Минув рік відтоді, як принцеса Туче побувала на горі Іфі і розмовляла з ченцем-провісником, сподіваючись довідатися імя свого судженого. Але так і вернулася додому з нічим. Їй не вдалося прочитати з його долоні нічого, навіть першої літери ймення майбутнього нареченого, бо, як твердив чернець, принцеса була вкрай неуважна і ніяк не могла вирватися з полону своїх думок.
Вернувшись до королівства Іделібера́до, вона навіть не зволила показатися на очі свого старенького батечка короля Ба́ца, а просто замкнулася в залі Сардо́ніксових леліток і не виходила звідти десять днів. Її здушений плач, особливо ночами чули, чей, половина мешканців Тенсізо́, столиці королівства, принаймні ті, які приходили до палацу засвідчити свої співчуття в принцесиному горі. Цілі во́рохи принесених містянами білих лілей, званих в Іделіберадо сніжноцвітами громадилися вздовж чавунної огорожі палацу. Цікаво, що назва цих пишних, заледве не зі стерильною білиною квітів була повязана зі снігом, який тут у пониззі ріки Зої між Алмазними горами і палючою пустелею Чавою ніколи не випадав. І піддані короля Баца якщо й знали про сніг, то лише з розповідей.
Але що ті зли́чні сніжноцвіти для Туче?! Принцеса не бачила їх, вона не бачила і не чула взагалі нічого, бо її серце було важко згнічене, вона була певна, що її невдалі відівідини ченця-провісника - це не спро́ста, що це знак від Бога, який поклав не дати їй чоловіка.
-Навіть ця моя недорікувата служниця Ціо́рі, яка замісць «г» вимовляє «х», а замісць «р» каже «л» і яка разом зі мною побувала на горі Іфі, навіть вона дізналася про свою долю, тільки я не довідалася нічого!— схлипувала сердешна принцеса.
Отож минув рік, а Туче, якій уже добігло вісімнадцять, ніяк не могла позбутися своєї гіркоти. Її нічого не тішило, вона не раділа ні теплим весняним дощам, ні ряснобарвю квітів, ні дзумкотливим водограям у саду, ні буйній зелені розмаїтих плодових і декоративних дерев, ні щебету пташок, ні білим хмаринам, які пропливали в небесній блакиті, ні навіть ясному сонечку, яке щоранку вставало за густими тамари́ндовими гаями і привітно зазирало у широкі вікна її спальні. Принцеса ні з ким не бажала ні бачитися, ні розмовляти і, певна річ, нікуди не їздила, жодні розваги, нові кінофільми, премєри театральних вистав, концерти знаменитих музикантів, виступи циркових артистів, розкішні прийняття і ба́лі, які реґулярно влаштовували у Тенсізо наближені до короля іделіберадські ду́ки, не надихали й не вабили її, і четвірка принцесиних сагани́стих коней-де́решів з дня на день нудилася у королівській стайні, а розписане позолотою ляндо́, в яке запрягали цих коней, припадало пилюкою у просторій каретні.
Туче збавляла час у самоті, читаючи романи про кохання (їх виписували поштою із столиці Діямантової імперії Седіолана) або у супроводі якоїсь із служниць, зазвичай Ціорі безцільно гуляючи алеями парку, що зусібіч оточував палац. А якщо принцеса иноді і виходила в місто, то здебільша на набережну Зої, де любила годинами споглядати тихий плин води або спостерігати за рибалками, які непорушно, наче закамянілі, сиділи з довгими ліщиновими вудлищами, сподіваючись (зазвичай марно), що їм попайди́ть зловити бу́блицю, дуже рідкісну рибу, яка раз на віку нерестилася у гірських верхівях Зої і потім плила вниз у гирло, щоб загинути у розпечених пісках Чави, де щезала і сама ріка. Це була дуже дивна риба, ця бублиця. Метнувши ікру, вона більше не хотіла жити, та проте долала сотні кілометрів, аби загинути в гарячій пустелі разом з рікою.
Король Бац був досу́гий стариган, мав вісімдесят один рік і вже сам не правив королівством, а доручив усі державні справи децемвіра́ту, раді достойників, яка складалася із десяти осіб. Головою децемвірату був його найстарший син і наступник трону принц Де́пто.
Король відтоді, як йому понад рік тому відняло ноги, ніколи не покидав палацу. Час проводив переважно у своїй ліжни́ці, стіни якої були обличковані пречудни́м білим нефритом кольору свинячого сала. І коли крізь шиби проникали промені призахіднього сонця, то все: і широченне ліжко, вкрите цвітастим барша́новим покривалом, і численні козетки найдивоглядніших форм, і мякі стільці, і масивні зручні фотелі, і розкидані скрізь по покощеній пахучою сабади́лою підлозі шовкові по́душки, щоб сидіти, і столики на ігри, і всяких розмірів скриньки, пудла, коробки, шкатули тощо вкривалося дивовижною рожевою поволокою, такою прозористою і хупа́вою, що ліжниця наче перетворювалася у мариво.
