Скільки її знаю, вона завжди прагла кудись у небесну вись, до хмар, де птахи, безкрая просторінь, де нема жодних обмежень, заборон... А я любив землю, її затаєний спокій, тишу..., любив споглядати мінливе в тому, що на позір здавалося незмінним... Я був занурений у реальність, у живе пульсування речей, рослин, істот, а вона жила фантазіями, купалася в океані слів, химерних, чудни́х, барвистих, які розсипалися при першому ж доторкові, бо були виткані з ефемерій... Втім, щось вабило нас, і ми тяглися одне до одного, задивлялися одне одному ввічі, шукаючи там відповіді на свої сокровенні питання, наші щирі зізнання зачаровували нас, ми шепотіли ніжні слова і кликали кожен до себе, в свою стихію, повну пречудних зличнот і розкошів -- вона догори в небо, я вниз до землі.
Отож, наші серця були відкриті, наші душі готові були летіти назустріч одне одному, та ба, нас розділяв невидимий мур. І ні я, ні вона не годні були зрушити зі своїх місць. Так і зависали, наче над прірвою, простягши одне до одного руки, повні жаги, пориву злитися в єдине ціле.
Та дні збігали, минали пори року -- весна, літо, осінь, зима, і все залишалося, як і було. І от якогось чудового сонячного ранку я раптом зауважив, що стою сам під деревом, під цим величезним прадавнім деревом побачень. Її не було. Ніде. Вона щезла, як ранкова імла. І марно я вдивлявся у небо, шукаючи її там високо-високо. Небо було чисте, прозористо-блакитне, без жодної хмаринки.
Відтоді минув не один десяток років, а я все не можу збагнути: була вона насправді чи тільки приснилася мені.
Немає коментарів:
Дописати коментар