Цьогоріч зима в Києві була доволі тепла, рідко коли мороз сягав восьми градусів. Правда, сніг сипав чи не щодня, але часті відлиги не давали йому надто довго залежуватися. Тож київські вулиці були більш-менш чисті, принаймні авта їздили без утруднень.
Я вже третій день не виходив з дому. Здається, захворів на ґрипу, жахливо ломило кості, була й температура. Яка саме, я не знав – мій градусник завмер на позначці тридцять шість і вище не піднімався, а купити нового я щоразу забував.
Тої мити, коли в двері хтось подзвонив, я стояв коло вікна і дивився на вулицю, де до зупинки, повної людей підїжджав трамвай. З правого боку зупинки виднілася чимала кучугура снігу, перемішана з клаптями картону, розчавленими плястиковими фляшками, пачками з-під цигарок й иншим сміттям. Трамвай зупинився, і з нього стали виходити люди. Всі вони йшли до базару «Юність». «Щодня одна і та ж картина: вулиця, трамвай, люди»,- прошепотів я і рушив до дверей, будучи певний, що це дзвонить хтось із сусідів.
Коли відчинив двері, то на порозі побачив Серена, свого друга, який уже багато років жив у селі на Подесенні десь шістдесят кілометрів від Києва. Поперва́х я навіть слова не міг вимовити від здивування.
-Ти? Приїхав?- врешті проказав я.- Але чому не зателефонував?
-Не знаю, не хотів,- він зайшов до кімнати.
Я поміг Серенові зняти пальто, обтріпав його від снігу й повісив на вішак у кутку, де на стіні висів заса́дистий мисливський ніж у чорних шкіряних піхвах. Мене вразило, як змарніло його лице, і взагалі, що він дуже схуд, відтоді коли вліті я приїжджав до нього в село. Серен був старший від мене на три роки і такий же сивий, як я. Короткої борідки, до якої я звик продовж років, не було, обличчя чисто виголене, і від того здавалося витягнутим, риси загострені. Щось у моєму другові було нове, чого я раніше не зауважував, він наче змінився, але в чому полягала ця зміна, я не годен був зрозуміти.
-Що це ти раптом надумав приїхати? Стільки років не приїжджав, а тут як грім з ясного неба!- я поставив на стіл невеличке біле порцелянове горнятко з кавою і тарелик з канапками, щедро намащеними білим сиром мішма з курку́мою.
-Треба ж нарешті виконати свою обіцянку,- він посміхнувся. В його очах сяйнуло щось веселе, задерикувате.
-То що, ти ради цього лишень приїхав? Навідати мене?- я недовірливо зиркнув на друга, намагаючись прочитати в його обличчі те, що він не договорює.
-Для цього, але не тільки,- Серен сьорбнув кави і відкусив шматочок канапки.- Відколи виїхав з Києва, оце вперше знову пю каву. Вже й смак її забув.
-Я невимовно радий, що ти приїхав. Чесно кажучи, я вже не вірив, що це колись станеться, та й змирився з цим давно,- мовив я.
Мій друг узяв другу канапку. Неквапливо зїв її, попиваючи каву й поглядаючи на світлину двох балерин, білої і чорної, яка висіла над моїм ліжком.
-Чорна і біла, і обидві такі гарні, витончені… Вони як людське життя - чорне і біле, чорне і біле… Звідки, Тихоне, це фото?
-Памятка по моїй бабуні Рисі, яка в дитинстві возила мене до Львова в театр дивитися балетні вистави. Балерини тоді мене просто заворожили.
-А зараз?- Серен допив каву і поклав горнятко на стіл.
-Зараз ні. Балет мене не цікавить. Хочеш ще кави?
-Ні, дякую. Може, пізніше, не знаю.
-То яка в тебе ще справа в Києві?- я запитливо глянув на друга, бо ніяк не міг збагнути, що його може цікавити в місті, яке він десь з дванадцять років тому покинув і до якого відтоді ніколи не навідувався.
Серен повернув голову до мене і довго мовчав. Потім мовив спокійним рівним голосом:
-Хочу піти на Звіринецьке кладовище.
-На могилу дружини?
-Так.- він дивився на мене і на якусь хвильку-дві замовк.
Я думав, що мій друг намагається опанувати почуття, які збурили його серце. Втім, помилився, його лице було на диво спокійне, навіть умиротворене.
-Маю побувати на Маріїній могилі… Може, більше не трапиться нагоди.
