Коли маю якусь прикрість і хтось з надлишку добросердя каже мені ті чи инші слова розради, то я завсіди згадую його, нашого сусіда, самотнього старого, що жив через дорогу – Філька Безрадного. І думаю: а що, якби перед вами був Філько, то ви би і його втішали своїми деревяними словами й розчулено похитували при тому головами? Невже та ваша доброта й зичливість не застрягали би у вашому горлі й тоді? Звідки це у вас? Звідки ця певність себе, ця переконаність, що хтось потребує вашої допомоги, і що ви взагалі здатні помогти хай там кому?
Але я не він, не Філько, і тому мовчу, не відповідаю вам, стараюся не дивитися на вас, бо мене спопеляє сором за вашу бездушність.
Зізнаюся, я боявся його. І коли він виходив иноді зі своєї хати і стояв, спершись ліктями на стару, почорнілу від часу деревяну фіртку, і дивився на людей, що йшли вулицею, дивився безцільно, просто так, ніколи ні з ким не розмовляючи, то я не зважувався виходити за ворота, щоб не довелося минати повз нього. І тоді добирався до школи городами, перелізаючи через сусідські паркани. І ніяка сила не змусила би мене зробити инакше.
А все тому, що один єдиний раз я спробував заговорити до Філька.
Це було якоїсь ясної погожої днини в неділю. Мама дала мені гроші, щоб я пішов до крамниці й купив собі ванільного морозива. От я і вертався з морозивом, лизав запахущу холодну масу з вкрапленнями куре́ги і переповнений щастям роззирався довкола. Уздрівши Філька, який звично стояв, спершись на фіртку, я підійшов і запитав його:
-Пане Фільку, а чого ви завсіди такий сумний і ніколи ні з ким не говорите?
Філько не відповідав. Він просто дивився на мене. Дивився без будь-якого почуття, без докору, без заперечення, без найменшого невдоволення, без прагнення щось сказати, пояснити. Його очі проникли мені в серце і паралізували його. Я заціпенів. Утратив здатність будь-що тямити. Морозиво випало з рук і шелепнулося на асфальтовий хідник. Мені здалося, що я помер, мене нема і ніколи вже не буде.
Не знаю навіть, як я опинився вдома, бо нічого не памятав. Мама казала, що мене привела додому пані Малиновська, стара полька, яка жила вкінці вулиці, і що я був наче пяний.
-Ти нікого не пізнавав, лишень глядів затуманеними очима… Я пригортала тебе, цілувала, кликала, Тисю, Тисю, а ти мовчав як німий!
Так ніхто і не взнав, що зі мною сталося тоді.
А про бідаку Філька я довідався набагато пізніше. Казали, що він воював в УПА, нібито десь у Турківському районі. Дружину його вбили. Відбув двадцять пять років сталінських концтаборів. Нікого з близьких не мав. Доживав віку сам самісінький у невеличкій батьківській хаті.
Немає коментарів:
Дописати коментар