Дивно, але Кили́на ніколи не любила своєї мами. І не тільки тому, що та вічно була зайнята справами, насамперед своїми численними коханцями, які один за одним з’являлися в їхньому помешканні, ошатній віллі з чималим садом на вулиці Десяти карет, але чомусь рідко коли затримувалися там більше, ніж пів року, а ще й тому, що мати виявляла до неї якусь дивну, глибоко скриту холодність. Не те, щоб вона була до неї не достатньо ласкава, ніжна чи відка́скувалася від її гризот, не поділяла радощів, тим паче не вболівала за її долю. Ні, Килина не могла дорікнути матері за це жодним чином. Але разом з тим у всій материній поведінці, зовнішній поставі, інтонації деяких слів, які зринали з її вуст особливо в моменти, коли назрівав черговий розрив з «єдиним чоловіком її серця» (вона всіх своїх коханців називала «єдиними»), Килина вчувала щось схоже на затаєну образу, наче вона є мимовільною причиною материної фатальної роко́ваности на самоту. І хоча матір (її ймення було Демофі́ла) ніколи навіть найменшим натяком не виражала цього свого почуття, Килина відчувала його. Адже вона була німим свідком усіх материних невдач з чоловіками. І якщо Демофіла з неабиякою мисли́вістю приховувала своє любовне безталання від чужих, то укритися від власної доньки не могла. І, здається, саме те, що вона прагла бачитися в очах Килини щасливою, та це їй ніяк не вдавалося, і було причиною тої глибоко захованої всередину досади на доньку, яка таким чином ставала винна без вини.
І Килина відповідала матері віть за віть. Часто без всякої причини вередувала, намагалася роздратувати її, чимось дошкулити, якщо траплялася зручна нагода, і не рідко доводила бідачку до справжньої гістерики.
Особливо запамятався випадок з Тана́тосом. Це був високий, широкий, як шафа, власник лима́рні з чорною пещеною бородою, якого Килина (їй тоді було десять років) зразу ж у перший же день незлюбила за понуру, вовкувату вдачу.
Він жив у них уже три місяці. Демофіла догоджала йому, як могла, виконуючи найбезглуздіші забаганки, наприклад, щоразу пообіді подавала розкурену люльку чи допомагала зняти чоботи, коли він повертався ввечері, весь просмерджений димом, клеями, пареною деревиною, виправленими шкірами та кіньми. Демофіла була в Танатоса закохана і вірила, що він їй суджений від Бога і неодмінно, як і обіцяв, візьме її за дружину, як тільки-но виплатить банкам усі свої борги. Втім, час ішов, а Танатос лише відбувався жартами та відмовками. Врешті між ним і Демофілою нема, нема та й стали спалахували суперечки, а то й сварки, що не віщувало нічого доброго.
Килина на той час уже просто ненавиділа цього материного поклонника, потайки називаючи його кнуром і шукаючи, як би болючіше допекти і йому, а заразом і матері.
Якось по вечері Танатос і Демофіла поги́ркалися за якусь дрібничку (здається, через пиво, яке напередодні Демофіла забула купити) і потім, зачинившись у спальні, ще довго з’ясовували там стосунки, звинувачуючи одне одного у всіх можливих гріхах. Килина чула їхню голосну розмову, що подекуди переходила у лайку, і ніяк не могла заснути. Вона довго переверталася з боку на бік, затуляючи вуха руками, але це нічого не помагало, бо як тільки-но прибирала руки, здолу, з материної спальні знову долинали крики. Це тривало довго, аж поки зовсім не споночіло. Втім, Килина заснути вже не могла. Ця огидна сварка між матір’ю і її коханцем повністю перебила їй сон. І охоплена сумяттям дівчинка з розплющеними очима лежала горілиць на своєму ліжку в білій нічній сорочці, розкинувши руки й ноги, і дивилася в стелю на заса́дистий круглий пляфон, на якому віддзеркалювався місяць-повня. А в кімнаті було ще й душно, хоча з розчиненого вікна і повівало вечірньою прохолодою.