-Чому? Ти певен, що більше не зможеш приїхати?
-Не приїду. Не захочу,- Серен посміхнувся.
Мене вразила ця посмішка. В ній було щось нелюдське. Якась застиглість у русі, якесь живе у мертвому… Я був збентежений і мовчав.
На кладовище мій друг ходив сам. Повернувся пізно ввечері, мовчазний, закоцюрблий від холоду, раз по раз потираючи задубілі пальці. Кінчик його носа почервонів і здавався наче чужим на посірілому лиці з блідими безкровними губами.
-Піду під душ,- мовив він, роззуваючись і надіваючи новенькі теплі капці, які я колись за безцінь купив на базарі в якогось злодюжки і які тепер вельми стали в нагоді.
-Наче на тебе шиті,- підцмокнув я язиком.
-Здається, що так,- Серен непевно махнув рукою і, вже біля дверей лазнички, кинув:
-Там за дверима під ліфтом якась жіночка лежить, здається, пяна, мені довелося переступати через неї.
-Мабуть, Зоська… Є тут одна така.
Коли Серен уже був у лазничці, я вийшов на сходовий майданчик. Там справді була Зоська, але вона не лежала, а стояла й злегка похитувалася, тримаючись обіруч за перила. Почувши, що хтось вийшов, вона, не обертаючись, люто зажеліпа́ла:
-Сучі виродки, гімнюки, покидьки недобиті…! Всіх вас повбиваю, поріжу зі всіма вашими курвами й вашими сученятами! Хай-но вийде з тюрми мій Аркаша! Хай-но тільки вийде! Всі ви, падла, лизнете патоки…!
Я затраснув за собою двері і рушив на кухню готувати другові вечерю. Гречана каша була зварена ще в полудне. Лишалося тільки підігріти, додавши масла, і накришити білого сиру.
Наступного дня вранці я й Серен прокинулися майже одночасно. За вікном тільки-но почало сіріти. Коли я роплющив очі, то побачив, що друг сидить на розкладачці і дивиться у вікно. На моє «доброго ранку» він лише кивнув головою, навіть не повернувшись до мене. «Зовсім не бажає розмовляти. Такий замкнений, дивний… Що з ним?»- свердлила мій мозок думка.
Снідали ми, коли над темним обрієм з’явилися перші проблиски сонця. Пили чорний чай у грубих фаянсових піялах з тонюськими плястерками цитрини. На столі вилискували надщерблена цукерничка, тарільчик з вареними натвердо яйцями, масло в шкляному квадратної форми блюдечку, лежав чорний хліб, нарізаний скибками, кілька часничин, сіль… А ще я вийняв з холодильника фляшку вина.
-Будеш?- запитав я.
-Авжеж,- відповів Серен. Лице його враз прояснилося.
Я неабияк зрадів цій зміні настрою друга. Приніс два кришталеві келихи, які залишилися в спадок від батька-матери, поставив на стіл і по вінця наповнив запахущим червоним трунком. Ми випили і взялися їсти.
-Хочу спитатися в тебе одну річ, яка дуже муляє мені серце,- мовив я, знову наливаючи вина до келихів.
Серен узяв свого келиха, трошки надпив, тоді відвів руку і став уважно розглядати червоні виблиски на його чистих ґранях. Сонце вже зовсім зійшло над крайнебом, і кожен порух руки змінював це блискотіння, додаючи йому знай нових і нових дивоглядних искорок, то ясніших, то темніших, варіюючи все це з численними червонастими відтінками, химерними рисками, вилюжками, кутиками, цятками, поєднаними з облудним мигтінням, несподіваними подриґами, невловним тремтінням і дрожем, иноді навіть зі сліпучими спалахами, коли промені сонця неждано-негадано потрапляли чітко ста́вма на чисті кришталеві заломи, якими був орнаментований келих.
-На це можна дивитися вічно,- проказав він захоплено.- Але що ти хотів спитати?
-Памятаєш, коли вліті позаминулого року ми сиділи під грушкою в твоїм саду, ти сказав, що тобі відкрилася істина. Що ти мав на увазі?- я пильно дивився на друга, намагаючись не пропустити жодного слова, найменшої інтонації чи павзи в його голосі.
-Я тоді просто побачив, що істина – це те, що є, що вона жива, не мертва, що вона тут, а не в уяві,- Серен посміхнувся, глипнув на мене і далі милувався келихом, який, здавалося, у його руці весь запалахкотів радісними зблисками, наче підтверджуючи сказане.
