Вони здавалися доволі гарною парою, принаймні так бачилося зовні. Коли виходили ввечері зі свого помешкання гуляти, були завжди файно вбрані, напахчені, з ідеальними зачісками, і розмовляли поміж собою притишеними голосами з якимись дуже інтимними і щирими нотками. Всі мешканці нашого будинку вважали їх щасливими, неабияк заздрили і ставили у приклад. І, здається, ніхто навіть не здогадувався, що́ крилося за цим таким сподобним фасадом. Ніхто, крім мене.
Втім, і я тривалий час перебував в омані, заворожений сухозлотицею й ефемеріями зовнішнього лиску Валер’яна і Пазі, як усі їх називали.
Валер’ян був доволі успішний бізнесмен середньої руки в царині реклями, а Пазя… вона не працювала ніде, хіба що дописувала иноді в жіночі журнали, зазвичай подаючи всякі анекдоти й сміховинки про психологічні відмінності між чоловіком та жінкою. Втім, Пазі і не треба було працювати, бо її чоловік достатньо заробляв, щоб вони жили, практично ні в чому собі не відмовляючи. Їхнє помешкання складалося з шести чи навіть семи кімнат і мало два входи, бо фактично було обєднанням двох квартир в одну. Всюди було розкішне умебльо́вання; величезна кухня з найновішим обладнанням; простора, як заля вітальня; дві лазнички з обємистими ваннами; дві вбиральні, одна, крім унітазу, мала ще й біде. Шафи були напхом напхані найрозмаїтішим одягом, особливо жіночим, тому Пазя ніколи не виходила з дому в одній і тій же самій сукні, не кажучи вже про босоніжки чи мешти – щоразу була в чомусь новому. Кожен мав особисте авто, Валер’ян їздив на солідному темно-синьому «мерседесі», а Пазя -- на ґраційній «гонді» білого кольору. А ще десь під Києвом (здається, за Броварами) у них була дача, одноповерховий котедж, критий металочерепицею з чималеньким садом плодових та декоративних дерев, городом і озером, де він і вона полюбляли проводити вихідні. Словом, Валер’ян і Пазя жили заможньо і напрочуд дружньо, ніколи не сварилися, і явно кохали одне одного, а, отже, мали все, щоб бути щасливими, і всі (в тому числі і я) були в цьому абсолютно переконані.
Зізнаюся, що я дивився на них з цікавістю, навіть з певним подиво́ванням, і завсіди, коли траплялося, був радий привітатися і навіть погомоніти з ними, бо відчував, що цей чоловік і жінка випромінюють те загадкове почуття щастя, якого мені особисто часом дуже і дуже бракувало.
Найчастіше я зустрічав Валер’яна і Пазю коло ліфта або при вході до нашого будинку, коли вони йшли гуляти або верталися з прогулянки, що траплялося здебільша в неділю або на якісь свята. І я завсіди вітався перший.
-Добрий день! Сьогодні така гарна погода! Йдете трохи на про́хідку?!— посміхався я до Пазі, а потім і до її чоловіка, намагаючись говорити легким невимушеним тоном.
Мені завжди було трохи ніяково розмовляти із сусідами нашої сходової кліти, бо я ні з ким не підтримував тісніших стосунків, ведучи дуже усамітнений, відсторонений від людей спосіб життя. Але з цією парою мені таки вкрай баглося перекинутися двома-трьома фразами, бо таким чином я сподівався дізнатися про них щось більше, ніж міг судити із їхньої суто зовнішньої поведінки. Отож я був щоразу надзвичайно уважний, ловив кожне їхнє слово, кожен погляд, порух, прихований натяк, які з’являлися на його чи її обличчі, коли вони відповідали на моє вітання.
-Добрий день, добрий день!-- зазвичай відказувала Пазя, розсіяно зиркаючи на мене, і посміхалася тою робленою посмішкою, яка свідчила, що моя особа їй абсолютно нецікава і в неї нема найменшого бажання зі мною спілкуватися.
