Якогось дня, здається, десь усередині листопада я таки переборов свої лінощі і вибрався з Києва. Хоча погода була не вельми наснажлива. Холодно, понуро, на вулицях щоранку випадали густі гли́зяві тумани, часом такі непрозиренні, що верхні поверхи будинків зовсім щезали з очей. До знелюднілого, загубленого серед деснянських луків села, де мешкав мій друг (єдиний, бо більше я друзів не мав), довелося цілу годину трястися в переповненому автобусі. І коли я нарешті дотарабанився на місце і вийшов з пропахлого випарами бензини й людського поту салону, то байдуже на туман і дощ, що безперестану сіялися з неба, полегшено зідхнув і сягнистими кроками рушив вузенькою вуличкою, обаполи якої тяглися зарослі бур’янами обійстя з трухлявими, подекуди й зовсім поваленими деревяними парканами. Тьопати було зовсім недалеко -- вкінці вулички повернути ліворуч, перейти зарослий густими травами лужок, і вже на пагорбі завидніється фарбований маніє́ю червлений дах хати Сере́на, як я називав свого друга з огляду на його на диво незлобиву й зичливу вдачу, позаяк у якомусь словнику надибав, що слово serenus латиною означає ясний, чистий, незаплямлений.
Серен жив тут уже девятьт років сам-саміський. І відтоді як він покинув столицю, продавши по смерті дружини своє скромне помешкання, розташоване по той бік Печерського мосту, я рідко бачився з ним. Останній раз я приїжджав до нього в село майже пять років тому. Втім, ми ніколи повністю не припиняли своїх стосунків, час від часу спілкувалися телефоном, листувалися через інтернет. Я, який також жив самотою у мацюпкій київській квартирі і зазвичай сторонився людей (по поверненні з Перу я порвав будь-які звязки зі своїми численними приятелями і знайомими), відчував, що Серен -- це єдина людина, з якою мені хочеться бачитися і розмовляти. Він розумів мене з півслова і завсіди слухав з неослабною увагою. І ніколи не було, щоб не радів, коли я приїжджав до нього. Але одне мене дещо засмучувало – Серен ні разу за всі девять років не виявив бажання відвідати мене в Києві, і то попри мої неодноразові запрошення. Втім, я не сердився на нього, не міг сердитися – він був завжди такий щирий безпосередній, а ще мені весь час здавалося, що він знає щось більше, ніж я, щось таке дуже важливе, яке я відчуваю, та не годен висловити.
Коли я відчинив скрипучу з грубих струганих дощок фіртку і зайшов на подвір’я, то побачив свого друга в альтанці. Це була невеличка деревяна будівля з лавками і столиком, вся обвита диким виноградом, який химерним переплетінням довгих ґудзуватих пагонів густо вкривав також і огорожу, затуляючи подвір’я від вулиці. Листя на ньому майже все облетіло. Воно лежало скрізь: і на стежці, і на траві вздовж огорожі, і на зачовганому керамічному поді альтанки, і на лавках… Серен, закутаний по підборіддя у вовняний коц, сидів за столом і дивився кудись на захід, де в темних хмарах нема, нема та й рожевіли тьмяні відблиски сонця, вказуючи, що дощ невдовзі припиниться. На столі стояла висока тонкошия фляшка з прозорого шкла, повна чистого золотавого трунку, і дві маленькі глиняні піяли – біла і червона. Я зразу зметикував, що у фляшці вино з білих порічок, яке мій друг виготовляв якимсь своїм мудрованим способом уже не один рік. Він любив це вино, залюбки пив його сам і завсіди частував ним мене і всіх, хто навідувався до його оселі.
-Сьогодні ввечері знову туман поглине село,-- Серен устав, щоб привітатися зі мною. Тоді, підсуваючи до мене червону піялу, додав:
-Учора була така мрякови́на, що звідси навіть дверей хати не було видно.
Він на якийсь час замовк, налив мені вина, потім собі. Я узяв піялу і підніс до вуст. Пив короткими ковтками, довго смакуючи. Вино було пахуче, солодко-терпке, без найменшої гірчи.
-Пречудне́ вино,- я поклав піялу на стіл і глянув на друга.
Він тримав свою піялу в руках і чомусь не пив, а уважно дивився на жовтаві полиски, які ледь помітно пробігали на тріпотливій поверхні трунку. Здавалося, його всього поглинуло споглядання цих дрібнесеньких блискіток, які танцювали, тремтіли, поривалися кудись, тікали від чогось, квапилися, застигали, відбивалися від країв піяли, мчали одне одному назустріч, зливалися, щезали і знову виникали наче з нічого.
-Воно живе. Иноді я з ним розмовляю,-- Серен ніжно притулив вуста до країв піяли, ледь-ледь замочивши губи у вині, наче цілуючи.
