Недавно Філько помер. Розлучившись з дружиною доволі давно, ще маючи тридцять пять років, він так і прожив до кінця своїх днів сам-один. Йому просто не щастило. Це був якийсь пек. Жінки одна за одною як Фількового віку, так і зовсім молоді, як заможні, так і бідні, як вродливі, так і негарні наче в чудесному калейдоскопі виникали в його житті, збурювали його серце і безслідно щезали. Жодна так і не затрималася, аби надовго повязати з ним свою долю. О, як це мучило, як це гнітило Філька! Він, бувало, запитував мене у розпачі: «Ну скажи хоч ти, Тихоне, що зі мною, що в мені не так, що їх усіх так відлякує від мене?» Але що я міг йому, бідаці, сказати? Тільки й те, що безпорадно розводив руками.
Так, я памятаю ту останню його пасію, короткострижену білявку з зеленими, наче морська вода очима, молодшу за Філька на шістнадцять років, яку звали Геліка. Вона працювала редакторкою якогось жіночого журналу, дуже багато курила, випивала за день незліченну кількість горняток кави, страшенно любила базікати і була щонайменше тричі розлучена.
Філько, здається, її кохав по-справжньому. Я ніколи його раніше не бачив таким одуховленим, таким повним віри й наснаги. Ці три місяці, продовж яких вони зустрічалися, були, я певен, найщасливішими в його житті. Можу лишень уявити, як він себе почував, того фатального дня, коли все скінчилося.
Я зустрів його тоді на вулиці. Він був у чорному пальті, в коричневім капелюсі, в окулярах і з квітами в правій руці, притиснутій до грудей. Філько пройшов мимо, навіть не відповівши на моє «добрий день». Весь у думках про кохану. А я стояв як укопаний і дивився на нього.
Ось він іде до неї. Він ще повен сподівань, віри, що вона обовязково буде там, де домовилися. Його серце радісно калатає, а очі нічого не бачать -- ні вулиці, ні пішохідців, ні авт, бо повернені всередину й прикипіли до її образу, такого ж прегарного, як і ефемерного.
А потім він понад годину марно чекатиме її в цій затишній кавяренці зі смішною назвою "Коник-стрибунець", сидітиме за захололим горнятком кави, тривожно вдивлятиметься у шкляні двері, які відчинятимуться знову і знову, але то щоразу буде не вона -- його мрія, його останнє кохання, а зовсім инші чужі, байдужі до нього жінки й чоловіки.
І врешті він не витримає, втратить останню надію на чудо і піде геть, залишивши цей пишний букет квітів на столі. Вийде на вулицю і побреде кудись хідником, нікого й нічого не помічаючи, кудись, сам не знаючи куди. Просто вперед, туди, туди, де ніхто його не чекає, де нікому він не потрібний, де нема нікого і нічого, лише одвічна безгомінна пустка, яка, певно і є Істина.
Немає коментарів:
Дописати коментар