З Амена їм довелося тікати. Місцеві священики, сповідники Джізейса, які мали великий уплив у місті, звинуватили Єфрема у ге́ресі.
Втім, спочатку все було добре. Єфрему і його учневі Маґрибу надали житло – два чистенькі покоїки у готелі «Ве́рум», розташованому серед оливкових гаїв на схилах правого берега Альфи, забезпечили обідом у громадській харчівні і навіть виділили залю в рільничому ліцеї, чи не найбільшу в місті, де Єфрем щоранку виступав з проповідями.
Цікавих послухати чудакуваті Єфремові міркування про Велику Сутність приходило щораз більше. Він говорив про, здавалося, дуже зрозумілі й близькі людям речі -- про страждання і насолоду, про безпричинну радість, яка приходить невідь-чому, про глибинні спонуки страху, про хисткість щастя і марну за ним гонитву, про душевний неспокій, про любов і не́нависть, про життя і смерть, про неспога́дані стежки Бога, про лябіринти свідомости і витівкува́тість витонченої думки. Говорив доступно, не вивищуючись над слухачами, часами запитував їх, навіть радився, а порою змушував замислюватися, часто стверджував і тут же розбивав власні твердження, його слова искрилися й фонтанували енерґією, його думки вивергалися, наче блискавка, і миттю щезали, їх важко було зрозуміти, замкнути, сховати в за́сторонки памяти, і разом з тим він промовляв дуже виразно, ясно, і завжди доброзичливо, з великою любовю, без тіни фальшу. І хоча мало хто до пуття розумів, про що він каже, але вже сама ця приязна Єфремова манера говорити заворожувала всіх, і люди, які чули його виступи, були попросту в захваті від його проповідей. Тим паче, що чутки, про Єфрема, який прожив відлюдником у Драконових горах вісімнадцять років, а потому спустився в долини провінції Ка́да і проповідує там по селах та містах, зосібна в Гія́ді та Цірікусі Велику Сутність, давно ширилися як в Амені, так і далі на південь Седійської провінції. І ось тепер аменці мали змогу побачити його й почути на власні очі.
-Той Єфрем не инакше, як святий, він знається із самим Джізейсом, бо ніхто досі так не проповідував, як він!— казали містяни одне одному, і слава про Єфрема зростала щораз більше.
Так тривало понад місяць, цілий липень і початок серпня, аж поки неждано-негадано все не змінилося.
Якогось дня, чей, у неділю, здається, саме було свято Просвітління Джізейса на проповідь Єфрема (чи, як ще його називали по-книжному, Єфрааї́ма) зійшлося особливо багато людей, і не тільки мешкаці Амена, а й селяни з навколишніх сіл. Заля була наповнена вщерть і аж тріщала, люди стояли в проходах, сиділи на підвіконнях розчинених навстіж вікон, юрмилися на вулиці перед будинком ліцею.
Єфрем, одягнений у фарбований жовтилом льняний шальо́н сидів на сцені на викладеному з шовкових по́душок підвищенні, схрестивши ноги, й говорив уже десь з годину. Люди слухали його, затамувавши дух.
-Молитва, істинна молитва,-- говорив Єфрем рівним спокійним голосом, роблячи тривалі павзи,-- є спустошення, себто звільнення від будь-яких думок, позаяк рух усякої думки, усякого почуття розсіює внутрішню енерґію; вони знай те і роблять, що повторюють, виробляють механічні дії, які, проте, є конче потрібною частиною існування. Але вони – всього лише частина; ні думка, ні почуття не можуть увійти в незмірність життя – глибини Великої Сутности. Тут потрібен зовсім инший підхід – не шлях звички, словесних назв, уявних образів, всього нами досі знаного; потрібна свобода від усього цього. Істинна молитва означає спустошення розуму від усього відомого. Цього не досягти ні думкою, ні прихованими спонуками думки, ні бажанням у формі просьби до Джізейса, ні гіпнозою безупину повторюваних слів, образів, уявних картин, сподівань, марнославства. Все це має добігти кінця легко, без зусиль, без будь-яких поривів щось отримати, без вибору між тим і тим, згоріти в полумї усвідомлення правди того, що є. Не того, що було і не того, що буде, а того, що є зараз. Бо ні способу досягти, ні жодних мудрованих методів, вправ, ні самозреченних благань, ні потаємних дверей, ні шляху до Великої Сутности нема.*
І тут сталося щось жахливе. У першому ряді, де сиділи священики, підвівся молодий, щойно висвячений диякон у рясі з повісня́ного полотна і, піднявши догори руки, заверещав гидким півнячим голосом:
-Неправда! Шлях є! Пресвятий Джізейс приніс його нам!
-І в ба́йбулі написано, як іти цим шляхом,-- закричав, бризкаючи слиною, инший священник. Він зірвався зі свого місця і кинувся було до Єфрема, але зупинився перед самою сценою.
І цієї мити почувся ще чийсь гучний, наче дзвін голос вкінці залі.
-Так, люди, і я кажу, не слухайте цього посланця сатани, він хоче погубити всіх нас!
Містяни, які юрмилися в проході, розступилися, і всі побачили аменського екза́рха Ія́кха в білій як сніг рясі і з бе́рлом, садженим лільовими я́хонтами в руці. Він був без клобу́ка, зі скуйовдженим сивим волоссям, і вирячкуваті очі його палали.
-Він говорить ге́ресь,-- знову повторив Іякх,-- глумиться з Пресвятого Джізейса! Женіть його геть!— екзарх підняв берло і гнівно вказав на Єфрема.
