По тому, як на початку грудня Єфрем безслідно щез у далекій око́лії Сарпедо́ни, загризений у тамариксових чагарях вовками (втім, сарпедонські селяни і зараз свято переконані, що насправді Єфрема забрано у захмар’я і він колись повернеться на землю), серед Єфремових речей у хаті, де він жив, не знайшли ніяких инших, писаних його рукою текстів, крім одного пожовклого від часу зошита з тридцятьма трьома верліброваними кантами Богові. Ці славоспіви Великій Сутності або, як ще кажуть, вірші-молитви, Єфрем написав під час свого вісімнадцятирічного усамітнення у Драконових горах у дикій, порослій кедрами западині, де бере початок Чорний потік.
Продовж свого відлюдництва Єфрем кілька разів навідувався до рідного містечка Сішук, де, як стеменно відомо, зустрічався із товаришем шкільних років і єдиним другом Беевкіпом. Навіщо він зустрічався і про що вони говорили так і залишилося загадкою. Втім, сішукці, які ближче знали Єфрема, твердять, що він дуже любив свого друга і бачився з ним тому, що намагався душевно підтримати його. Про це свідчать і три (1,7,20) славоспіви, звернені до Беевкіпа. Та ба, Беевкіп якогось року наклав на себе руки, написавши у посмертній записці: «Сил жити я більше не маю». Єфрем дізнався про смерть друга через два роки, коли востаннє побував у Сішуці. «Жодного слова жалю не зронили його вуста, жодна рисочка болю не пробігла на його обличчі»,-- говорили очевидці.
Цікаво, що про написані в часи відлюдництва канти Єфрем ніколи нікому не розповідав і тим паче ніколи не читав їх під час проповідей. Цей факт у багатьох викликає неабияке здивування, адже виходить, що Єфрем не ставився до своїх славоспівів наповажне. Чому? Може, тому, що цілковито втратив память про минуле? А, може, з иншої причини – бо вважав період свого відлюдництва оманою? Відповіді на ці питання хай кожен шукає сам.
1. До Беевкі́па
Друже,
чому ти не обернешся
і не глянеш мені ввічі?
Хіба ти не бачиш там
палахкотіння предивного вогню?
Це – Він, це – Він,
Той, що криється
у найглибшому закутку
твого серця!
О, друже!
Не сумнівайся в цьому ніколи,
бо шлях любови –
то єдиний шлях до Нього.
2.
Серце людини – прекрасне та чисте,
воно складається з багатьох частин,
і кожна частинка
любить якусь иншу річ.
О, я знаю!
Треба віднайти найдорожчу річ,
і всі частинки свого серця
віддати Їй, Єдиній!
3.
У цьому страхітливому океані
непевних постійно мінливих окремостей
на загибель приречений мандрівник,
якщо не відшукає він
у потаємних за́сторонках свого серця
хоча б найменший,
ледь уловимий відблиск
того лагідного світла,
що його нам посилає Предвічний
у хвилини відчаю.
4.
Хіба в людини можуть бути
більші страждання,
ніж тоді,
коли розум огорнений пітьмою?
День за днем
усюди без спочинку блукаючи
в пошуках слідів
загубленої радости,
я завжди неодмінно опиняюся
в пречудовій долині,
де цвіте сяюче дерево
безмежної любови.
5.
Жовте листя,
яке під подувом осіннього вітру
спадає безсило з дерев…
Та хіба може це зворушити мене,
коли я знаю,
що крім Тебе, Благословенний,
немає тут,
ні вітру, ні дерев, ні листя.
6.
Крики фазанів
перегукуються з тої і з тої гори і,
долинаючи в тишу хатини,
не можуть порушити спокою серця,
яке повільно занурюється
в Твою всевічну чистоту.
7. До Беевкіпа
О, Ти радість мого серця,
Ти світло моєї душі.
Я нічого, зовсім нічого не знаю
про це дивне мерехтіння там і тут.
Мій збентежений розум німіє,
споглядаючи навкруги білий туман
неіснуючих речей.
Любий друже,
що може бути реальнішим
у цьому видуманому світі,
ніж пекучий вогонь любови,
якою охоплена душа,
спрагнена за Коханим?
8.
Ридання матери
над тілом замученого сина.
Хіба у вашому серці не з’явиться біль?
Хіба ви тої ж мити
не побачите в своєму серці любови?
Чому ж ви щодня говорите мені,
що людина і Бог не є одне?
Всюди, де бачу я любов,
я бачу Всеєдиного.
9.
О, Предвічний!
Забери від мене
це набридливе мерехтіння,
що сковує розум сонливістю.
