Ці дивовижні дикорослі квіти називаються петрові батоги. Їхній виразний яскраво-блакитний колір просто не може не привертати уваги. Ось і зараз ці прегарні я́хонтові зірочки, які, здавало би ся, просто висять в повітрі нічим не прикріплені до своїх тонких майже безлистих стебел, яскріють і посміхаються до мене.
Минулого літа на цьому ж самому місці вони також цвіли. Я йшов на луки, в бік боліт, порослих верболозами. Праворуч від дороги, якраз навпроти розквітлого куща петрових батогів стояла стара хата під бляшаним, фарбованим брунатною манією дахом, остання хата в цьому кутку села. Ні ліворуч, ні далі дорогою не було більше осель. Я зупинився і довго стояв прикутий очима до блаватних пелюсток. Вони були такі ж живі і радісні, як і зараз.
Я не знаю, що змусило мене тоді перевести погляд на хату. Але я добре відчув, що щось наче торкнулося мого плеча. І я озирнувся і рушив до деревяної фіртки. Вона була замкнена зсередини на засувку. Я притулив голову до прогалини між штахетами. На відкритому ґанку, який мав такий же, як і хата, бляшаний дах, стояв хазяїн дому Іван, або Ваньстер як зазвичай називали його в селі. Він стояв спиною, засунувши руки в кишені штанів, рукави його білої сорочки були розщіплені, і вітерець нема, нема та й потріпував їхніми краями.
-Добрий день, Ваньстере,- гукнув я, але той навіть не ворухнувся, аби відповісти на привітання.
Зізнаюся, мене це анітрохи ні не здивувало, ні не розсердило. Адже з Ваньстером я ніколи не розмовляв, зустрічався лише випадково на вулиці, коли він їхав ровером (чи як в селі казали «їхав на лисапеті»). І щоразу мені здавалося, що він ніколи не був радий нашій зустрічі. Я казав йому «добрий день», а він буркав щось невиразне у відповідь і тут же ховав очі, хутко проїжджаючи мимо, наче боявся, що я можу зупинитися й заговорити до нього. Це мене щоразу неабияк смішило. «Ти ба, боїться мене як чорт ладана!»-- сміявся я подумки.
Десь три чи чотири роки тому, коли я проживав у селі лише в теплу пору року, у Ваньстера була жінка, сухоребра, з негарним, вкритим ряботинням лицем, вічно чогось насуплена. Я зчаста бачив, як вони обидвоє дибуляють вулицею до крамниці, понурі, ніколи не розмовляючи одне з одним. Потім вона щезла. Казали, що поїхала до Києва і зійшлася там з якимсь підстаркуватим удівцем, який торгував на базарі медом. З того часу Ваньстер жив сам.
-Добрий день,-- повторив я голосніше.
Але Ваньстер і далі стояв до мене спиною і, судячи зі всього, навіть не чув мене.
Я добре бачив його ноги, плечі, спину, проте майже не бачив голови, бо з піддашшя її затуляла штудерно вирізана з деревяних дощечок оздоба. Втім, мені зразу впало ввічі і вельми здивувало, що в нього якась неприродньо перехняблена потилиця.
-Що за мара?!- пробурмотів я. Тоді, дотягшись рукою до засувки, відчинив фіртку й увійшов на подвір’я.
Ступивши кілька кроків, я хотів був знову окликнути Ваньстера, але слова застрягли в горлі, бо раптом збагнув, що переді мною повішеник. Його шию оповивав чорний кабель, кінець якого було привязано вгорі до балки, а його босі ноги торкалися підлоги. Фактично Ваньстер стояв на ній. Поряд лежали акуратно покладені рвані кросівки із запханими всередину шкарпетками. Коло входу на столику, вкритому пожовклою газетою, білів літровий слоїк, ущерть наповнений молоком.
Я мовчки вийшов з двору і, сам не тямлячи, що роблю, поплентався туди, куди збирався - на луки.
Зараз, коли минув рік, я знову тут і знову дивлюся на розквітлий кущ петрових батогів. Він палахкоче ясно-синіми квіточками стеменно так, як і тоді, коли Ваньстер наклав на себе руки. Про що шепочуть ці квіточки, про що так радісно сповіщають? Може, щось про мене? Чи, може, про себе? Про що? Може, про те, що все відходить, а вони ще є? Але чи довго?
По самогубстві Ваньстера його хата цілий рік так і стояла пусткою. Та й зараз там ніхто не мешкає. А на ґанку, на тій балці й досі чорніє оцупок кабелю. Та я не дивлюся туди, не хочу дивитися.
47. На небі гладитимуть твої вушка
- Це коротке оповідання мені дуже сподобалось: роздуми про квіти плавно переходять в роздуми про життя.
ВідповістиВидалити- Самогубство в літературі довго було темою притягальною, особливо у французів. А потім ця тема плавно перетекла до інших дисциплін, головним чином психології, серед них і так звані свідчення / спогади про клінічну смерть. (NDE). Xочу звернути Вашу увагу на одну фразу в оповіданні:
"Зізнаюся, мене це анітрохи ні не здивувало, ні не розсердило"- Мені здається, що тут забагато заперечення... Більш вдало, на мій погляд, було б: ... мене це анітрохи не здивувало і не розсердило.
З повагою,
BK