А ще бувало й по-иншому.
Зрідка так складалося, що я не мав жодних справ, не треба було нікуди ні йти, ні їхати, жодних ділових зустрічей і навіть просто банальної здибанки з приятелями, аби провести час в якому-небудь барі чи кавярні. І тоді я залишався вдома. І щоразу в такі дні мене незмінно опановувала дивна нудьга, якийсь неспокій, який розривав мене наче зсередини. Це було воістину нестерпно. Я не знаходив собі місця… ніде і ні вчому, бо все, будь-яке заняття здавалося мені осоружним.
Отож хоч-не-хоч доводилося спілкуватися з дружиною. Але яке це могло бути спілкування, коли вона не виявляла жодної активности, зацікавлености ні в розмові, ні в бажанні чимось зайнятися, щось зробити, кудись піти? Все, що тільки ми не робили разом, це була винятково моя ініціятива. Дарка засвідчувала пасивність, нехіть абсолютно у всьому. Втім, вона також і згоджувалася зі всім, хай що я пропонував. Ніколи не заперечувала. Завжди без слова робила те, що я хотів. І це мучило мене, бо я почувався наче у безповітряному просторі – зовні ми були вдвох, але внутрішньо я залишався сам, я не відчував її живого дихання, її серця. О, ця загадкова Дарчина душа! Вона була цілковито відгороджена від мене.
І от з такою жінкою, яка жила зі мною під одним дахом, але душею перебувала цілковито відокремлено від мене, я опинявся поряд у важкі години свого вимушеного безділля, яке невідклично увергало мене в стан безпричинного невпо́кою, внутрішньої тривоги, втрати цікавости до життя, до всього чим я тішився і жив з дня на день.
Можете собі уявити, як я тоді сприймав Дарку -- мовчазну тінь, що або сидить десь у якомусь покої, прикипівши очима до книжки, або безшумно сновигає коридорами й залями нашого величезного помешкання знову ж таки з книжкою в руці чи під пахвою. Так, я нена́видів її, ненавидів усіма, навіть найглибшими закамарками свого чоловічого єства.
Ясна річ, що в такі хвилини я не робив (і не міг робити) жодних спроб з дружиною розмовляти, порозумітися, достукатися до її серця, знайти в ній хоч якийсь відгук, розраду, адже це було марно, як свідчив весь мій попередній досвід, та й що я, паралізований байдужістю, охоплений апатією, міг запропонувати, чим зворушити, коли все мені було нецікаве, коли будь-яке позитивне бажання в мені гасло, навіть не встигши народитися. Отож, мені не залишалося нічого иншого, як мстити дружині, шукати способу, як би сильніше їй дошкулити, зробити боляче і тим самим викликати хоч якусь реакцію з її боку.
І такий спосіб у мене був. Я мав програвач з потужними звуковими колонками. Ставив платівку, це зазвичай був шостий Бранденбурзький концерт Йогана Себастьяна Баха сі бемоль мажор, єдиний його концерт без участи скрипок. Перша частина, Аllegro, ствердне рішуче із глибоко прихованою майже як натяк гіркотою, виконуване двома альтами, до яких згодом долучаються віоля да ґамба і віольончеля, завсіди викликала в мене піднесення, змішане із непевністю і сумнівом. Друга частина, Аdagio ma non tanto була як проникливий ностальгійний спогад про щось неймовірно прекрасне і безповоротньо втрачене. Співучий, на диво витончений голос альтів у супроводі контрабаса зворушував до глибини серця. Третя й остання частина, також Аllegro, викликала враження легкого безтурботного танцю, доволі жвавого, втім, надзвичайно вишуканого. Але нотки чогось болісного, наче якоїсь давно забутої рани, які нема, нема та й проривалися в цей позірно бадьористий потік звуків, змушував уважніше прислухатися до співу альтів та віолончелей – і тоді я відчував, як серце моє завмирає у здивуванні, зніяковіле, не здатне на жодну відповідь. Ця властивість музики Баха огортати дивовижно-чарівливим водограєм звуків, оманливих своїми настроями, які непомітно перетікають з грайливих, веселих до сумних, навіть трагічних, а потім знову до радісних, і знову до журливих, і так без кінця, і про які незмога сказати щось певне, бо радість і журба тут наче присутні одне в одному, була мені дуже до серця. Я любив цю музику, мені здавалося, що вона виражає мою глибинну сутність, моє істинне світовідчуття, не докінця зрозуміле і мені самому. І ставлячи цю платівку в найважчі для себе хвилини, коли, здавалося, під ногами тратиться опора і життя вислизає від мене, коли всі мої радощі перетворюються в попіл, коли все знецінюється, стає чужим, безбарвним, коли небо, весь світ відвертається і я залишаюся сам на сам з крижаним мертвим «ніщо», я (так мені уявлялося) завдяки цій музиці весь ставав роздери-душу-криком серед пустелі і не мав анінайменшого сумніву, що цей непомисленний надлюдський плин звуків – це я сам, і коли вони лунають, то відпадає будь-яка потреба щось говорити.
