просто хотів поговорити з кимось, щоб розвіяти нудьгу? Не знаю. Та хай там як, але одного дня, завітавши до «Четвертої тіни» і зївши кілька пампухів з кавою, я виразно відчув, що не маю ані найменшого бажання йти на набережну Седи, як робив раніше. Мені не хотілося залишати кавярню. І я купив ще два горнятка кави і, не усвідомлюючи, що роблю, рушив до Еґести.
-Можна?
Дівчина повернула голову і глянула на мене. В її зеленаво-попелястих очах була така байдужість, що я неабияк збентежився і вже був готовий вертатися назад до свого столика.
-Сідайте,-- кивнула вона. У її голосі не було ані ворожости, ані приязни.
Я сів і підсунув їй горнятко з кавою.
-Це вам.
Дівчина довго, наче не вірячи, що я не жартую, дивилася на мене. Потім мовчки узяла горнятко, закурила нову цигарку і знову повернула голову до вікна.
Ми обоє мовчали. Пили каву, дивилися у вікно і мовчали. Еґеста думала про щось своє, а я думав про Еґесту і відчував, що щось наче вабить мене до неї. Але що?
-Як ви називаєтеся?—перервав я врешті мовчанку.
Дівчина не відповідала. Її погляд і далі був унурений кудись на вулицю.
-Ви не хочете зі мною розмовляти?— я зробив ображену міну.— Це попросту якась невдячність з вашого боку.
Еґеста різко повернула голову і з ядучою інтонацією випалила:
-Я не збираюся ні з ким знайомитися, тим паче з красунчиками.
-Чому?— запитав я. Її дивна реакція мене просто приголомшила.
-Бо я тобі не вірю. Не вірю жодному твоєму слову.
-Але чому? Чому?— забелькотів я вже у повному замі́шанні.
-Бо ви всі такі, красунчики,-- з ледь прихованою злістю відказала дівчина.
З того часу я приходив до «Четвертої тіни» заледве не щодня, купував пампухи і каву для себе та Еґести, і ми, сидячи за її столиком, проводили час у виснажливих суперечках, в яких вона доказувала, що, мовляв, таким чоловікам як я, не можна довірятися ні на макове зернятко, бо вони не здатні на кохання, а я все заперечував, вишукуючи наймудрованіші арґументи, аби переконати її, що вона помиляється.
Так минув травень і почалася літня спекота. Ми з Еґестою продовжували зустрічатися, але вже не збавляли так багато часу в кавярні, а йшли гуляти кудись на природу, зазвичай на берег Седи, вздовж якої, там, де кінчалася бетонована набережна, простягалися живописні дикі пустирища, порослі кущами форзи́ції і байбари́су. Ясна річ, що ми і далі провадили запеклі суперечки. Втім, моя прихильність до цієї дівчини неухильно зростала. І хоча вона жодного разу не дозволила торкнутися до себе, я виразно відчував, що мене хвилює її запах, вабить загадкова блідина її губ, лиця, здаються гарними її руки й ноги, байдуже, що вони не мали плавкости ліній і були густо вкриті золотистими волосками. Еґеста мені явно подобалася. І я навіть не зауважив, коли захопився нею. І що більше вона намагалася відштовхнути мене від себе, запевняючи, що між нами ніколи нічого не буде, то сильніші почуття до неї розгорялися в моєму серці. А коли минуло ще трохи часу, я вже і зовсім не сумнівався, що страждаю від жаги кохання.
-Чому ти мене мучиш?— запитував я Еґесту, коли ми в черговий раз гуляли на березі Седи.
-Ти все собі уроїв, Ясминуме. Ти не можеш мене кохати, -- відповідала дівчина, вдивляючись погаслими очима кудись далеко-далеко на той бік Седи.
-Але чому, Еґесто?
-Бо ти мене зовсім не знаєш. Не відаєш, яка я насправді.
-Але ж ми вже знайомі майже два місяці.
-Цього мало.
-Ні, достатньо. Я кохаю тебе, і ти не можеш цього не бачити.
-Якщо ти мене взнаєш ближче, то твоє кохання тут же розвіється,-- Еґеста тайкома змахнула сльозину, яка викотилася з її ока.
-Неправда,-- палко заперечив я і спробував було пригорнути її до себе, але дівчина різко відштовхнула мене.
-Не лізь зі своїми обіймами,-- сердито крикнула вона, вся розчервонівшись.— Я не дозволяю тобі.
-Ну, чому, чому ти така?—запитував я, заледве не плачучи.
Тривалий час ми йшли мовчки. Еґеста була вкрай похмура. Врешті вона сказала:
-Добре, завтра ти взнаєш, яка я насправді.
Наступного дня ми зустрілися не у «Четвертій тіні», а на березі Седи, на одному з пустирищ, де буйна зелень доходили майже до самої води.
Вечоріло. Спека спадала. Небо поволі затягали сірі хмари. Здавалося, що збирається на дощ. Але душно не було.
Еґеста прийшла раніше й чекала мене на березі. Її простеньке бузкове плаття, босоніжки, що завязувалися шворками, і цупка та́шева торбинка, орнаментована чорною, червоною і білою місю́рою з украпленнями перлямутру, лежали на траві, а сама дівчина стояла боса і була у темно-зеленій без рукавів сорочці на широких пасках, що сягала їй трохи вище колін. Лице Еґести здавалося якимсь камяним і цілковито омертвілим, жодної живої рисочки не прозирало на ньому.
-Тільки мовчи і нічого не говори,-- мовила вона крижаним тоном, коли я наблизився.
-Добре,-- прошепотів я, відчуваючи, як шалено калатає моє серце.
-Зараз, Ясминуме, ти побачиш, що хотів,-- Еґестині очі свінули якимсь несамовитим блиском.
І дівчина рушила до ріки. Коли вода сягла її міжніжжя, вона повернулася до мене лицем і задерла сорочку. І я побачив її живіт і згірок піхви з темними поодинокими волосками – все було в шрамах від опіків, суцільне місиво шрамів.
-Ну, що, тобі таке подобається?-- голос Еґести дрижав. Здавалося, вона зараз розридається.
Я прикипів очима до низу її живота і відчув, що просто-таки задихаюся від хіти. Такого сильного бажання я, гадаю, не почував ще до жодної жінки. Здавалося, що саме ці спотворені опіками фіолетові, червонаві й бежеві лінії, вилю́жки, горбочки і ямки, всі ці жахливі рубці та бли́зни і є осердям найбільшої любосної насолоди, які я не захочу проміняти ні на що инше.
-Так, подобається, Еґесто!-- простогнав я.-- Я кохаю тебе.
Немає коментарів:
Дописати коментар