Разом з королем, хай де він був, постійно перебувало семеро його найулюбленіших наложниць. Вони вже багато років виконували всі найхимерніші королівські забаганки -- прислуговували йому під час трапез, одягали й роздягали його, здійснювали ранкове й вечірнє омивання, відганяли широкими страусячими віялами мух, грали на сірі́нґах та віюе́лях, співали романси, серенади, иноді й легковажні шансонетки, а також тужливі а́льби або хвалебні каси́ди, танцювали під тамбурини спокусливий у своїй витіюватій фіціґо́рності ле́ндлер або жваву відчайдушну шу́мку, иноді й поважну витончену ґаво́ту, деклямували вірші, здебільша короткі бе́йти, катре́ни, терце́ти або довгі баляди про відважних мореплавців, походи звитяжних полководців у далекі краї, вірність закоханих і їхні розлуки тощо, читали фантастичні романи про потойбіччя, пекельні муки і насолоди в раю, також розповідали найрозмаїтіші історії й побрехеньки з життя придворних і просто́люду, а, найголовніше, грали з ним у всякого шибу ігри, наприклад у карти: дружба́рт, манафе́йку, памфи́ль, сиж, хлюст, також в кості, кидаючи кре́нілі на гроші або на якісь особисті речі, дуже часто грали в ку́зьмірки (так в Іделіберадо називали піжмурки), і то завсіди зчиняючи несамовитий галас на цілий палац, а ще у скра́клі, у тарапа́ту тощо, але найбільше король любив шахи. Він просто обожнював цю мудру ґрундзюва́ту гру і міг, не відриваючись, сидіти за шахівницею по кілька днів поспіль, обдумуючи найкарколомніші і найсміливіші ходи. Наложниця, яку король обирав за партнерку, зазвичай була нездатна довго обмірковувати рухи своїх фіґур, хутко втомлювалася, ставала неуважна, допускала помилки й зчаста заводила свого пішака, туру чи ферзя у небезпечні клітини, і врешті отримувала мат. І щоразу, коли це ставалося, король радів як дитина, почуваючи себе заледве не найщасливішою людиною в світі.
Отже, останніми роками все життя короля Баца сконцентрувалося винятково у палаці, а здебільша у його ліжниці. Він нічим більше не переймався. Ігри, забави, розваги з наложницями, які були не набагато молодші за нього (найстарша Ло́цві мала сімдесят шість, а наймолодша Уре́ -- пятдесят девять) – це все, про що йому хотілося думати і дбати. І мало що могло вивести його з рівноваги, змусити вийти за межі звичного і такого комфортного для нього існування.
Втім, було одне, що нема, нема та й викликало у короля Баца щось наче порухи сумління – його наймолодша донька принцеса Туче. Ні до кого із усіх своїх девятьох дітей він не мав ні глибокої батьківської привязаности, ні належного почуття відповідальности, ні до кого, крім неї. Вона для нього була особлива, він бачив у ній наче живий оберіг, який таємничим чином упливає на його долю – приносить радощі, захищає від гіркот. Король вірив у це і відчайдушно тримався за цю свою віру стеменно так, як завислий над прірвою держиться за останню свою опору на скелі. А все тому, що Бац, дійшовши до глибокої старости, цілковито перестав розуміти житття. Для нього воно перетворилося в хаос, щезли всі орієнтири, загубилася ріжниця між добром та злом, втратилося розуміння, що слушне, а що ні, і що треба робити, а що не треба, і він жив, наче сліпець, не знаючи, що чекати від кожного нового дня. І Туче була єдиним промінчиком, який давав йому сяку-таку певність у цьому хисткому химерному, вкрай мінливому, позбавленому виразних форм і переповненому короткими хвилинними поривами та схотінками світі.
Тому-то до Туче король і ставився по-особливому. І це багатьох вельми дивувало, бо Бац, як були переконані всі, мав з природи вкрай черству вдачу і взагалі був позбавлений батківських почуттів. І коли рік тому до Іделіберадо прийшла звістка про загибель на війні принців Опенти і Хванти, і Бац, як переказували, прочитавши реляцію про їхню смерть, не тільки що не заплакав, а навіть не перемінився на лиці і преспокійно продовжив партію в шахи з наложницею Уре́, то ця загальна недобра опінія про нього ще більше утвердилася.
-Нечутенна колода!—казали про короля одні.
-У нього нема серця!—говорили другі.
-Зовсім бездушний!—згоджувалися треті.
-Навіть сльозини не вичавив за синами!— обурювалися четверті.
