Її, бідачки, вже нема, померла наприкінці вісімдесятих... Але я й досі памятаю Льонцю лише такою, маленькою дівчинкою зі здивованим, дещо зляканим поглядом, яка застигла, притисшись до стіни.
Тоді, коли ми були дітьми, вона всього боялася, темряви, тіни під гігантською модриною за нашим домом, далекого конячого иржання, що нема, нема та й долинало з дороги, де проїжджали підводи на базар до нашого містечка. Мені соромно, навіть гірко згадувати, але я, вже школярик, зчаста пускався її лякати, особливо ввечері, зненацька вистрибуючи десь з-за рогу чи з заростей лободи перед нашою брамою, иржавою, завжди відчиненою на подвір'я. Льонця такої мити вся блідла на виду і завмирала з жаху, а я верещав з утіхи, реготав, аж хапався за боки.
Якби ж то я знав, що буде з нами потім - і з нею, і зі мною, всі ці біди, всі ці численні гіркоти й нещастя, які спадуть на наші голови!!! Якби ж я знав!!! То не поводився би так по-дурному, так жорстоко.
Та ба! Її вже нема. А я все ще чогось живу... І найбільше, що гнітить моє серце зараз, то це те, що я так і не зважився сказати Льонці, щоб вона простила мені ці колишні дитячі пустощі, які завдавали їй тоді так багато прикрощів.
36. Моя тета Оля
Немає коментарів:
Дописати коментар