-А ви що, вже по спаце́рі?—кидав байдужим тоном у мій бік Валер’ян і замовкав, цілковито забуваючи про мою присутність.
-Так, вже,-- збентежено бурмотів я під ніс, розуміючи, що мене ніхто не слухає, та й не потребує слухати.
Скільки я не зустрічав Валер’яна і Пазю, вони завсіди здавалися мені заглиблені одне в одного, занурені в якісь свої, знані тільки їм таємниці. Ступали неквапливо, тісно взявшись попід руки… Він поводився надзвичайно ґалянтно, завбачливо, здавалося, відгукувався на кожну її примху, був готовий поступитися всім, аби їй догодити, а вона відповідала йому тим же -- з вдячністю, ніжним поглядом, виказуючи повну згоду у всьому. Розмовляли вони неголосно, окремими, повними тепла і якоїсь взаємної жертовности фразами, супроводжуваними мімікою, яка виражала напрочуд довірчі почуття. І ніколи я не чув ані найменших дразливих ноток в інтонаціях їхньої мови. Отож обидвоє робили враження якоїсь цілковито довершеної гармонії, яка була такою мірою абсолютна й беззаперечна, що аж здавалася нереальною. І саме це, певно, дивувало мене найбільше й викликало таку гостру цікавість до них.
І ось вліті одного спекотного дня під вечір я вийшов з дому, щоб своїм звичаєм безцільно вештатися вулицями Києва, як робив це вже багато років. Сидіти у своїй малесенькій убогій квартирі, де тільки й було що залізне ліжко, стіл на хистких ніжках, два віденські гматані стільці і стара скрипуча шафа на одяг, для мене було нестерпно, я волів проводити час просто блукаючи містом, й зчаста, повільно, без усякого усвідомлення дибуляючи ногами, опинявся у найдивовижніших місцинах, як от полишені й зарослі деревцями, кущиками й иншою рослинністю недобудови; пустирища з купами всякого мотлоху; аварійні, давно без мешканців, призначені на злам будинки, які зяяли пустими вікнами; занедбані, з поваленою подекуди огорожею заводські приміщення; вирубані під якісь загадкові обєкти і чомусь забуті сади чи парки тощо, себто місця, де люди зазвичай уникали бувати, і які мене вабили своєю химерною руїнною відчуженістю і тишею -- такою дивовижно контрастною на тлі велелюддя і безустанного гаму та шуму чотиримільйонної столиці, яку я любив і ненавидів водночас.
Дивно, але цього разу мені не захотілося кудись далеко йти, і я поплентався у невеликий сквер по той бік трамвайних колій, де містився дитячий майданчик з каруселею. Фактично це був короткий проса́д з двох паралельних доріжок, обсаджений зовні від вулиць райськими яблунями, а посередині розділений густим грабовим живоплотом. Уздовж цього живоплоту по ту й ту сторони стояли деревяні фіґуристі лавки, над якими нависали розлогі тінисті туї. Сидіти тут було напрочуд затишно. І я, вертаючись із своїх довготривалих прогулянок, коли чомусь не хотілося йти додому, нерідко приходив сюди й збавляв час у цьому просаді аж до пізньої ночи.
Я сів на одну з лавок і невдовзі віддався своєму звичному в безділлі стану – маренню наяву, як я називав бездумне споглядання того, що відбувалося в мені і поза мною, себто споглядання думок, о́бразів, дивоглядних картин, які самі собою виникали і зникали в моїй свідомості і які чергувалися зі спалахами реального життя навколо – несамовитим цвіріньканням горобців, гуркотом трамваїв, людьми, що проходили мимо, шелестом листя, білими хмаринами у небі. І в оціпенінні стежачи за цим усім, я почував себе наче десь збоку, наче відокремленим як від того, що було в моїй уяві, так і від того, що існувало насправді. Уявне - дійсне, уявне - дійсне, уявне - дійсне – цей ланцюжок здавався мені нескінченним. І зупинитися ні на одному, ні на другому було незмога. Отож мені лишалося тільки безрадно споглядати. Навіщо? Для чого? Хіба я знав?!
