Мій тато, інженер будівельних матеріялів, якось повернувшись з Північного Кавказу, де півроку перебував у відрядженні, привіз мені кроля, стотно такого, як от на цій світлині. Зовсім дикого. З тих, які живуть по мудровано виритих глибоких з численними лябіринтами й кількома виходами норах, їдять найрозмаїтіші трави, корінці рослин, кору і гілочки дерев, і які задоволені своїм повним небезпек життям, неабияк цінують свободу і, ясна річ, уникають людей, не почуваючи до них ані найменшої симпатії.
«Як тільки кріль побачить когось – умах ховається до свого підземного сховку! І ніякими хитрощами його звідти не виманиш!» - сказав мені тато, вручаючи клітку з предивним вухатим із сірим мякеньким хутром звірятком, очі якого дивилися на мене з таким проникливим розумінням і незворушністю, що я, ще зовсім малий хлопчик (мені тоді щойно добігло шість років) був свято переконаний – кріль наймудріша істота на землі.
Я його не просто любив, а заледве не обожнював. Коли приносив траву чи капустяні листочки, які давала мені мати, і то найсмачніші, найсоковитіші, то скрадався до клітки так тихо, як тільки міг, шанобливо схиливши голову. Мені здавалося, що кріль знає про мене все, і я не годен перед ним утаїти жодної думки. Тому щоразу просив у нього вибачення, навіть не застановляючись, чи були на це хоч якісь підстави. А коли бувало, що він чомусь відмовлявся їсти або не повертав до мене голови, то я просто ридав з відчаю, і ніхто, ні тато, який здебільша глузував над такими моїми сентиментами, ні мама, яка жаліла мене, але також не ставилася до моїх плачів аж надто серйозно, ні бабуня Рися, яка єдина по-справжньому співчувала мені в моєму горі («Бідна дитина, бідна дитина, в неї таке вразливе серце!»), ні тим більше молодша сестра Варуся не могли мене нічим ні заспокоїти, ні розрадити.
І так тривало ціле літо. Я жив винятково ради свого пухнастого божества. Дбав про нього, доглядав, старався догодити й узадоволити найхимерніші його забаганки. Тішився, був щасливий, коли кріль приймав мене прихильно, і, навпаки, почувався невимовно нещасний, коли він іґнорував чи відвертався від мене. Одне чергувалося з другим. Щастя і горе, щастя і горе…
А на початку осени мій довговухий уко́ханець раптово помер. Я сидів коло його клітки блідий, з пустими очима і не міг навіть плакати. Просто мовчав. Жодної сльозини не викотилося з моїх очей. Жодного слова не могли вимовити мої вуста. Так онімілого, безрадного, без будь-яких бажань, потреб, позбавленого здатности навіть рухатися, мене й забрали від клітки (там в куточку серед сіна ледь виднілася закоцюрбла кошлата грудка, яка колись була кролем) й поклали на ліжко у моїй кімнаті. Я лежав, дивився невидющими зіницями у вікно, не відповідав на питання, хай хто звертався до мене, ніяким чином не реаґував на бідкання рідних і взагалі нікого не впізнавав. Ввечері мене вкинуло в гарячку, і я став марити. Я захворів.
Не знаю, скільки тривала моя недуга, бо попросту нічого не памятаю, не тямлю, як і чим мене лікували і взагалі, що було зі мною тоді. Єдине, що чомусь укарбувалося мені в память, це слова моєї бабуні Рисі, яка тримала мене за руку, зрошуючи мою по́душку слізьми, і знай повторювала: «Не побивайся, мій голубоньку, твій кріль не вмер, ні, він там на небі, і дітки, що їх Господь забрав до себе, гладять йому вушка!».
«Несмілий брате-крілику! Мій вчителю й філософе!
Життя твоє для мене – як лекція мовчання,
коли ти в самоті свої знаходиш скарби,
нащо тобі тоді одвічний рух світів?
Маленький мій шукачу, що прагнеш тільки мудрости,
гортаєш ти, мов книгу, капусту скромну й гарну
і дивишся на небо, де маневрує ластівка,
мов Симеон святий – із темної печери.
Проси у Бога доброго небесної левади,
на тій леваді райській – капуста кришталева,
і джерело солодке для мордочки тендітної,
і понад головою літають голуби́.
Сам дух твого життя – це досконала святість,
і на своїй мотузці тебе святий Франціско
колись до себе візьме. І вухами твоїми
на небі будуть бавитись дітей маленькі душі.»[1]
[1] Хорхе Каррера Андраде (перекл. з іспанської Ігор Качуровський)
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
48. Три сестри
Немає коментарів:
Дописати коментар