Всі в залі завмерли. Хвилину-дві під склепінням запала гнітюча тиша. Тоді почулося наче невиразне ремствування, яке миттю було заглушене гігантською хвилею схвалення Іякхових слів. І заля вибухла страшним ревом. Кричали всі, хто тільки міг.
-Геть його!— вищав хтось в одному кінці залі.
-Женіть!— репетував хтось в иншому.
-Забити його батогами!— зіпа́в хтось з підвіконня.
-Втопити в ріці!— розтинав повітря чийсь голос зовсім близько до сцени.
-Повісити посеред площі!— надсадно гага́кав хтось в центрі залі.
Люті, пройняті сліпою злобою вигуки залунали звідусіль. Містяни, які незадовго перед тим, заворожено слухали Єфрема, тепер були переповнені до нього ненавистю, і, як бачилося, готові були навіть розтерзати його. Їхня приязнь якимсь загадковим чином умах перетворилася на неприязнь.
Один із священників, той, що з самого початку кинувся було до Єфрема, тепер видерся на сцену і, підбігши до проповідника, який залишався цілковито незворушним, що було сили вперіщив його бамбуковим ціпком по голові. Єфрем зойкнув і упав на бік, схопившись за голову. Маґриб, який метнувся було захистити вчителя, також отримав ціпком. Та проте йому вдалося заслонити собою Єфрема і решта ударів прийняти на себе.
-Геть звідси, геть, прокляті!!!— на всі заво́ди желіпа́в священик і раз за разом мо́рскав Маґриба по плечах, руках, спині, ногах, аж поки ціпок не потрощився в його руці.
-Так їм, так!!!— ошаліло ревіла заля.
Отож Єфремові й Маґрибові не лишалося нічого иншого, як рятуватися втечею. І вони, сяк-так звівшись на ноги, гайнули у бокові двері, які, на щастя, не були замкнені, і вибігли на вулицю. Там їм знову було непереливки, бо довкола ліцею людей аж роїлося. Втім, бідолах хоч і частували штурханами, потиличниками і зрідка копняками, проте давали дорогу, позаяк на вулиці ніхто до пуття не тямив, що сталося в залі, і дехто навіть нема, нема та й ставав на їхній захист. Проте сердешні Єфрем та Маґриб вже ні на що не зважали, бігли що було духу, прагнучи лише одного – вирватися з Амена живими.
І лише тоді, як вибралися за межі міста й потім ще довго, насилу волочачи ноги, брели пустищем, порослим смо́вдю, зупинилися перевести дух під тою самою мо́рвою, під якою відпочивали місяць тому, прямуючи до Амена.
-Учителю, чи могли ми уникнути цієї ганьби?— з розпачем у голосі запитав Маґриб, прикладаючи листок подорожника до розсіченої губи, яка кривавила.
-Є речі, які стаються не залежно від нашої волі,-- незворушно відказав Єфрем. Усе його лице від чола до підборіддя розтинав синьо-бордовий, подекуди з запеклою кровю по краях басама́н. Ліве око геть запухло і не розплющувалося.— Треба десь роздобути голки й ниток.— Він тримав у руках свою подерту камізе́льку й похитував головою.
-Але чому, чому аменці так ні сіло ні впало розлютилися? Адже все спочатку було так добре!-- Маґриб дивився на учителя і, здавалося, готовий був розридатися.
-Що тут дивного, Маґрибе?!— Єфрем кинув камізельку на траву і глянув своїм одним оком на учня.— Вони впали в шал, бо відчули в моїх словах загрозу їхнім знанням.
-А чому в инші дні не відчували тієї загрози?— Маґриб збентежено дивився на учителя. Його дивувало, що той зовсім не переймається, тим що сталося, і є таким же, як був -- спокійним, повним затаєної радости.
-Бо тоді вони слухали серцем, а сьогодні – розсудком. Тоді чули сокровенне, те, що поза словами, а сьогодні побачили лише мертву шкаралупу слів, виявили, що те, що я кажу, суперечить їхньому розумінню, і їм здалося, що я зазіхаю на їхню власність – їхні знання.
-То, може, не треба було їм говорити?— Маґриб підсунувся ближче до учителя, прагнучи не пропустити жодного його слова. Синці, розсічена губа та величезне садно на скроні надавали його обличчю якогось трагічного виразу.
-Ха!— розсміявся Єфрем і глянув у небо, де пропливали великі кострубаті хмари.— Ти, Маґрибе, засвоїв мої слова, що не можна дискутувати з тими, хто знає.— Він знову повернув лице до Маґриба.— Але й ти тримаєшся слів, як пяний плота. Зрозумій, цю живу дійсність не увібгати у слова.
Він замовк і деякий час не говорив, тоді продовжив:
-Я мав проповідувати, бо це йшло не від мене, а від Великої Сутности. Те, що має здійснитися, мусить здійснитися, і ніяка сила цьому не перешкодить.
-То все це було неуникненне?— знічено прошепотів Маґриб.
-Так, неуникненне,-- відказав Єфрем. Його єдине розплющене око заграло веселими вогниками.— Ми з тобою не схибили ані на пі́лочку.— Він знову замовк, а за хвилю-дві додав:
-Таж Велика Сутність лишила нас живими! Хіба тобі цього мало?— Єфремове око пильно зорило на Маґриба. Воно наче прошивало його наскрізь.
-І ми могли би загинути?— Маґриб почував себе у цілковитому сумятті. Здавалося, все, що він знав досі, втратило сенс і розпадається, безслідно розвіюючись, наче дим.
-Егеж, Маґрибе, могли би загинути, бо стежки Великої Сутности неспогадані.
* Розповідь Єфрема, якою має бути молитва, узято із самвидавчого збірника 70-80-их років минулого століття здогадно одного з новітніх індуських містиків.
Немає коментарів:
Дописати коментар