Переважна більшість людей знає, що правильно і що неправильно, що треба робити і що не треба, вони живуть ради чогось, мають мрію, опановані якоюсь метою. Їх тримає віра, що вони здобудуть бажане. Є й такі, які втратили віру, сподівання яких розбилися, невдачі згнітили їхні серця. Вони живуть гіркотою і болем, і все, що роблять – це шукають насолод – ілюзорного трунку, щоб хоч тимчасово забутися, втекти від себе.
Утім, і перші, і другі однакові, бо знають, що добре і що погане. І ріжниця між ними несуттєва, вона всього-на-всього у вірі або невірі у власний успіх. Ті, хто вірить – наснажені, активні, тішаться, ті, хто не вірить, пригнічені, пасивні, мучаться. Але втіха одних і мука других має однакову природу, і те, і те породжене однією і тією ж реальністю, випливає одне з одного, нетривке, змінне, і тому не здатне бути тим місцем, де можна було би знайти надійний прихисток, а, отже, ріжниця між тими і тими – ілюзорна.
Отож виходить, що ті, хто має віру, і ті, хто її не має, рівною мірою перебувають в омані. Адже зберегти втіху від віри неможливо надовго, рано чи пізно вона покине тебе. Так само неможливо і втримати біль, викликаний зневірою, він теж не вічний. Все хистке, непевне, минуще. Сама основа, яка породжує віру й невіру, себто знання, що правильно і що неправильно - непевна, сумнівна.
Утім, існують ще й люди, які не знають, що правильно, а що неправильно. Вони живуть безцільно, без мрій, винятково сьогоднішнім днем, вони не вірять ні в що, не мають певности ні в чому. Вони відповідають на виклики щоразу инакше, як ляже на серце, ніколи за шаблоном. Вони не знають, як жити, але живуть, не знають, що чинити, але чинять. Ними керують якісь незнані зовнішні стихії. Вони не кращі за решту людей, але й не гірші, не щасливіші за инших, але й не нещасніші. Вони наче сліпці, рухаються навпомацки, спотикаються, падають, набивають ґулі, ши́баються то в один, то в другий бік, без дороговказів, без напрямів… Вони подібні на дітей, радіють, коли радісно, журяться, коли сумно. Але ні радість, ні сум не заволодівають їхніми душами всеціло. Не припняті до жодних берегів вони вразливі, загрожені і наче спрямовані кудись за межі, туди, де не сягає думка.
Немає коментарів:
Дописати коментар