Отож я запускав платівку, спочатку тихо, а коли вона закінчувалася, запускав її знову, вже голосніше, і так година за годиною щораз голосніше й голосніше, аж починали двигтіти стіни. І ходив мовчки, помахуючи в такт руками й поглядаючи на Дарку, яка сиділа десь у закутку з незмінною книжкою в руках. Спочатку вона ні на що не звертала уваги й продовжувала самозаглиблено читати, витаючи у якихось своїх маривах. Але що голосніше лунала музика, то більше її лице набирало болісного виразу. Але Дарка мовчала, жодного слова докору не зринало з її вуст, вона навіть не пробувала глянути в мій бік. Так, наче нічого поганого я їй не робив, і її спотворені болем вуста – це наслідок якихось суто внутрішніх, а зовсім не зовнішніх причин.
Першою ознакою, що Дарці дошкуляє музика було те, що вона переставала читати і клала книжку на коліна, дедалі більше нагадуючи загнане звірятко. Потім дуже блідла, її очі починали блищати, губи скривлювалися й ледь-ледь тремтіли. Але разом з тим вона залишалася абсолютно нерухома, застигши поглядом на якому-небудь предметі, скажімо годинникові на стіні, картині, різьбленому свічникові, вазі з квітами чи й просто на килимі, де валялися її оздоблені позолоченими балабончиками ви́ступці. А коли гучність музики ставала такою сильною, попросту нестерпною, що від неї ніде було сховатися, і в кухні аж видзвонював посуд, Дарка спочатку майже непомітно, а потім щораз швидше починала хилитися вперед, наче падала. Нижче і нижче, аж поки її голова не торкалася колін, а руки не обплітали голову. І так, у такій позі вона застигла, перетворюючись на закляклу груду, яка нічого ні не чує, ні не бачить.
Тоді я вимикав програвач і йшов геть, почуваючи огиду до самого себе. Зазвичай я викликав шофера і наказував йому відвезти мене на набережну Дніпра. Там, неподалік від моста Патона я усамітнювався і, сидячи десь на камяних сходах, пив хильцем з фляшки коньяк і годинами дивився на воду. Ріка заспокоювала мене.
Я не знаю, що Дарка почувала в такі моменти. Була вона зла на мене чи просто страждала, нікого ні в чому не звинувачуючи? Це й зараз залишається загадкою для мене. Але вона не плакала. Ні тоді, ні потім, коли я повертався додому. Її очі завжди залишалися сухими. І ніколи нічого не говорила мені, не докоряла за те, що було.
Але все-таки найбільше, що гнітило мене, це був характер наших любощів, а якщо говорити стотніше, то нашого злягання, бо важко назвати це навіть любощами.
Ні, вона ніколи не відмовляла мені, завжди була готова віддатися будь-якої години дня чи ночи, і байдуже чи при яскравому світлі, чи при затишному виблискові свічок, чи й у повній темряві, коли відчуваються лише доторки тіл, трепет солодких місцинок, пагорків, складок, западин, виямок, коли ніздрі лоскочуть паморочливі запахи, кожен инакший, зі своїми особливостями і гостротою, коли виразно чуються звуки кожного руху, хай яка це частина тіла, кожне слово, уривки слів чи фраз, мовлені у напівпритомному стані. І не мало для неї жодного значення, де це робити, чи на нашому застеленому пахучими шовковими простиралами, широченному, як футбольне поле ліжку з десятком по́душок і я́ськів, чи на мякому, орнаментованому дивоглядними тропічними квітами килимі у вітальні з великими дзеркалами на стінах, чи в кухні на довгому столі, пропахлому наїдками, чи в якомусь зручному фотелі в одній із заль, а то й серед книжок в нашій бібліотеці на канапці, вкритій верблюдячим коцом чи на козетці обабіч сту́панки, улюбленому (так принаймні мені здавалося) Дарчиному місці кохання. Та й пози їй були прийнятні абсолютно всі: і знизу, і зверху, і навстоячки, і рачки, і збоку, себто будь-які, навіть найекзотичніші, як також і всі можливі способи злягання, не кажучи вже про пестощі, бо Дарка з дивовижною легкістю приймала все, починаючи від звичайних поцілунків і природнього поєднання прутня з піхвою, і кінчаючи такими «дикими» і нестерпними для багатьох жінок збоченнями, як урухомлення для любощів гузникової дірочки. Правда, цим останнім ми стали забавлятися доволі пізно, десь аж на десятому році нашого шлюбу, і я був неабияк здивований, коли якогось дня ми вперше спробували цієї екзотики і мій прутень легко, майже без опору розсунув темний, з численними складочками кружечок і щез десь в глибинах Дарчиних сідниць.
