Ми були греко-католики і ходили до церкви, а не до костелу, православної церкви, ясна річ, бо в ті часи, коли наша країна була під Росією, всі церкви були православні, підпорядковані Москві. Ми – це передовсім моя бабуня Рися, мама, сестра Варуся і я. Тато не був греко-католик, а православний, але він чомусь до церкви не ходив, і я навіть ніколи не бачив, щоб він молився. І коли ми з бабунею в неділю (мама відвідувала службу Божу лише на великі свята, а Варуся в ті роки часто хворіла) збиралися до церкви, то тато зчаста підсмівався з нас, кажучи:
-О, святі богомільці, і за мене замовте там слово!
Бабуня Рися зиркала на нього, заледве не спопеляючи очима, і сичала:
-Ти, безбожнику, душу свою запропастив, тож дитину рідну хоч пожалій!
Я в такі хвилі завсіди був по руку бабуні, а не тата, сердився на нього і не міг утямити, чому він не ходить до церкви, чому глузує і що в нього за порахунки з Богом. А бабуню любив, мені її було дуже шкода, бо бачив, яка вона добра, як за всіх нас переживає, як молиться, щоб нашу родину не спіткало ніяке лихо. Вона й за тата молилася, щоб Господь напоумив його. І мені дуже хотілося, щоб Всевишній почув її. Та ба, Бог не чув. Минали дні за днями, а тато й далі залишався безбожником.
Моя бабуня, мій тато і Бог – це були три речі, які весь час бентежили моє дитяче серце. Я не розумів жодної. Всі вони здавалися мені дивними, кожна стверджувала щось своє й заперечувала инші. Між ними не було взаєморозуміння, гармонії, лише претенсії і затаєна ворожнеча. І якщо бабуню й тата я принаймні міг бачити, розмовляти з ними, чути їх, вони відповідали мені, хоч я і не розумів жодного їхнього пояснення, то Бога попросту не існувало, він мовчав, не відповідав на мої питання взагалі. Саме через це, певно, про нього я і думав найбільше.
Коли у будні дні ми з бабунею Рисею бували в місті й випадково опинялися коло костелу, то иноді заходили й до нього. Це зазвичай ставалося несподівано. На бабуню зрапта находило бажання помолитися, і вона хапала мене за руку і тягла до храму, не кажучи ні слова, міцно стуливши вуста.
Я не опирався й покірно йшов за бабунею. Ми входили в костел, повен тиші, майже порожній, лише священик біля вівтаря, і кілька темних тіней по кутках… Бабуня тут же клякала на коліна й починала молитися, а я залишався сам зі собою, міг вештатися, де хотів, роззиратися навкруги, дивитися на поодиноких молільників, розглядати мармурові фіґури апостолів, Ісуса Христа, Матери Божої, дивовижні розписи на стінах, міг досхочу сидіти на довгих, відполірованих тисячами сідниць деревяних лавках чи примоститися десь на сходинках… І ніхто не звертав на мене уваги. І мені було так спокійно і затишно на серці.
Особливо запамяталися наші з бабунею відвідини костелу наприкінці одного на диво прохолодного літа.
Я сиджу на деревяній приступці, сперши голову на руку, і дивлюся поперед себе. Бабуня молиться. Минуло вже багато часу, а вона все не перестає ворушити губами. Я чекаю, коли вона скінчить, просто чекаю і не думаю ні про що. Праворуч молиться чоловік в білому. Він застиг, наче статуя, заглиблений у себе. І бабуня теж заглиблена в себе. Їх наче нема. «А де ж вони?—зблискує в моїй голові. Але нема нікого, хто би відповів. Костел порожній. А ті, хто є, щезли, моляться, замкнуті в лябіринтах думок. «Де ж той Бог, до якого вони моляться? В їхніх головах?»-- знову спалахує запитання. Але відповіди годі сподіватися. Нема. Ні від кого. І я продовжую сидіти й дивитися на все, що відбувається довкола мене, дивитися, дивитися, і не розуміти. «Вони всі, і бабуня також, і, певно, мама, і всі, всі инші знають Бога, моляться до нього, а тільки я один не знаю, де він, бо не бачу його ніде»,-- огортає мене гіркотою, і я відчуваю, що мені хочеться заплакати. Та я не плачу. Лише дивлюся, дивлюся і ось бачу священника, ще не дуже старого чоловіка з гладко виголеним підборіддям і блакитними очима, спокійними, з ледь вловимою поволокою суму. Він наближається до мене, зиркає в мій бік, і на мить на його лиці з’являється тепла посмішка. Я не відриваю від нього очей. Але священика вже нема, він поринає в себе, до свого Бога, і врешті його постать зникає за якоюсь з колон.
Коли ми повернулися додому, я запитав бабуню:
-Чому Бога ніде нема?
-Та тому, Тисю, що Бог невидимий. Він як дух, всюди є, але побачити його незмога,-- відказала бабуня і поцілувала мене в чоло.
-Та нема ніякого Бога, вигадки це все, хай йому грець!-- до покою зайшов тато з газетою.
Бабуня хотіла щось відповісти татові, але побачивши, що я готовий ось-ось розридатися, схопила мене на руки і з криком вибігла геть.
Відтоді мене більше не водили до церкви. І ніхто з дорослих, ні бабуня, ні тато, ні мама не розмовляли при мені про Бога.
Хто зна, може, саме через це я й досі не знаю, є Бог, чи нема.
Немає коментарів:
Дописати коментар