Так розмовляли поміж собою люди в королівстві Іделіберадо скрізь, починаючи від столиці і кінчаючи далекими селами, загубленими серед амо́рфових лісів.
Можна лише здогадуватися, що ж послужило причиною такого особливого ставлення Баца до наймолодшої доньки. Може, те, що королева Фльоре́, народжуючи своє останнє дитя, сконала під час пологів, і помираючи, внурила свої темні, як морська хлань очі, в короля, і в її поглядові він відчув невимовний докір за якийсь, тільки йому знаний гріх? У кожному разі очевидці твердили, що Бац не годен був витерпіти цього погляду і відвів очі. І забути його він уже не зміг ніколи. Хтозна, може, справді причина саме в цьому?!
Сьогодні король Бац почував якусь незрозумілу тривогу. Він не міг нічим зайнятися. До чого не брався, все хутко йому набридало. Взявся було грати в дружбарта, але посередині гри шпурнув карти на підлогу і заявив, що йому набридло грати. Наложниці були страшенно здивовані, бо за багато років ще не було такого, щоб їхній повелитель переривав гру просто так, без усякої причини. Аби хоч якось його розрадити, вони пустилися танцювати під лютню і співати. Але й цього вистачило не надовго. Король заметляв невдоволено головою, заявивши, що звуки лютні його дратують. Тоді наложниці стали деклямувати ліричні вірші, зосібна витончені сонети поетеси Ляури, якими Бац зчаста утішався в хвилини туги і які високо цінував, як подейкували, навіть імператор Балтазар Другий. Та похмуре безживне лице короля невдовзі відбило в них бажання продовжувати деклямо́вання.
-Ні, все це не те, ліпше в шахи!— зідхнув король і дав знак, щоб йому принесли низенький столик на шахи, бо він сидів долі на двох широких по́душках, облямованих грубою кармази́новою балхво́ю з кутасами на ріжках.
-Кого бажає ваша величність у кумпани?— запитала найстарша наложниця Лоцві, улесливо схилившись у поклоні. Куделі її дря́глого волосся, яке від старости й частого фарбування потьмяніло і зовсім утратило елястичність, безрадно звисли вниз, устіль затуливши її без міри напудрене і позбавлене живого виразу обличчя.
-Тебе,-- короко кинув Бац.— Неси шахівницю.
Грав король якось мляво, без будь-якого запалу й надхнення. Ніяк не міг зосередитися. Відчував, що щось у глибинах єства тривожить його і постійно відволікає. Ще й фіґури на шахівниці иноді зливалися, і він довго не міг визначити, які з них чорні, а які білі. Але навіть коли вертався до тями і бачив усе достатньо виразно, то з подивом зауважив, що не спроможен обмірковувати гру більше, ніж на два ходи вперед. Щоразу поринаючи в лябіринти памяти і шукаючи там, в уявній шахівниці ті чи инші комбінації, він невідхильно застигав на другому ході. І як не намагався, як не пужився, нічого вдіяти не міг – щось перекривало рух думки, бентежило, змушувало завмирати в оціпенінні.
-Шах, ваша величносте!— Лоцві здивовано глянула на Баца. Таким розсіяним вона його ще не бачила.
-Як шах?!— скрикнув король.— Ми ж тільки-но розпочали партію.
-Та ні, ваша величносте, ми граємо вже годину. Просто ви щось дуже довго думаєте,-- мовила наложниця, занепокоєно вдивляючись у спантеличене лице короля.
-Ось мій хід,-- Бац енерґійним рухом усунув чорного коня і поставив на його місце свою білу туру.
Лоцві пересунула пішака. Король знову задумався, знову поринув у надра свого розуму, аналізуючи розставу фіґур, розглядаючи всі можливості, всі переваги й загрози, доглупуючись, як найдієвіше організувати наступ проти чорних фіґур, але з якого боку не підходив, яку хитромудру тактику не вибирав, все застрягало на другому ходові. Далі просуватися щось заваджало. Він дивився, дивився на те, що було далі, і нічого не міг утямити. «Ні, це не має жодного стосунку до шахів, це щось инше!»-- свінуло в його голові, наче спалах.-- «Але що?»
-Ваша величносте, сюди не можна ходити,-- злякано забелькотіла наложниця. Вона вся пополотніла.
-Чому?— пробурмотів король, наче в напівсні. Він усе ще намагався збагнути, що заваджає йому бачити більше, зазирнути далі, ніж на два ходи. Удивлявся і бачив лише ясну пляму, яка пульсувала у його свідомості, паралізуючи здатність його думки проникати глибше.
-Бо це мат!— ледве видушила з себе Лоцві і схопилася за серце. Її губи, наквацяні ядучою помадою аметистового кольору, болісно скривилися, а все лице вкрилося численними зморшками, яких раніше не було видно за грубезним шаром пудри.
