Весняні сподівання
1.
Залишки снігу
видніються на вулицях
то там, то там,
і вологе повітря
сповнює серце
новими надіями.
А здавалося б,
що ж може обіцяти
ця ще одна весна,
крім
баченої вже не раз
зелени дерев?
1993 р., 16 березня, Київ
2.
У ботанічному саду
я бачив безлисті маґнолії
серед снігу.
Їхній білий цвіт
навесні
я на мить уявив.
Невже такою ж холодною білиною,
як цей сніг під стовбурами,
віятиме від них і тоді?
3.
Перед вікнами —
чорне віття каштанів.
Навіть натяку нема,
що надворі весна.
Але ясен, здається,
весь обсипаний бруньками…
Люди теж подібні на дерева --
одні ще в глибокому сні,
а инші збудилися давно
й вітають сонце.
4.
Як треба жити,
що чинити
і які говорити слова —
все я знаю досконало.
Але щоразу
живу не так, чиню не те
і не ті вимовляю слова.
1993 р., 20 березня, Київ
5.
Згадую забуті звуки,
видобуваю з памяти
вже неіснуючі о́брази.
Там, у минулому
втішного так мало.
Повертаючись у тепер,
сповнююся сподіваннями,
за якими нові тривоги,
нові печалі.
6.
Пройшовши півшляху,
що ж там попереду?
Невже і там нічого,
крім зчорнілих острівців снігу
на хідниках?
Невже і там чекає мене
байдуже сліпуче сонце
над згромадженням будинків
великого міста?
7.
Привідчинене вікно,
за яким волога ніч…
Усохла квітка азалії
у вазонку…
Червоні яблука
і три цитрини на підвіконні…
Але кімната сповнена не цим --
крізь проникливий спів,
під тихі звуки гітари
сочиться щось
забуте.
8.
Серед шуму авт
і спрацьованих газів
у кінці вузького скверу
рожевою хмаркою розцвіла мореля.
Певно, і японські вишні
вже буйним пишаються цвітом
у ботанічному саду.
9.
На вулицях гамірно,
чути спів пташок на деревах.
Йдучи тротуаром,
зі сумом згадую Львів…
Хай залишається там
разом з могилою Наталі
і перша половина мого життя.
1993 р., 29 квітня, Київ
Спогади про літо
1.
Яскраве пекуче сонце
зависло над бетонними пелюстками
київського крематорію.
Навколо жодної душі.
Похоронна процесія
безшумно внесла труну.
Я востаннє глянув
на застигле лице
сердешного Братка-Кутинського,
якого у вишитій сорочці
за мить мав пожерти вогонь.
2.
Невже моя доля —
жити відсторонено
від людей?
Мої слова,
наче тенісні мячики,
відбиваються від стіни
людського нерозуміння?
3.
Мої двоє друзів,
з якими я любив
розмірковувати про життя,
вже не приходять до мене.
Щось перешкодило нашим зустрічам.
Може, причиною цього є вино,
яке я мріяв пити на узвишшях,
споглядаючи
призахіднє сонце?
4.
Шумні компанії, пусті балачки
втомлюють…
Говорити про сокровенне
ніхто не бажає.
Що ж, розмовляти можна
не тільки з людьми —
дикий виноград, що вється на терасах,
чи акації над дорогою
теж непогані співрозмовники.
1993 р., 30 серпня, Київ
Холодні дні
1.
Був у Львові, довідався про смерть Івана
Безанюка.
Він був найближчим другом
у далекі студентські роки.
Цей світ не жалів його анітрохи,
це небо прирекло його на самоту.
У маленькому містечку,
де народився і жив,
він з власної волі
пішов з життя.
1993 р., 23 листопада, Київ
2.
Стотна рима, проникливі слова —
у них душу свою виливає поет.
Та який сенс,
що хтось переживатиме
його почуття?
Яка користь у повторенні
його радощів і смутків
у чужому серці?
3.
Прочитав кілька віршів
і відклав книжку —
надто сумний цей поет.
Узяв иншу збірочку —
ще більший сум огортає.
Не хочеться читати,
лише дивлюся, дивлюся
на довгі ряди книг.
4.
Гуляючи ввечері біля дому,
побачив їжака, який перебігав
асфальтовану доріжку.
«Невже ти живеш тут?!» —
запитав я його.
Ні, не може бути це місто гіршим
ніж те,
яке я покинув!
1995 р., 31 липня, Київ
5.
Тільки-но поховали одного померлого,
аж ось знову у цій сімї нещастя —
син зламав ногу.
Батько й мати зовсім збилися з ніг —
зранку до вечора в лікарні.
1996 р., 18 лютого, Київ
6.
Щось було незвичне,
коли він і вона
вибивали надворі килим.
Пригрівало сонце,
навколо танув сніг.
Мені впало в очі,
які в нього стоптані черевики,
а вона виглядала розгубленою
і ніби просила вибачення.
Їхньому синові сьогодні
знову стало гірше.
1996 р., 24 березня, Київ
7.
Розмовляв з татом в телефон.
Він хотів щось сказати…
Я питав про здоровя,
поздоровляв з Великоднем,
а він дякував, дякував…
і застрягав на півслові.
