Я не знаю, хто він і звідки, не знаю навіть його ймення. Але він явно не мешканець цього маленького містечка на Подесенні, куди я цієї неділі приїхав на за́купи. І не розумію, чому він заговорив зі мною. Може, я виклика́в у нього якусь особливу довіру, і йому закортіло поділитися тим, що не знаходило розуміння ні в кого? Хай там як, але цей дивний чоловік, сивий, з проникливим поглядом, у благенькому попелястому піджаку і білій сорочці з облізлим від частого прання коміром з доброго дива пустився розповідати про те, що мучило його серце. Він розказував неголосно, якось наче спроволока, а я з ледь прихованим роздрато́ванням недбало слухав, ховаючи до авта кошики й торби.
-Вибачте, але я мушу їхати,-- безцеремонно перебив я його, сідаючи за кермо.
Чоловік умить замовк і з винуватим виглядом відійшов убік. І мені раптом стало шкода його. Він здавався таким нещасним, неприкаяним. Стояв і дивився на мене спокійно, без найменшої образи. І я всю дорогу, поки їхав до села, куди щороку на літо перебирався з Києва, ніяк не міг заспокоїтися, картаючи себе за безсердечність.
Потім, уже вдома, у Сереновій хаті, яку мій друг незадовго до смерти переписав на мене, я згадав усе, що той чоловік говорив, і врешті до мене дійшло – він розказував про одну дуже важливу проблему, яка гнітила його. Втім, я певен, це стосується не тільки його особисто, а й людини взагалі.
Як треба жити,
що чинити
і які говорити слова —
все я знаю досконало.
Але щоразу
живу не так,
чиню не те
і не ті вимовляю слова.
погоджуюсь,бо часто і сама собі дивуюсь...
ВідповістиВидалити