-Мат?!— повторив машинально Бац, і його рука зависла над шахівницею. Він так і застиг тримаючи в руці ферзя, якого збирався пересунути на три клітини.
Але насправді причиною цього оціпеніння були не шахи, він зовсім уже й не думав про них. Причиною була Туче, образ якої зрапта відкрився йому у тій ясній плямі, і король зрозумів, його наче осяяло, що саме той образ і тривожив його цілий день, збурював уяву, бентежив, не давав зосередитися, відволікав, перешкоджав насолоджуватися грою й забавами.
-Я хочу бачити принцесу!— вайкнув він й ударив кулаком по шахівниці, і всі фіґури вмах посипалися на долівку.
Туче прийшла до королівської ліжниці у супроводі служниці Ціорі. Служниця саме збиралася робити манікюр своїй пані, тому тримала в руках невеличкий шкіряний несесер. На принцесі була вишукана, але разом з тим достатньо строга адама́шкова сукня дуже незвичного а́спідного кольору, який у складках і затінених місцях ставав абсолютно чорним. Її голову справа прикрашала величезна у́плітка у формі червоних трояндочок, поєднаних білим квітчастим стовбурцем, її гарненькі невеликі губи були вкриті амарантовою помадою, очі й брови підведені чорним. Вона була дуже спокійна на виду, але за цим позірним спокоєм вчувалася глибоко схована скорбота.
-Що з тобою, Туче? Ти вже рік, як вернулася від того ченця і ходиш сама не своя. Моє серце тривожиться тобою, а сьогодні через це я навіть не зміг дограти партії в шахи,-- мовив Бац і внурив свої жовтаві втомлені очі в доньку.
-Мені не хочеться жити, ваша величносте,-- принцеса затулила лице долонями і сіла на орнаментовану білими й жовтими нарцизами подушку, яку запопадливо підсунула одна з наложниць.
-Чому?— король кивнув наложницям і всі семеро повсідалися на подушки справа і зліва від нього. Служниця Ціорі продовжувала стояти з відстороненим, навіть якимсь глупим виразом на обличчі.
-Бо я не матиму чоловіка,-- заплакала Туче. Вона на мить відкрила і знову закрила лице.
-Невже те, що ти не змогла прочитати з долоні цього пришелепуватого ченця імя свого судженого, так для тебе важливо?
-А що ж,-- бризнула слізьми дівчина,-- всі, хто ходили до нього, прочитали про своє, тільки я, нещасна не змогла.
-І з цього ти робиш висновок, що Бог тобі не судив чоловіка?— король уважно дивився на доньку і відчував, як його охоплює пекуча гіркота.
-Так, бо що я маю думати, на що́ сподіватися?— принцеса вже не стримувала сліз.
-Дивно,-- знічено пробурмотів Бац,-- я прожив вісімдесят один рік і мав би хоч щось знати, тим часом не маю певности, що буде зі мною навіть завтра. А тобі тільки-но вісімнадцять і ти абсолютно переконана, що не матимеш чоловіка. Звідки в тебе така впевненість?
-Не матиму, я знаю, бо не прочитала на ченцевій руці нічого, всі прочитали, а я ні,-- заголосила Туче з якоюсь розпачливою впертістю. Тоді раптом замовкла, витерла білою шовковою хустинкою сльози і омертвілим голосом сказала:
-Ліпше я піду, ваша величносте?
Король тривалий час мовчав і дивився на свою доньку. Він хотів щось сказати, але не знаходив слів. Треба було її чимось розрадити, він відчував, що мусить, що зобовязаний чимось підбадьорити принцесу, але все завмирало в ньому і язик не годен був нічого вимовити. Він прагнув допомогти, чимось зарадити, але це було неможливо, бо вона не чула і не хотіла чути його.
-Іди,-- через силу видавив із себе Бац.
Коли Туче зі служницею покинули ліжницю, король повернувся до наложниць, які весь цей час сиділи принишклі, і запитав:
-І що я маю робити? Так і буду мучитися разом з принцесою?
-А чому би не знайти для неї чоловіка?— раптом мовила наймолодша наложниця Уре.—Хіба це так важко?
-Так, справді, знайдімо їй чоловіка,-- підтримала Уре найстарша наложниця Лоцві, і на її лиці сяйнула така лукава посмішка, що всі инші наложниці не змогли стриматися від сміху і радісно заплескали в долоні.
-Що ж, тоді тобі, Уре і тобі, Лоцві і всі сві́тки в руки,-- хитнув головою король. Але в цьому його порухові не було ні певности, ні віри в успіх задуманого. Та й як могло бути инакше, коли Бац давно нічого не знав, не розумів і сприймав світ як суцільний безлад, а Туче, ця остання його опора в житті вислизала з-під його ніг.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар