Люди живуть надіями, сподіваннями чогось домогтися, щось здобути, отримати, кимось стати. У кожного свої надії, свої сподівання. В одних великі, в инших малі. А ще є такі, вже без надій, без сподівань, які тільки й роблять, що тікають, прагнуть забутися, щезнути в комусь чи чомусь – у коханні, у любові до дітей, у роботі, у якійсь діяльності, у дурман-зіллі… Але вони також живуть тим же – надіями, що зможуть утекти від себе. Марними надіями, ясна річ.
Я також маю свої надії, свої марива… що мені вдасться зазирнути за сокровенну запону… що таїна цього предивного блискотющого світу, який так хвилює й бентежить моє серце, якогось дня відкриється мені… Втім, я розумію, що це омана, витончені фо́ртелі мого розуму, який знову і знову відволікає мене, пускає йти ілюзорними стежками, змушує тратити зусилля на пусте, не суще. Адже всяка надія, всяке сподівання є рухом до мертвого, а не до живого.
Так, я розумію, що все це треба облишити, забути про сокровенне, про таїну… Зректися будь-яких опор, цілей, найважливішого, найжаданнішого, найсолодшої мрії, себе самого… Розумію, та проте, та проте… Те найзначущіше, найголовніше цупко обплело мене своїми невидими путами, і я в потьмаренні знову і знову мчуся за ілюзією… Як і всі.
Отож чим моя омана відріжняється від оман инших людей? Чим мої надії й сподівання кращі від надій і сподівань усіх инших? Нічим. Я один з багатьох. Стеменно такий же, як усі.
Ніяк не розвіється
моє мариво.
Здається, що втративши його,
я втрачу разом з ним і життя.
Ось, усе ближче до вечора,
і все густіші сутінки на вулицях,
а мариво моє не покидає мене.
Немає коментарів:
Дописати коментар