47. ЕПІТАФІЯ РАВЛИКУ (Есеї)

         

Я довго не міг зрозуміти, чому равлики зі своїми гарними, штудерно закрученими мушлями викликають у мене водночас почуття і подиву, і суму. Що́ такого, запитував я сам себе, у цій малесенькій мовчазній і повільній істоті змушує мене  застигати на місці і заворожено стежити за її неквапливими, якимись майже магічними рухами?

У дитинстві, памятаю, я дуже жалів равликів. Ці бідаки  здавалися мені невимовно нещасні, позаяк якимсь злим богом були роковані усе життя носити на собі власні кістяні домівки. Пізніше в зрілому віці я вже так не переймався равликами, хоча рідко коли бувало, щоб мої очі на секунду-дві не прикипали до досконало сформованої, часто з барвистим орнаментом перевернутої чашечки, яка сама собою рухалася десь на камені, листочку чи стовбурі дерева

І ось недавно, коли мені вже далеко за шістдесят, я нарешті допетрав причину цих моїх дивних почуттів до равлика – адже він носить на собі тягар свого життя, тягар, призначений бути йому гробницею. Тож це і дивно, і сумно водночас, бо наче постійно нагадує, що я також ношу на собі тягар свого життя – память про прожите, і ця память щодалі, то важча, нестерпніша, гіркіша, і якогось дня неодмінно стане  моєю гробницею, де я безслідно щезну стеменно так, як равлик помирає і безслідно зникає у своїй мушлі. Мене не буде, залишиться лише порожня гробниця – порожня равликова мушля, пуста мертва память.

 

Епітафія равлику

 

«Життя ти прожив,

склепіння пильнуючи

од власної крипти.»[1]

---

[1]Еквадорський поет Хорхе Каррера Андраде  (Jorge Carrera Andradе) 1902-1978. Переклав з іспанської  Ігор Качуровський.

48. Наче наперекір усьому 
https://ua-human.blogspot.com/2018/12/39.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ 
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html