Килина відчувала, що не може більше лежати. Їй було просто нестерпно в постелі. І вона, не тямлячи що робить, устала з ліжка, і тихо ступаючи босими ногами, стала спускатися вниз сходами. Двері материної спальні були розчинені навстіж. Дівчинка підійшла ближче і зупинилася на порозі. Вона стояла мовчки, без звуку і дивилася на те, що відбувалося всередині.
У покої не світилося, але місяць крізь великі вікна, які теж були розчинені, сяяв так яскраво, що було видно кожен найдрібніший предмет. Килина зразу побачила широку волохату спину Танатоса. Він був голий і стояв на́вхильці над ліжком. Мати лежала на спині, скулившись, притисши коліна до грудей і обхопивши ноги руками. Вона наїжачено дивилася на Танатоса, який силоміць намагався розчепити її руки, і тихо скимліла.
-Ні, ні, я не хочу!-- з уривчастим хрипом вилітало з її вуст.
-Чого, чого не хочеш, ти, хвойдо,-- здушеним голосом говорив Танатос,-- раніше хотіла, а тепер що за ґедзь тебе вкусив?!
-Не хочу, відстань від мене,-- правила своє Демофіла, міцніше обхоплюючи руками ноги.
-Що ти верзеш, дурепо, ти хочеш, я знаю,-- Танатос сіпав своїми величезними ручиськами її за ноги, заледве не стягуючи з ліжка.
-Я викличу поліцію!-- вже мало що не кричала Демофіла.
-Стули пельку і розчепи руки, якщо не хочеш, щоб я тобі їх поламав,-- Танатос важко дихав і продовжував мордувати Демофілу, шарпаючи її то за руки, то за ноги. Він весь спітнів і, здавалося, був зовсім не при тямі.
-Мамо!— пронизливо зойкнула Килина і з очима, повними жаху ввійшла до спальні.
Танатос з несподіванки стрепенувся і повернув голову до дверей.
-О, доцюня! Прийшла мамусю боронити,-- скривив він гидко губи.— Нічого з нею не сталося, сто болячок їй у печінки!
З цими словами Танатос схопив штани й сорочку і з лютою ґримасою вийшов з покою. Рано вранці, ні з ким не попрощавшись, він полишив віллу і більше не повертався.
Демофіла кілька днів не просихала від сліз. Вона майже нічого не їла, не відповідала на телефонні дзвінки, не виходила з дому навіть у сад і, не бажаючи розмовляти з донькою, замкнулася у спальні і сиділа там скулині́г на козе́тці, бездумно втелющивши очі в стіну, де висів штуде́рно намальований олійними фарбами портрет знаменитої поетеси Ляури, улюблениці і, як подейкували, коханки імператора Балтазара Другого.
Утім, минув час, Демофіла потрохи забула про той прикрий випадок, і все знову потекло своїм звичаєм. Після Танатоса у неї було ще багато нових залицяльників, поклонників, коханців, претендентів на її руку, яких вона щиро і самовіддано любила. Веселих і понурих; легковажних і серйозних; статечних удівців і жонатих мужчин, які клялися, що неодмінно розлучаться зі своїми жінками; старих згіркнілих холостяків і забісо́ваних у гріхах льовелясів, які жили винятково теперішнім днем; пихатих багатіїв з капшуками, повними срібних, золотих і навіть діямантових імперіялів, і злидарів, бідних, як церковні миші. Всі вони з’являлися на якийсь час і рано чи пізно щезали, залишаючи у Демофілиному серці більший чи менший слід або не залишаючи жодного. Так вона і дожила до самої старости.
Тим часом Килина подорослішала, зробилася напрочуд гарною і гожою дівчиною, на яку на вулиці заглядалися як безвусі юнаки, так і старі сивобороді діди, і небавом зовсім молодою, маючи лишень сімнадцять років, вийшла заміж за чоловіка, старшого за неї на двадцять два роки. Він називався Тезопрокру́ст і був одним з найбагатших і найвідоміших у Седіолані промисловців. Його численні фабрики і заводи, розташовані чи не у всіх провінціях Діямантової імперії, постачали імперську армію взуттям, шкіряними ранцями, ременями, одностроями, збруєї й сідлами для коней, а також милом, зубною пастою, кремами на гоління й иншими засобами особистої гігієни вояків.
