Я давно його* знаю. Переконаний, це поет з Божої ласки. Вважаю його своїм другом, але не певен, чи і він розглядає мене як друга.
Він иноді, дуже рідко (бо пише, як каже, коли йому приходить «звідти») присилає мені свої вірші. Я завсіди з трепетом читаю кожне нове послання від нього. Мене проймає хвилювання, бентега і навіть якийсь непояснимий страх, коли відкриваю електронну пошту з його черговим листом.
Чому я так боюся, чому весь тремчу, наче страте́нець перед шибеницею, коли надходить повідомлення від того, кого вважаю другом? Я не годен цього пояснити. Мені щоразу здається, що такої хвилі моє «я» ось-ось перестане існувати, з-під нього буде вибито всі основи, останні залишки певности, сякого-такого прихистку, спокою, завдяки якому я можу ще якось жити в цьому світі – пречудному, повному неосяжної радости й живого вічнозмінного нурту і водночас огидному, просяклому невимовним болем, мертвому в своїй крижаній застиглості. Я тоді боюся втратити себе, перестати існувати. Боюся і щоразу втрачаю, щезаю, провалююся у прірву, звідки нема вороття, і… о диво! потім воскресаю з мертвих, але вже зовсім иншим, не тим, що був. І тоді все довкола наче стає инакшим, свіжим, новим, незнаним. Дивні метаморфози відбуваються зі мною, чи не так? Я боюся їх панічно, але чинити їм опір, перешкодити їхньому рухові я не годен.
Цього разу теж сталося таке ж. Я отримав послання від нього, прочитав нового його вірша і надовго втратив спокій, душевну рівновагу, здатність робити хай там що, думати, відчувати, навіть забув попоїсти, і ноги винесли мене з хати, і я не міг зупинитися, знай ішов і йшов кудись за село, на безкраї засніжені простори. Я був наче в знетямі. Дивився і нічого не бачив. Дві фрази з його вірша безупину звучали в моїй голові: «білі коні» і «сніжноцвіт на підвіконні». Я повторював їх раз за разом і заспокоївся лиш тоді, коли подумки продеклямував йому відповідь такими от рядками:
Загублене село
серед лугів і луків…
І ось сніги, сніги…
І ти… далеко...
Сталевий стугін поїздів…
І в білій тиші –
білі коні, білі коні…
І десь забутий
сніжноцвіт на підвіконні!
Через кілька днів він зателефонував мені і спитав:
-Ну що , сподобався вірш?
-Так!- відповів я, через силу приховуючи хвилювання.
-А ти знаєш, що таке сніжноцвіт?- в його голосі були якісь недовірливі дразливі нотки.
-Ні, не знаю»,- відказав я, відчуваючи, як пересохло мені в горлі.
-То тепер знатимеш. Це так українці ще називають білу лілею.
Я на якусь мить замовк, не зважуючись говорити, але врешті видушив з себе:
-Я написав на твого вірша відповідь.
-Не треба мені ніякої відповіди,- мовив він з притиском і додав дещо мякше:
-Те, що приходить «звідти», не потребує відповідей.
Творчі люди таки дивні...
ВідповістиВидалитиЯ би сказав простіше: люди дивні.
Видалити