Мов птах, який безсило тріпотить
підрізаними крильми,
у зневірі дивлячись у небо,
так моя душа
ніяк не може розірвати
сіть марнотних образів,
які один за одним
нашаровуються у свідомості.
10.
Иноді бувають
ясні хвилини просвітління…
Воістину тоді Твоє світло
искриться в моєму серці.
Тої мити палає весь світ,
і я з очима, повними сліз,
благаю лише одного:
згоріти в любові до Тебе.
11.
Ритмічне цокання годинника
відбиває такт згубленого часу,
і на серці наростає щеміт та біль.
Пори року міняються:
весна, літо, осінь і холодна зима –
дні відходять, наче зівяле листя.
Ось незабаром сніг знову покриє гори,
а Радість
усе не приходить до моєї оселі.
12.
Так, я знаю,
Ти ніколи не покинеш мене, Всевічний,
що перебуваєш у серцях людей
в образі любови.
Навіть
коли хитатиметься весь світ,
коли високі бетоновані вежі
падатимуть з гуркотом на землю,
коли зі сходу і заходу темною хмарою
посунуть смертоносні леґіони
князя пітьми –
Ти прийдеш, сіючи мир,
зі знаменами незвіданої радости,
бо ніщо в світі
не може розлучити з’єднаних любовю.
13.
Де ви,
мої благословенні вчителі?
Самотньо йдучи
в цих безкраїх дрімучих лісах,
у колючих заростях,
що сповнені злих духів,
я маю в своїм серці тільки одне –
віру в Єдиносущого.
14.
Як діти вирисовують пальцями на піску
всілякі криві риски, кружальця та трикутники,
стеменно так
слабкий недосконалий розум
творить у безмежному океані вічности
всю цю безліч минущих речей.
15.
У світі цього болісного мерехтіння
все менше і менше стає речей,
які б могли затримати рух моєї душі,
що поривається до Бога.
Щоразу, коли Його пречисте світло,
мов блискавка розтинає пітьму свідомости,
я на мить перетворююся
в полумя Вічної Любови.
16.
Як легко сліпим невільникам марноти
закреслити одним помахом язика
великі слова правди,
що вийшли з багатостраждального серця.
Лише засмученим поглядом може відповісти
на знущання жорстоких неуків
бездомний виснажений мандрівник,
який шукає Найвищу Істину.
17.
Птах, який пролетів у повітрі,
білий сніг на землі,
ледь чутні поштовхи серця
і все инше
з тої безлічи хистких окремостей,
якими невтомний розум
постійно забруднює чистоту свідомости,--
все це, без сумніву, Ти,
Безмежний Океан Радости,
до якого поривається моя душа.
О, простягаючи до Тебе руки,
я знаю, що Ти – Вічна Істина.
18.
Який важкий та довгий шлях,
що веде до осягнення Найвищої Правди.
Немає в світі жодної людини,
яка б не прагла пізнати Її,
немає жодної істоти,
котра б не поривалася до Бога.
Але як сумно бачити довкіл
тяжкі страждання безлічи людей,
які, намарне витративши сили,
помирають,
так і не досягши своєї мети.
19.
Ти, який перебуваєш
поза всіма цимим окремостями,
Ти, який є скритою сутністю
всіх цих безперестанних мерехтінь –
Єдиноіснуючий Всемогутній Володар.
Прийди!
Прийди до мого тремтячого серця
тріюмфом радости і вічного блаженства!
20. До Беевкіпа
Голос серця,
який кличе тебе до тиші,
друже,
це не морок смерти,
це плач Сина жінки
на маківці Нефритової гори.
Прислухайся до тої тиші,
занурся в незвідані глибини серця
і в миттєвому спаласі блискавки
ти, оціпенілий, побачиш
кривавий колір Його сліз.
21.
Шукач вічної істини,
коли приходить у світ –
у цю пустелю сновидінь,
стає нещасним подорожнім,
який розгубив у безперестанних мандрах
усе своє майно,
крім памяти про далеку Вітчизну,
з якої колись вийшов.
Проблукавши багато років
від одного сновидіння до иншого,
цей до краю виснажений подорожній
розпачливо ридає серед пустих марив
і вже нічого не хоче,
тільки повернутися знову
до рідної Вітчизни,
але, о, лихо!
він не знає дороги назад.
22.
Щодня в тузі,
я, шукаючи Тебе, роздумую про Тебе,
Володарю світобудови.
О, відкрий моє оніміле серце
і вклади в нього свою безмежну любов.
Адже коли душа палає Твоєю любовю,
що може зупинити її рух?