-Але чому ти тоді так дико й нестримно реготав? Зізнаюся, це мене дуже налякало. Я навіть був подумав, що ти зсунувся з глузду.
-Подивися на цей келих,- мовив Серен,- подивися уважно, не відволікаючись ні на що, і ти побачиш його таким, яким він є – живим, повним того нурту, що поза часом, нурту, який недосяжний для думки і якого не виразиш словом. Це і є та істина, яка відкрилася мені тоді під грушкою. Тож як я міг не розреготатися, коли з очей моїх так неспогадано спала полуда?
-Даруй, Серене, але в цьому нема ніякої аж такої таємниці, і я, і кожен бачить це щодня, тож я не розумію, про що ти кажеш, про яку істину, про яку полуду,- я зніяковіло дивився на друга, будучи не в змозі втямити, говорить він наповажне чи жартує.
Серен поклав келиха на стіл. І мовчки дивився на нього, застиглий, відсторонений від усього. Мені на мить здалося, що він десь щез, а переді мною сидить не він, а якась його подоба, тінь. І я відчув, як збентеження і злість опановує мене.
-І все-таки ти не пояснив утямливо, навіщо було тоді так ошаліло реготати,- мовив я, ледь стримуючись.
Серен звів на мене погляд і довго дивився мені в очі, наче намагаючись щось там відшукати. Тоді зідхнув і мовив:
-Я не годен тобі нічого пояснити, бо те, що поза думкою, словами не виразити. А що я так реготав… То чого дивуєшся? Хіба тобі ніколи не траплялося таке? Ось, скажімо, ти дивишся… під кущем гадюка налаштувалася вкусити тебе… Застигаєш у жасі... Аж придивляєшся, а це покорчений корінь визирає з трави. І що тоді? Ти починаєш сміятися, хіба ні? Тож завше так, що більша омана, то гучніший і сміх.
-Добре, хай відкрилася тобі якась там істина, повірю на слово, але скажи, що́ змінилося в твоєму житті, воно стало инакшим, легшим?- запитав я вже спокійно, без роздрато́вання.
-Та нічого не змінилося, Тихоне, нічогісінько,- відказав з напрочуд доброзичливою й теплою посмішкою Серен.- Мені й далі дошкуляє холод взимку і спека влітку, і сердечні напади не припиняються, і болить голова, і мучить безсоння ночами… Запевняю, я стотно у такому ж становищі, як і ти, нічим не гіршому, нічим не ліпшому.
-То який же пожиток з тої істини?!- розсміявся я.
-Та ніякої з неї пожитку. Який може бути пожиток з правди?! Ти просто бачиш світ таким, яким він є, і тебе не лякають більше власні марива,- відповів він і підніс келих до вуст.
Я теж узяв келих і душком спорожнив його.
Відїхав Серен додому наступного ранку. Він був у доброму гуморі, жартував, сміявся, деклямував вірші улюблених поетів. Я дуже тішився, бо відчував, що наша дружба, яка якоїсь мити, здавалося, дала тріщину, ще більше зміцніла, ми зблизилися тісніше одне з одним.
Коли він виходив, я запитав:
-Ти ще приїдеш до мене?
-Ні, Тихоне, я вже не приїду, але ти міг би ще приїхати до мене.
-Обовязково приїду, Серене.
По цьому ми попрощалися, мій друг увійшов до ліфта і двері за ним зачинилися.
Дивно, але відразу по його відїзді, та й у наступні дні мене опанував доволі гнітючий настрій. Мені було досадно, що я так і не поговорив з другом про справді важливе, не поділився з ним тим сокровенним, що тривожило моє серце, і взагалі був недостатньо уважний до нього й поводився аж надто зарозуміло. А ще мені не давало спокою, що я так і не втямив до пуття його слів про ту істину, яка буцімто відкрилася йому, і що він просто ухилився від відповіди, бо не хотів утягуватися в суперечку. Відчуття (чи радше, сумніви), що я чогось не годен збагнути і що Серен знає щось таке, що недоступне мені, мучило і не відпускало мене. Тож иноді я заледве не в розпачі вигукував сам до себе: «Ти як був йолопом, так і залишився йолопом, життя твоє минуло марно, так і помреш!»
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
66. Між нестерпним сьогодні і туманним завтра
Немає коментарів:
Дописати коментар