Болить голова. Це наслідок випитої вчора горілки. Всього двадцять пять грамів, а вже другий день почуваю себе хворим.
Сьогодні річниця її смерти.
Лежав і дивився, як на годиннику добігає восьма тридцять. Дихання щораз слабшало. Запечені губи ледь розтулені. Ще кілька вдихів і видихів. І ось усе. Її вже нема. Вона сховалася кудись за таємну завісу. Я закрив очі долонями. «Не плачте», — мовила до мене санітарка. «Я не плачу, — відповів я, — це плачуть мої очі».
Її не стало. Я окинув оком палату. Її не було ніде. Я спустився вниз і вийшов з лікарні. Немилосердно пекло сонце. На алеях у тіні дерев гуляли хворі. Вгорі злегка шелестіло листя. За огорожею на тихій вулиці стояло кілька авт. Під лікарняною брамою дрімав собака. З вікна камяниці навпроти долинала чиясь уривчаста розмова.
Я встав з ліжка. Через силу зробив стійку на голові і ще кілька вправ. Потім поставив її улюблену платівку сюїту №2 сі мінор Й.С.Баха. Музика дещо ослабила притупленість мого сприйняття. Але повністю я прийшов до тями лише у Видубицькому монастирі.
У маленькій церковці Святого Михаїла надхненно співав хор. Молодий з короткою бородою священник стояв з піднятими руками перед вівтарем спиною до прихожан. Я купив маленьку свічку і засвітив її біля святої, намальованої на стіні. Лице святої було заглиблене в себе й сумне.
Вертався на Лівий берег автобусом.
Міст Патона такий довгий! Приємно крізь вікно дивитися на широчінь Дніпра, на смужки пляжів із густою зеленню, на рибальські човни в далині, на відблиски сонця, що ковзають по водяній гладі.
Мені здається, що поминальні ритуали не мають сенсу. Адже її нема. Я не знаю, де вона. Те, що є, це всього-на-всього тіні минулого. Як можна чіплятися за тіні? Хіба їх можна зловити? Вони неминуче вислизають, затираються в памяті, тануть, як далека імла. І крім того, який вони мають стосунок до неї? Я відчуваю у цьому якийсь фальш. Це дуже гнітюче відчуття. Адже вона просто зникла того ранку з лікарняної палати. Я сидів на ліжку і вдивлявся в її обличчя. Я стежив за кожним її порухом, але так і не зауважив, у який бік вона пішла, щоб сховатися від мене. Вона просто щезла серед речей і предметів. Вулиця, якою вона ходила, дім, де жила, її одяг, фотографії, могила і дубовий хрест на цвинтарі, де її поховали, нагадують про неї, але я відчуваю, що в цьому її нема. Якщо її там нема, то навіщо чіплятися за ці тіні? Якщо я хочу її знайти, то треба йти туди, де вона є. Але я не знаю, де вона. Я не спостеріг, куди вона пішла. Я шукаю її всюди і не знаходжу.
Що мучить мене? Що печалить моє серце? Те, що я не можу зрозуміти, де, куди вона пішла. Адже вона була. Реальність її існування для мене беззаперечна. Я знаю її і впізнав би її серед мільйонів облич. І ось я дивлюся на її годинник чи розглядаю її фотографію і відчуваю, що все це чуже для неї. Не смуток викликають у мене ці речі, а гнітюче відчуття обману. Нема її в цих речах. Не хочеться на них дивитися. Байдужий я до чужих для неї речей.
Єдине місце, де я можу її знайти, це мої спогади. Память воскрешає минулі події, і я занову переживаю давні почуття. Моя свідомість є єдиним пристановиськом, де мої пошуки не виявляють фальшу. Я бачу її живою, я розмовляю з нею, я вдумуюся в її слова, вдивляюся в її очі. Але все це триває дуже недовго. Дійсність перериває спогади. Гіркота обману обпікає душу. Все це був сон. Нема її в спогадах. Спогади теж тіні минулого. Все тіні.
Її нема ніде. Я не знаю, де вона. Вона була і її нема. Якщо вона була, то як вона могла перестати бути? Ось в чому загадка? Вона мусить бути. Якщо її нема серед тіней, то навіщо її шукати серед тіней? Навіщо воскрешати тіні? Адже вона була життям. Як можна життя підміняти тінями? Чи не звідси гіркота фальшу? Живу душу не обманути. Кожен обман викличе тільки розчаро́вання.
Отож чи не краще мені її шукати не в царстві тіней, а в царстві життя. Живу шукати серед живих. Вона мусить бути тут. Я відчуваю це всією глибиною серця. Треба тільки зуміти проникнути за завісу. Туди, куди вона пішла. Прозріти очима, відкритися слухом. Кожен новий день — це новий шанс. Ось за тополями лягає сонце, чути дитячий гамір, західна кімната сповнилася червонавого світла. Зараз я встану з-за столу і там за вікном побачу тебе, kохана.
Інколи мені здається, що те, що ми все життя шукаємо і не знаходимо - це отой втрачений рай, безтурботне і захищене, сите життя біля матері. Оті підсвідомі два-три роки, разом з кількома місяцями в материнській утробі. Нам смутно знайоме це солодке відчуття щастя - але ми більше ніколи не можемо його повернути. І тоді намарні пошуки його вбивають енергію діяння.
ВідповістиВидалитиЧитала під сюїту №2 сі мінор Й.С.Баха. Це так проникливо.
ВідповістиВидалити