1996 р., 14 квітня, Київ
8.
Ось і поламався компютер.
Я чекав, що це станеться,
як чекають смерти.
Вона завсіди приходить неспогадано,
у найневідповіднішу хвилину,
коли стільки справ,
коли треба зробити те,
завершити инше!…
А тут смерть!
Вона не може ждати.
Невблаганна,
вона просто приходить
і все.
1996 р., 18 травня, Київ
Все далі і далі
1.
За розчиненим вікном
сюрчить цвіркун.
Ніч така тиха…
У темряві перед будинком —
жодної людської постати.
Все довкола наче затаїлося.
Не хочеться ні сидіти коло вікна,
ні йти геть.
Здається,
ось-ось щось сокровенне
почую
чи то від вишні під вікном,
чи то від спорожнілої лавки
біля вхідних дверей.
1996 р., 20 травня, Київ
2.
Прочитав листа.
Приятель пише з Франції.
Має бізнес…
і ніби все гаразд.
Дружина народила сина…
Але спогади про Київ
нема, нема та й тривожать серце…
Що можу йому порадити?
Хіба що розповісти,
як у видолинку,
через який щодня ходжу,
шелестять на вітрі молоді тополі.
1996 р., 22 травня, Київ
3.
Западаю в дрімоту.
Просто сиджу і нічого не роблю.
Слухаю, як минає час,
поволі перетворюючись на колоду.
А ще зовсім недавно
я так прагнув иншого життя,
вірив,
що не піддамся життєвій рутині.
Ба, тепер цей світ
міцно скував мене
по руках і ногах.
1996 р., 22 травня, Київ
4.
Спека…
В кімнаті душно.
Готуюся до завтрашнього іспиту.
Дивлюся в розгорнутий підручник,
а думки мої пливуть і пливуть
десь далеко.
1996 р., 23 червня, Київ
5.
Бідний мій хлопчику!
Хто винен у твоїх стражданнях?
Лежиш на пошарпаному лікарняному ліжку
з сумними очками
зовсім-зовсім безсилий.
Навіть плакати вже не можеш,
лише ледь чутно ворушиш губками:
«Не треба, не треба»,
коли з’являється білий халат.
1996 р., 7 вересня, Київ
Всупереч усьому
1.
Попелясте небо…
Миршава зелень трави…
Від снігу не лишилося навіть знаку…
Не знаючи чим зайнятися,
дивлюся у вікно.
2002 р., 10 лютого, Київ
2.
До Г.К.
Чого я сподівався,
блукаючи з тобою
там на високих пагорбах?
Сонце вже зайшло.
Вдалині поблискувала лише гладінь
великої ріки.
Я говорив, говорив...
Мої слова осипалися,
наче сухі піщини.
2002 р., 10 лютого, Київ
3.
Крамар, рибалка, письменник…
Навіть не знаю, хто я.
Здається, взагалі ніхто.
У цьому великому місті
до людей я зовсім утратив інтерес.
За вікном палахкоче білим цвітом вишня…
Вона бентежить моє серце,
як і колись.
2002 р., 19 квітня, Київ
4.
Прокинувся вдосвіта.
Від випитого вчора
шумить у голові.
Сів на ліжку.
Під вікном пробіг собака --
зашаруділо
опале від спеки листя.
2002 р., 17 липня, Київ
5.
Неспокійно на серці --
нічим зайнятися не можу.
Знічевя розгорнув,
написані колись
вірші-молитви,
і аж заплакав --
так шкода стало,
що пошуки свої
я занехаяв.
2002 р., 17 липня, Київ
6.
Вільних хвилин
не так уже й багато…
Троянда на підвіконні
дивиться на схід…
А надворі вишня
вже без жодного листочка.
2002 р., 30 жовтня, Київ
7.
Холодний ранок…
Небо в темних хмарах…
Сяє на деревах жовте листя
ефемерною красою.
Здається,
тільки-но відведеш погляд,
і вже не побачиш нічого.
2002 р., 30 жовтня, Київ
8.
Темно-попелясте небо
чавунним пресом тисне згори.
Хочу чимось зайнятися,
і не можу…
Мої бажання вмирають,
навіть не народившись.
2003 р., 3 січня, Київ.
9.
Так було з дитинства --
безпричинна туга
ні сіло ні впало огортала мене,
все ставало осоружним,
ні в чому радости я не знаходив.
Тоді забивався я кудись в куток
і віддавався там розпуці.
Уже мені за пятдесят,
а туга ця
не полишає мене й досі.
2006 р., 3 березня, Київ
10.
Вишня розквітла.
Буяє зелень.
Із сірого неба
мжичить дощ.
Ось і все, що я маю.
Та й цього, здається,
забагато мені.
Щемить, задихається
моє серце
від весняного ряснобарвя.
2008 р., 20 квітня, Київ
11.
Ніяк не розвіється
моє мариво.
Здається, що втративши його,
я втрачу разом з ним і життя.
Ось, усе ближче до вечора,
і все густіші сутінки на вулицях,
а мариво моє не покидає мене.
2008 р., 20 квітня, Київ
Немає коментарів:
Дописати коментар