Середина червня… Відцвіли півонії… І що не день, то вітри, дощі… Якесь холодне, незатишне це літо.
Прокидаюся вдосвіта і довго лежу, дивлюся у вікно. Зелень саду така свіжа. То з одного, то з другого кінця села долинає голос одуда. Иноді здвоєне «уд-уд», а зчаста строєне «уд-уд-уд». Це наче повідомлення, розважливе, спокійне. Мені здається, що одуди перемовляються: «Уд-уд, я тут, я тут, ти там, я тут». Щось є в цих перемовинах ствердне, щось таке, що належить прийняти як факт, без оцінки, без ремствувань, без нарікань. Щось таке, що сталося і що не змінити. І саме в цій незворотності мені вчувається глибоко затаєний сум, хоча ні, не сум, а якісь його непевні вислизущі відгуки, тіні, ефемерії, щось таке, про що навіть не можна сказати, що воно було.
Люди теж чимось подібні на одудів. Живуть кожен окремо, часто далеко одне від одного і перемовляються між собою. Одні просто повідомляють, що ще існують на цім світі, инші намагаються щось комусь довести, переконати в чомусь, утім, завсіди безуспішно, але найтрагічнішими здаються ті, яких називають спорідненими душами. Вони, як і всі решта, також приречені жити відокремлено, між ними неподоланні відстані доріг, років, памяти, і все, що їм лишається, це виливати свої почуття, свої незбувні сподівання, свої радощі й болі, свою самоту й повільне згасання в коротке «удудкання», в ті кілька примітивних звуків, складів, якими неможливо виразити ніщо. Палати жадою донести, описати, розповісти про себе комусь такому, як сам, і не могти – це воістину гірка доля.
І от я, дослухаючись уранці в ліжку до одудячих голосів, нема, нема та й уловлюю саме це «удудкання», особливе, з присмаком смутку, таке, де прослизає не просто ствердження факту, не просто жага переконати в чомусь когось, а бринить природній поклик душі до когось, чистий, незаплямлений, в якому пульсує саме життя – без мотивацій, без причин, рух, який не має ні цілей, ні обмежень.
Немає коментарів:
Дописати коментар