У Тернополі того літа було напрочуд затишно, буяла зелень дерев, тінь яких давала таку бажану прохолоду, а ще й зчаста випадали дощі, і липнева спекота нітрохи не дошкуляла. Залагодивши бізнесові справи (їх було зовсім обмаль) я тільки й робив, що цілими днями вештався вулицями, заходив у книгарні, вишукуючи новинки, бакалійні крамниці, в яких уважно розглядав крупи й ґатунки мила, маґазини тканин, де намагався з’ясувати ріжницю між штучним і натуральним шовком, невеличкі шевські майстерні з одним або двома шевцями, перукарні, фотоательє, кінотеатри з майже порожніми залями, крихітні кавяреньки, дешеві ресторації, більше схожі на звичайні їдальні тощо. І всюди знічевя затівав балачки з обслуговчим персоналом або й просто випадковими відвідувачами, і так збавляв час аж до вечора.
А коли сутеніло, то незмінно йшов туди, на ту доволі глуху вулицю зі старими липами, де містилася нічим не примітна кнайпа з екзотичною назвою «Fortuna variabilis», що в перекладі з латини означає «Доля мінлива». Тут, надворі за останнім столиком у закутку під заледве не триметровим кущем рясно розквітлої китайської рожі, що росла у великому засадистому вазонку, мене й чекав Савурський, як завжди похмурий, у глибокій апатії. Перед ним стояла фляшка коньяку «Тиса» до половини порожня, і два великі келихи -- його, недопитий з брунатним прозористим трунком на денці і другий, пустий, приготований для мене.
-Привіт!— я дещо знічено вітався і сідав поруч.
-Прийшов?! Думав, сьогодні не прийдеш!—казав Савурський глухим безбарвним голосом і, не повертаючи голови, брав фляшку і наливав мені коньяку.
-Які новини?— я підносив келих до вуст.
-Ніяких,-- він погаслими очима зиркав на мене, тоді замовкав і довго дивився на порожню вулицю, на якій зазвичай ніколи нічого не відбувалося, якщо, певна річ, не рахувати якого-небудь самотнього пішохідця, що проходив мимо заглиблений у себе чи проїжджало чиєсь авто.
-То як твоя збірка? Ти вже подав у видавництво?—запитував я, також унуривши очі у вулицю.
-Ні, не подав, і не подам, -- він черкав сірником, прикурював довгу з червоним пояском сиґару і знову замовкав.
-Чому?— кидав я здивований погляд.
-А навіщо?— безживним голосом відповідав Савурський і випускав клуб диму .—Що це дасть?
-Хіба тобі не хочеться, щоб хтось відчув те, що й ти?— вигукував я. Мене дещо дратувала його демонстративна, як мені здавалося, байдужість до власної творчости. Я не вірив, що його зовсім не цікавить думка инших людей.
-Навіщо мені це?—Савурський раптово повертав голову. З його очей віяло таким розпачливим холодом, що мене всього наче паралізовувало. Я дивився на нього і довго не міг вимовити жодного слова.
-Але ж коли ділишся з кимось, то це додає наснаги, сил жити,-- опанувавши себе, жебонів я.
-Може, і дає. Комусь. Але не мені,-- Савурський наливав собі коньяку і духом випивав.
По тривалій мовчанці я запитував:
-Може, прочитаєш щось із своїх віршів?
-Не хочу. Я нікому більше нічого не читаю. Мене це тільки гнітить,-- він позирав на мене, і я бачив у його очах лише одну єдину безмежну втому.
-Чому?—запитував я зовсім спантеличений.
-Бо ніхто не розуміє того, що я пишу. Ніхто.
-Навіть я?— в мене наче жбухнули приском.
-Так, Тихоне, навіть ти,-- Савурський деякий час скорботно дивився на мене, потім знову внурювався в безлюдну вулицю.
Так чи приблизно так і проходили всі наші зустрічі зі Савурським у «Фортуні», як зчаста скорочено називали цю маловідому кнайпу завсідники. Ми майже не розмовляли. Не було про що. Просто сиділи і пили коньяк. Раніше Савурський хоч деколи читав свої вірші, а тепер і цього не було. Я бачив, що він все глибше і глибше западає в якусь безодню, але нічим не міг йому зарадити. Та й відповіди на його «навіщо?» я не знаходив, бо десь у глибині душі й сам відчував, що тої відповіди нема.
Згодом, повернувшись до Києва, я часто згадував це чудове літо в Тернополі, кнайпу «Fortuna variabilis», китайську рожу і, ясна річ, Савурського, поета, який, маючи неабиякий поетичний талант, сам закрився від публічного визнання.
Стотна рима, проникливі слова —
у них душу свою виливає поет.
Та який сенс,
що хтось переживатиме
його почуття?
Яка користь у повторенні
його радощів і смутків
у чужому серці?
Немає коментарів:
Дописати коментар