Я навіть не памятаю, коли це зі мною було. Сорок чи й більше років тому? Та й чи було взагалі. Бо нема ні тої милої моєму серцю віольончелі, ні тих смішних круглих окулярів, яких я так встидався, ні цього попелястого костюма, пошитого з дорогого ґабардину в ательє Ша́йї, ні навіть мене, соромязливого, повного химер і фантазій молодого хлопця, що грав на віольончелю сонату Скарлатті ля мажор, боячись звести очі на тата й маму, які сиділи в кінці залі, не кажучи вже, щоб хоч крадькома зиркнути на свого вчителя музики, навіже́ного Марка Тетельмана, який у приступі шалу міг вперіщити смичком по голові…
Усе щезло наче в тумані. І тато, і мама відійшли у засвіти, спочатку раптово тато, потім тихо, без ремствувань мама...
Бідака Тетельман! Як я його боявся! Його уроки були для мене правдивими тортурами. Я й досі не знаю, що з ним сталося. Він просто зник, вийшов якогось дня з дому і не повернувся.
Отож не зосталося нікого й нічого. Хіба що ця чорнобіла світлина... Як затаєний докір, без пояснень, без виправдань. Але і її я внезабарі викину. Навіщо вона мені? Що мені з того попелу, з того давно захололого згарища минулих днів? Тільки й лишилося по них, що пекучий щеміт, причини якого давно стерлися з памяти.
Немає коментарів:
Дописати коментар