Вийшовши заміж, Килина переїхала жити до чоловіка на лівий берег Седи, в так званий Конвітум, район, заселений переважно військовиками, де Тезопрокруст за власним ориґінальним проектом збудував із зеленавого бруситу розкішний палац з вежами найдивоглядніших форм (наприклад, одна була на взір спірали, друга похилена, наче падала, а ще инша тонка, як голка, здавалося, ось-ось устромиться в небо). У внутрішньому дворі палацу був також посаджений персиковий сад та вимуровано басейн з фонтаном, який увечері світився і співав.
Її заміжжя було щасливе. Вони з чоловіком дуже любили одне одного, ніколи не сварилися і прагли якомога більше часу збавляти разом, часто запрошували до себе гостей, самі бували на численних прийняттях у друзів та знайомих, ходили в театри, не пропускаючи жодної премєри, дивилися кінофільми переважно про диких тварин і природу, любили музичні концерти, особливо симфонічні, а позаяк дітей не мали, то ще й не рідко, як була нагода, пускалися в далекі подорожі й одного разу навіть побували в Королівстві Північної Землі в місті Люрмі, околиці якого славилися виноградними плянтаціями.
А Килинина матір весь цей час і далі жила у своїй віллі на вулиці Десяти карет. Зовсім сама. Вона постаріла. Лице, особливо під очима і в кутиках губ вкрилося зморшками. Щораз частіше її мучила задуха, болі в попереку. А щодо чоловіків, то вони більше не з’являлися в її оселі. «Вони уникають мене. Навіщо їм це у́тле, висохле тіло, яке зовсім утратило пругкість?»-- з гіркотою говорила Демофіла доньці, коли та иноді приходила відвідати її . Втім, це були дуже не часті візити. Килина завжди їх відкладала. Вона не любила приїжджати до матери. Адже їхні взаємини ніколи не були надто теплими, а тепер, коли матір опинилася в повній самотині, від неї віяло ще більшим холодом та пусткою, ніж раніше. Здавалося, що це задавнене і глибоко сховане почуття образи на доньку, тепер заполонило усе її єство. І Коли Килина, переборовши себе таки приїжджала на віллу, матір не виявляла ніякої радости. Байдужа, бліда на виду вона мовчки сиділа у якомусь із покоїв й дивилася кудись у простір своїми ще виразними, але зовсім погаслими очима.
-Як маєшся, мамо?— питала Килина роблено бадьорим тоном й розмашисто заходила до вітальні.
-Добре,-- ледь повернувши голову, відповідала Демофіла.
-Маєш чудовий вигляд,-- Килина, швирдицьнувши торбинку на стіл, сідала поряд з матір’ю.
-Ще б пак,-- материні губи розпливалися в ядучій посмішці.
-Ти сьогодні заживала ті піґулки, які виписав доктор Цеза́рис?—голос Килини тремтів. Вона відчувала, що її слова звучать якось фальшиво, і це мучило її.
-Ні, і не буду заживати. Хай той Цезарис сам їх їсть,-- Демофіла злобно зиркала на доньку. Тоді повертала голову до вікна і замовкала.
-Але ж це конче потрібне для твого здоровя,-- пробувала заперечувати Килина.
-Здоровя!—мати зневажливо пхикала і знову замовкала.
-Чому ти все робиш, наче мені на зло?— по тривалій гнітючій павзі з образою в голосі запитувала Килина.
-Чому?— Демофіла різко повертала голову до доньки.— Бо ти мене ніколи не зрозумієш!