-Ти ба, я ще подумаю, що ти рішився розуму в цій сільській самотині!— зауважив я.
Серен поклав піялу на стіл і, не звертаючи уваги на мої слова, провадив далі:
-Вино не має форми і тим подібне на людську душу. Адже наша душа також безформна, і така бентежна, неприкаяна,… сахається то в той, то в инший бік, то завмирає в здивуванні… і знову кидається кудись наосліп. Хіба ні?
-Якщо, ясна річ, під цим розуміти, що душа поривається, прагне чогось і не знає чого,-- відповів я і перевів погляд на захід, де щезли будь-які натяки, що там зараз сідає сонце – все було вкрите густими темними хмарами, і повітря ставало щораз тьмянішим через імлу, яка спроволока ширилася, наче набухала.
-За годину нічого не буде видно,-- проказав Серен.
Ми обидвоє дивилися на захід і мовчали. Серен знову налив мені вина. Коли він наливав, мені впало в очі, що руки його тремтять, і взагалі, що він дуже постарів. Голова була зовсім біла. Вилиці загострилися. Очі наче втратили колишній блиск.
-Вже минуло багато років, як ти перебрався сюди, в це забуте Богом село,-- врешті перервав я мовчанку.—Скажи, ти знайшов те, що хотів?
Серен повернув голову і довго дивився на мене. В його вицвілих очах я не міг прочитати нічого, ні смутку, ні радости, вони нічого не випромінювали, були спокійні, якісь зачаєні в чомусь невимовному і наче втомлені, але все ще живі.
-Я не їхав сюди, щоб щось знайти,-- мовив він тихо, але з притиском.
-Що ж спонукало тебе покинути столицю?
-Я не знаю. Я сам часто ставлю собі це питання,-- Серен глипнув на мене і якось винувато посміхнувся.
Щось болісне майнуло в його посмішці, чи, може, мені просто здалося… Я пильно вдивлявся в його лице, але так і не міг зрозуміти, що в нього на серці.
-Але принаймні тут тобі краще, чи не так?
-Тихоне, запевняю тебе, мені стотно так само, як і тобі в Києві. Ми в однаковому становищі. І те, що бачиш і відчуваєш ти там, я бачу і відчуваю тут. Це небо, цей простір, ці дороги, ці дерева, ці оселі,… ця вся дійсність одна єдина. І вона все ще бентежить мене, хвилює,-- Серен знову посміхнувся.
-Але ж ти не хочеш повернутися назад?
-Ні, не хочу. Тут я маю все, що мені потрібно.
Ми замовкли. І знову довго дивилися на захід, де мало заходити сонце. Але там вже була суцільна пітьма. Тим часом туман усе гуснув, невзабарі він повністю закрив височенні осокори в сусідському обійсті і став лельом-полельом заливати сад мого друга, спочатку яблуні, вишні, які були внизу, а далі і вище -- кущі порічок, які росли коло самої хати.
-Який же тоді сенс у всіх цих наших бажаннях, прагненнях… пошуках того, за чим так тужить наша душа?—запитав я і знову внурив очі в Серена.
-Я не знаю,-- відказав він, продовжуючи дивитися на захід, де вже нічого не було видно.—Але людина мусить щось робити, вона не може стояти на місці.
-Робити просто так, без всяких мотивацій?—запитав я.
-Я не маю на це відповіди, я, здається, взагалі ні на що вже не маю відповіди.
Серен звівся на ноги і, трохи помовчавши, раптом сказав:
-Ти знаєш, Тихоне, а в мене, крім білої і червоної, є ще й чорна піяла!
-Так?— щиро здивувався я.—Але ж ти її ніколи не показував!
-І не покажу,-- в голосі мого друга війнуло щось таке, що моє серце защеміло.
-Чому?—запитав я знічено і також устав з лавки.
-Розумієш, мені уявляється, що душа може існувати в трьох формах, наче вино у піялах – червоній, чорній і білій. Перша наснаженість, друга пригніченість, третя спокій. Я не знаю, де перебуває моя душа. Иноді здається, що вона в червоній піялі, і мене опановує жага діяльности, піднесення, порив до чогось, а иноді - в чорній піялі, і мене охоплює бездія, млявість, сум. А я би так хотів узнати, що це є бути вином у білій піялі, яка водночас подібна і на рух, і на безрух. Ось чому я пю вино винятково з білої піяли.
-І ти віриш, що це тобі поможе?—засміявся я.
Серен знизав плечима і буркнув:
-Ходімо, Тихоне. Ще трохи, і ми через цей клятий туман не знайдемо дверей до хати.
Він узяв свою білу піялу і фляшку з залишками вина і рушив до хати. Я взяв свою червону піялу і рушив за ним.
Немає коментарів:
Дописати коментар