Яка марнотна окремість цього світу
може перетяти шлях тому,
хто загорівся невгасимим коханням
до Тебе, Всесильний?
23.
“Неможливо сісти на двох коней,
неможливо натягти двох луків”.
Воістину,
який глибокий сенс у словах Джізе́йса.
У цьому коловороті народжень та помирань
немає радости для серця,
яке поривається вийти
з-під покривала марноти.
Тому шукач Істини
без вагань спішить покинути цей світ –
він іде за голосом свого серця,
і він подібний на метелика,
який з темряви летить на вогонь
і згоряє в ньому,
сам стаючи вогнем.
24.
Нема цього тьмяного неба,
нема цих чорних дерев,
нема цього снігу –
є тільки моє бентежне серце,
що не може знайти Тебе, Коханий.
25.
Тільки тоді,
коли в знемозі я плачу за Тобою,
безперестану уникаючи обіймів
лукавих посланців марноти,
тільки тоді
в моїм зболенім серці
я бачу жаданні обриси Твоєї величи.
О, Коханий,
заповни мою свідомість лементом муки,
бо тільки тоді
я відчуваю себе поряд з Тобою.
26.
О, Ти внутрішня сутність
усіх цих блискотливих нашарувань.
Ти одвічне світло,
яким виблискують скрізь
усі ці неіснуючі окремості.
Ти істинне буття,
шлях до якого всіяний терном.
Ти мій Коханий,
до Тебе я пориваюся в знемозі.
О, я віддаю Тобі все,
всі свої радощі та надії,
бо моє життя – це Ти.
27.
Це не прозора блакить неба,
а Ти, Пречистий.
Це не сонячне проміння,
а Ти, Сяючий.
Це не сніг, що тане,
і не веселі крики дітей –
це Ти, Вічний, Радісний.
О, так, немає пекучих сліз,
лиш Ти, Довгожданний, Любий, Єдиний!
Будь, будь завжди –
немає мене, бо, воістину, це Ти!
28.
Господи,
дай мені велику любов
до Тебе, до Тебе, який перебуваєш у всьому.
Дай мені любов
до всіх окремостей Твого буття.
Хай у кожній з них
я бачу Твою вічність.
О, Ти у всьому,
Ти всюди сяєш красою,
і нічого нема,
що б не було Тобою.
29.
Хто є Коханим твоїм,
якому ти служиш самозреченно
та називаєш Любим?
О, Він великий,
у кожній грудці землі
палає вогонь Його радости.
Хто є Коханою твоєю,
якій ти служиш самозреченно
та називаєш Любою?
О, Вона велика,
у кожній грудці землі
палає вогонь Її радости.
Пекуче полумя охоплює все,
проникає в найдальші глибини тиші –
Коханий і Кохана
зливаються в цілунку вічности
і стають Єдине.
30.
Куди не стрілю оком,
усюди виникають і зникають
мінливі нетривкі окремості.
“Не те, не те,--
повторюю в тузі і плачу,--
все це не те, що я прагну.
Те, що я прагну инше!
Воно прекрасне, чисте і велике,
Воно не має меж,
і це мій Коханий”.
31.
Є у цьому напівреальному світі
багато всяких страждань,
і нема їм кінця,--
але все це дрібязок,
порівнюючи з тою невимовною мукою,
коли виснажену невдачами душу
огортає непереборна втома
і сталевими кліщами
паралізує роботу розуму,
жорстоко душить
прагнення серця до Найвищої Істини.
32.
Буття – це загадка незримої душі:
В безладді та мерехтінні
постає воно перед очима,
страхітливе і величне красою.
Проте у цьому бездоріжжі
розум намагається виріжнити
три головні дороги людей:
перша – це сонливе погасання,
яке веде до смерти,
друга – це виснажлива гонитва за маривом,
що кінчається гіркою розпукою,
третя – це пізнання Великої Сутности.
О, я не знаю Твого імени,
але за Тобою тужить моє серце,
Тебе прагне пізнати мій розум,
надаючи Тобі найпредивніші назви,
і в цьому незмірному бездоріжжі
намагається знайти дорогу до Тебе.
33.
Як можу не думати про Тебе?
Адже ти тривожиш моє серце
і голосом тужним
кличеш мене з кожної травинки.
Як можу сказати, що Ти не існуєш
тільки тому, що Тобі нема імени?
Хіба можу відректися від Тебе,
коли все довкіл – Твоя оселя?
Куди піду, коли всюди існуєш Ти?
Як блакить невід’ємна від неба,
так Ти невід’ємний від буття!
Немає коментарів:
Дописати коментар