Олександер не любив Києва, просто ненавидів. Місто, в якому народився і виріс, було для нього осоружне. Все тут було гидке. І люди, і їхні підлотні манери, уна́ди, їхня дрібязковість, зажерливість до грошви. Шкарадними здавалися йому і вулиці, і будинки, і похмурі парки зі стандартними алеями, квітниками, примітивними деревяними лавками, каруселями, пісочницями для дітей і тупими пиками чоловіків та жінок, які там прогулювалися. Навіть круті, вкриті буйною зеленню дніпровські схили і сам Дніпро він вважав якимись застиглими, млявими, безживними, такими, які тільки й годні, що наганяти тугу і душити в серці будь-який порив до активної, життєствердної дії. «Тут, у Києві неможливо жити,- казав він,- це місто не для творчо наснажених людей, у ньому талант приречений на всихання, воно не для життя, а для вмирання, ідеальне місце смерти, такий собі чотиримільйонний цвинтар, де небіжчики вдають із себе живих».
Скільки памятаю, Олександер завжди мріяв виїхати з Києва і взагалі покинути Україну, яку називав не инакше як «цей проклятий край», а українців – «народ, якому Бог за гріхи відібрав розум». У підросійські часи, коли все вирішувалося в Москві, ясна річ, виїхати було неможливо. А от як настала незалежність, він дуже хутко здійснив омріяне – виробив закордонний паспорт і, здається, десь девяносто третього вже був у Парижі, яким марив усе життя, а через кілька років з неабиякою гордістю повідомив мені, що йому надали і французьке громадянство.
Я, зізнаюся, нітрохи не заздрив Олександрові тим паче, що мій бізнес із зернопереробними підприємствами неухильно зростав. Утім, не те, щоб відмовляв у слушності Олександрових суджень про Україну й українців. Багато в чому навіть згоджувався з ним. Але мені була абсолютно неприйнятна його якась запалиста, суто дитяча у своїй фантастичності віра, що десь на землі є місце, де можна жити без горя й скорботи -- в суцільних тільки радощах. «Та ні, нема такого місця, а якщо нема, то навіщо кудись їхати?" -- думав я.
Втім, ці свої міркування я Олександрові не висловлював. А якщо б і висловлював, то він, я певен, і так їх би не почув. Адже хто засліплений вірою, той глухий до всього. Та иноді, отримуючи від нього повні радости й тріюмфу листи з Парижа, я починав сумніватися, а чи таку вже я маю рацію. «Може, Олександер таки і знайшов своє щастя там, далеко за межами України?»-- пробігала думка в моїй голові. Але деякі дивні слова у його листах, якісь неясні натяки, щось наче недомовлене, сховане між рядками не давали мені прийти до певного висновку. Я й досі не маю тої певности, і не знаю, знайшов Олександер там у далекій Франції те, що шукав, чи ні?
Прочитав листа.
Приятель пише з Франції.
Має бізнес…
і ніби все гаразд.
Дружина народила сина…
Але спогади про Київ
нема, нема та й тривожать серце…
Що можу йому порадити?
Хіба що розповісти,
як у видолинку,
через який щодня ходжу,
шелестять на вітрі молоді тополі.
34. Тільки я один не знаю, де він
Від Сили того клаптика Землі де народився і зріс - не втече ніхто ,як і від Пам'яті про минуле ,незважаючи на "краще" сьогодення .
ВідповістиВидалитиАле українці цього не знають, думають, що полишивши рідний край, вони водночас і полишать разом з ним і всі свої біди. Та ба, біди поїдуть за ними, бо перебувають не десь, а у їхньому власному серці.
Видалити