Розмова між ними не складалася. Бачилося, що матері і доньці не було про що розмовляти. Вони були зовсім чужі. Перша стара, зівяла, маючи продовж життя безліч коханців, так і не знайшла собі пари й залишилася на старості літ сама саміська. Друга молода, гарна, пізнавши одного єдиного чоловіка, була щаслива і вся струменіла радістю. Як журба і веселощі не можуть мати пункту перетину, так Демофіла і Килина, нещасна матір і щаслива донька не годні були порузумітися між собою.
Не дивно, що Килина ніколи надовго не затримувалася у матері. Ці вимушені обовязком відвідини гнітили її. І вона, побувши трохи на материній віллі, вже не такій чистенькій і миловидій, як раніше (тиньк на її стінах в багатьох місцях потріскав, а сад зовсім здичавів) залишала Демофілу саму і поверталася до себе в палац, пишний, сяючий достатком, повен слуг і служниць, і такий рідний, де її чекав коханий чоловік, а також безліч приємних дрібничок і утіх, якими життя обдаровує щасливих людей. «Невже я така черства, що не можу хоч трохи довше побути з мамою?»-- ця думка часто гризла Килину. Так, їй було шкода матір, але вона нічого не могла вдіяти, як не старалася, і насамперед тому, що Демофіла не допускала її до свого серця. Притлумлене почуття образи на доньку, яке невідь-чому зародилося колись давно в її грудях і яке згодом посилилося розпукою безрадно прожитого життя і теперішньою самотою, стало невидимою прірвою, яка, здається, назавжди відділила Демофілу від Килини.
Так вони і жили. Матір, сумуючи, зовсім сама на своїй віллі на вулиці Десяти карет, а донька в радощах і щасті зі своїм чоловіком Тезопрокрустом у палаці на лівому боці Седи. І що далі, то відчуження між ними зростало. Минали дні, тижні, місяці, і Килина щораз рідше й рідше відвідувала матір. Їй не хотілося до неї їздити, це ставало для неї мукою, бо Демофіла робилася дедалі нестерпніша, злосливіша, її часто охоплювало безпричинне роздрато́вання, яке нерідко виливалося в дикі скандали. Одного разу матір навіть накинулася на неї з кулаками. І лише за допомогою старої служниці Деяні́ри, селянки із далекої провінції Ока́сії вдалося її вгамувати. Після цього випадку Килина взагалі перестала появлятися на вулиці Десяти карет і підтримувала звязок з матір’ю винятково через телефон. «Навіщо мені шарпати нерви з цією стропле́ною? Ну і що́, що вона моя матір! Не можу ж я через неї занапащати своє життя!»-- міркувала вона, хворобливо шукаючи собі виправдання і відчуваючи, що не годна позбутися почуття вини перед Демофілою. Втім, на материну віллу вона більше не їздила. Це було понад її сили.
І ось одного дня сталася подія, яка внесла в Килинине життя великі зміни. Несподівано помер її чоловік Тезопрокруст. Від кровозупи́ну. Його знайшли мертвим за столом у власному кабінеті. Килина важко пережила цю смерть. Це була перша втрата дорогої її серцю людини.
Тезопрокруст залишив по собі величезні статки, і Килина в одну мить стала багатою вдовою. Через рік по смерті мужа, коли минула жало́ба, до неї, домагаючись її руки, потяглися сотні залицяльників. І дивна річ, повторилася сто́тно така ж сама історія, як і з її мамою. Претенденти на мужів з’являлися в її розкішному палаці, деякий час жили там, але жоден довго не затримувався. Ріжниця була лише в тому, що не Килину покидали поклонники, а сама Килина давала їм відкоша́. За шість років, відколи помер Тезопрокруст, щонайменше девятьом чоловікам, яких, їй здавалося, вона по-справжньому покохала, було вказано на двері. Це вельми мучило Килину. Вона не розуміла, чому так швидко розчаровується в тих, кого кохає. «Невже я більше не здатна нікого покохати так, як свого покійного чоловіка?»-- бідкалася вона. І перспектива залишитися самотньою на старості літ, як і її мама, ставала щораз реальнішою, і це неабияк жахало її. Втім, дні збігали, поклонники приходили і відходили, а правдивого кохання, такого, яке би витримало випробування часом, так і не було.