І от раптом уявне чомусь щезло і більше не поверталося. Переді мною була довга, зламана на кінці гілка туї, розчавлена чиєюсь ногою помаранчева шкірка на доріжці, клаптик неба десь угорі і приглушений жіночий голос. Він долинав десь ззаду з-за живоплоту, де також стояла лавка. Я не знав хто там, бо грабове листя було таке густе, що нічого не можна було угледіти. Втім, уся моя увага скупчилася на цьому голосі. Я весь перетворився на слух.
-Я не хочу жити, Валер’яне, ти розумієш, не хочу…-- тихо схлипувала жінка.
Так, я не сумнівався, це була Пазя з чоловіком. Вони сиділи там удвох і розмовляли. Тихо, майже пошепки. Але я виразно чув кожне слово.
-Пазю, ти ж знаєш, твої слова крають мені серце, я не можу їх чути… О, Боже…-- уривчасто говорив Валер’ян. Його голос був глухий, розпачливий.
-А як мені бути?! Як…?!—Пазя на мить замовкла. Здавалося, що вона затулила собі рота долонею, щоб стримати ридання. Тоді знову продовжила:
-Уже стільки минуло років, а я не можу забути цю прокляту лікарню…
-Ну що ж робити… Треба це прийняти… Так мусило статися,-- голос Валер’яна тремтів. В ньому не було впевнености – лише відчай.
-Прийняти?!—Пазя зойкнула, наче її стисли за горло.—А чи можу я це прийняти? Ти про це подумав?! Подумав, ну скажи, подумав?!
-Боже, Боже, що мені робити?!— залементував Валер’ян, закриваючи, як мені здалося, обличчя долонями.
-Ти, ти вбив його!!! Змусив зробити аборт!— з болем у голосі вигукнула Пазя.—Ти винен, що в мене не буде й не може більше бути дітей. О, будь я проклята, що послухалася тебе!
-Але ж ми мусимо жити далі, мусимо, щоб… щоб…!—скрикнув Валер’ян і, затнувшись, не зміг договорити.
-Жити далі?!— зайшлася плачем Пазя.—А навіщо? Я не хочу жити, розумієш. Що мені з тих наших розкошів, з того шмаття і коштовних прикрас, з того авта ?!
-Але ж Пазю, Пазю…-- Валер’ян задиха́вся, намагаючись щось казати, і не міг.
-Замокни, я ненавиджу тебе,-- не переставала обмиватися слізьми Пазя.— І себе.
-Ми обидвоє винні, і обидвоє нещасні,-- процідив крізь зуби Валер’ян.
-Це був хлопчик, мій хлопчик,-- схлипнула Пазя.
-І мій,-- прошепотів Валер’ян.-- Я проклинаю себе!
-Наш хлопчик… -- прошепотіла Пазя.
-Боже, Боже! Минуло десять років, а рана не гоїться.
Мені здалося, що Валер’ян ледь стримує ридання.
-Вона ніколи не загоїться,-- мовила Пазя, яка ні на секунду не переставала плакати.
-І на це нема ради?— запитав Валер’ян, не звертаючись ні до кого.
-Нема,-- відказала Пазя. У її омертвілому голосі не теплилося жодної живої искорки.
Додому я брів з почуттям пригнічености. Тепер я знав про Валер’яна і Пазю все. Вони не були щасливі. Навпаки, вони були нещасні. Але чому так ретельно приховували це від инших людей? Утім, може, й правильно робили, навіщо комусь знати про чуже нещастя. Кожен має своє, і якщо не зараз, то пізніше обовязково. Але чи є взагалі ті щасливі люди? Є чи нема на цім світі? А я, я щасливий? Що можу відповісти на це питання? В мене нема нікого, я сам як палець, ні про що не мрію, не прагну ні щось здобути, ні щось досягти, просто живу без цілей і сподівань, день за днем, день за днем… То щасливий я чи ні? Не знаю. Ось і все, що можу сказати.
Немає коментарів:
Дописати коментар