Здається, чей, кожен має у своєму житті певні пороги, певні нейтральні місця між тим і тим, знані тільки йому і недоступні нікому иншому, звідки починається рух кудись туди, в те невідоме, що вабить і хвилює, місця, куди щоразу повертаєшся, не знайшовши нічого, не здобувши там, де побував, нічого, крім розчарувань і гіркої омани.
Тут, перед цими порогами ти наче справжній, істинний, такий, який є, і тому тебе щоразу невідхильно опановує живлюща віра у свій новий шанс. І ти, наснажений, повен енерґії знову і знову пориваєшся у те невідоме, манливе, переступаєш пороги і… не знаходиш за ними нічого. І знову повертаєшся туди, де був, у місце між тим і тим. І все повторюється спочатку.
Але щоразу, коли повертаєшся, то виразніше, глибше, пекучіше усвідомлюєш марноту своїх спонук, прагнень, поривів, і твій погляд нема, нема та й раптом зупиниться на тому, де ти є, на твоїх порогах… І от може статися якоїсь мити щось, як спалах, щось непоясниме, щось, що не мало би бути, а воно є – почуття, що нікуди не треба йти, бо ті пороги – це, власне, ти, і поза ними нема ніякої дійсности, що ти і є ця дійсність, ба більше, що тебе нема, а є лише вона – ця осяйна у своїй непроминущості дійсність.
І коли це станеться, коли змигне такий спалах, то величезне сумяття затопить душу, ніде не знаходитимеш спочинку, ні в чому… І що тоді? Просто стоятимеш перед порогами своєї душі і безрадно дивитимешся, як під твоїми ногами валяться всі основи. І неприкаяним, всіма полишеним почуватиметься твоє серце!!!
.
Немає коментарів:
Дописати коментар