В ті роки особливо запамятався їй один абшито́ваний офіцер, чота́р Вузципілон, з яким вона зналася недовго, всього два місяці. Він чимось дуже відріжнявся від усіх инших її залицяльників, які були до нього і по ньому. У цьому офіцерові, вона відчувала, наче боролися дві взаємозаперечні стихії – одна діяльна, активна, гаряча, а друга бездіяльна, пасивна, холодна. Вузципілон твердив, що кохає Килину, і ще довго докучав їй навіть по тому, як вона виразно дала йому зрозуміти, що все скінчено. Килину страшенно лякало це його друге пасивне єство. Їй здавалося, що він позбавлений якоїсь твердої внутрішньої основи і тому не здатен на дійсно глибоке почуття. «А, може, я помилилася? Може, треба було почекати і не розривати стосунків з цим чотарем?»-- иноді думала вона зі смутком.— Та ба, повернення назад уже неможливе».
І так вона жила. Була сповнена надій, коли в її житті з’являвся новий чоловік, раділа, вірила, що знайшла нарешті те, що шукала, і страждлала, коли виявлялося, що це чергова омана. «О, як я розумію тепер мою бідолашну маму! Пізнати біль чужого серця по-справжньому, можна лише самому переживши його!»-- зідхала вона, коли розривала стосунки з черговим претендентом на її руку.
Цьогорічне літо було вкрай спекотливе. Ката́льпи, якими був обсаджений палацовий басейн, стояли з повялим, обвислим, наче ганчір’я листям. Килина не знаходила собі місця. Вона то сиділа коло води під широким та́шевим накриттям і попивала освіжущу лімона́ду, яку служниця на перший же поклик діставала з холодника, то раптом зривалася зі стільця і мчала на другий поверх до тихої залі з книгами, шукала щось на полицях, якусь книжку і, не знаходячи, спускалася вниз, гукала служниць, а коли ті прибігали, відправляла їх назад, кажучи, що вже нічого не потрібно. Килина не сумнівалася, що вся ця тривога й неспокій мають одну єдину причину -- її мучить сумління. Адже вона вже майже півтора року не бачилася з мамою. А ці короткі перемовини з нею в телефон приносили лише чергові розчаро́вання й гіркоту. Матір замкнулася в собі, в своєму болеві і не бажала розмовляти. Відповідала короткими сухими фразами. І на питання, чи їй щось потрібно, завше відповідала однаково: «Ні, нічого, у мене все є».
Килина була просто в розпачі. Вона бачила, що її мати невимовно страждає, але як, як пробитися до материного серця, як переконати, що вона, Килина, анітрохи не засуджує її ні за що, і зараз, зазнавши таких же невдач з чоловіками, як зазнала колись і її мама, вона, як ніхто у світі, розуміє її і співчуває? Як знайти ту єдину стежечку до маминого серця? Хай там що, але вона мусить її знайти.
І Килина поклала собі, що сьогодні обовязково поїде до мами.
Ввечері вона вже була на віллі і стояла під шкляними дверима материної вітальні. Двері були замкнені зсередини. Килина постукала. Але ніхто не відчиняв. Вона бачила, що мама сидить на фотелі і навіть не повертає голови. Її босі, колись такі гарні ноги, були закинуті одна на одну через коліно. Великий палець то одної, то другої ноги зрідка ворушився. Через двері Килина не бачила материного лиця. Лише її сиве рідке розпушене волосся, яке ледь-ледь тремтіло, коли з вікна повівав вітерець. «Як вона постаріла за цей час!-- зідхнула Килина-- Сімдесят чотири роки – це далеко вже не молодість»
Килина знову постукала. Але мати не відчиняла, продовжуючи сидіти на місці, бездумно унуривши очі у вікно.
-Мамо, відчини, я розумію тебе, я така ж самотня, як і ти!— майже плачучи закричала Килина, припавши обличчям до шкляних дверей.
http://ua-human.blogspot.com/2015/10/blog-post_26.html
Немає коментарів:
Дописати коментар