-Ти що, раніше вже кохалася так?— запитав я, коли згодом, вже одягнені ми сиділи і пили каву, смакуючи тістечками, морозивом, а також фініками, ціла гора яких лежала на порцеляновому тарелі.
-Ні, ніколи,-- відказала Дарка. Вона тримала в руці горнятко з кавою і дивилася на мене на диво спокійними, непорочними очима.
-Не вірю,-- я свердлив її поглядом, намагаючись знайти в її обличчі хоч найменшу фальшиву риску, яка б свідчила, що дружина нещира зі мною. І не знаходив.
-Кажу ж тобі, що ніколи,-- Дарка і далі дивилася на мене. На її лиці нічого не змінилося, лише пробіг ледь вловимий болісний вираз.
-Тоді чому тебе нічого не боліло?—я відсьорбнув зі свого горнятка кави і взяв фляшку з вином. Це було біле вино, напівсолодке шабо.—Будеш?
-Так,-- вона кивнула головою.
Мені здалося, що Дарка якось перемінилася, чи то зблідла, чи то занурилася в себе.
-Мало би хоч трохи боліти,-- я налив вина до її келишка. Потім і собі.
Дарка дивилася на мене і нічого не говорила.
-Твій гузник такий розтягнутий, що хоч возом заїжджай. Чому? Ти можеш пояснити?
Ми цокнулися келишками і випили.
-Я не знаю,-- тихо мовила Дарка.—Чому ти не віриш?
В її голосі було щось таке щемливе, що я здриґнувся.
-Добре, не бери до серця,-- я взяв її за руку і притяг до себе.— Це навіть краще.
Узагалі Дарка в любощах була універсалом. Вона робила все, що тільки я не забаг. Ішла назустріч кожній моїй схотінці, вигадці, примсі, бувало й випереджала мене й задовільняла мої навіть неусвідомлені бажання. Могла бути пасивною, просто все дозволяти, ставати моєю безрадною іграшкою, а могла і навпаки, ставати активною, перебирати на себе ролю чоловіка, пестити мене, вдаючись до найвигадливіших ласк, збуджуючи і роздразнюючи мою хіть до безуму, щоб потім завершувати усе це тривалою грою піхви, яка поглинає прутень.
І я довгий час сяк-так задовільнявся такою формою наших інтимних стосунків, хоч постійно і відчував їхню ущербність, адже бракувало одного дуже суттєвого елемента – присутности самої Дарки. Наші любощі були не діялогом, а суцільним монологом, моєю розмовою зі самим собою. Дарка від першої шлюбної ночи і продовж усіх наступних років ніколи не почувала особливої втіхи від наших злягань, не кажучи вже, щоб досягати тих емоційних вершин, задля яких жінка сходиться з чоловіком. Вона просто механічно задовільняла мої потреби, служачи таким собі знаряддям на гамування моєї хіти, досконалим, безвідмовним, але бездушним.
І це мучило мене найбільше. І що далі, то мені ставало гірше, нестерпніше, і я щораз глибше і безоглядніше починав Дарку ненавидіти. А останні роки нашого спільного проживання перетворилися в справжні жахи. Втім, зовні все мало доволі доброзвичайний вигляд, ми не сварилися, навіть ніколи не піднімали голосу одне на одного, завжди вдвох бували на гостинах, зустрічалися з друзями, ходили на всякі прийняття, імпрези, концерти, виставки, театральні вистави тощо. Єдине, так це те, що ми практично перестали розмовляти одне з одним, обмежуючись винятково короткими фразами суто побутового характеру. І ніхто з наших знайомих на це не звертав жодної уваги, бо продовж років усі звикли до такого дивного стилю наших стосунків.
Тим часом я знемагав. І душевно, і тілесно. І весь свій біль, муку, неузадоволену хіть, я виміщав на дружині, найвитонченішими способами знущаючись з неї, зосібна і під час наших «палких поєднань», як я глумливо називав наші статеві зносини.
Ініціятором, ясна річ, завжди був я. Коли на мене (часто ні сіло ні впало) накочувалася хіть, я знаходив Дарку, хай в якому закутку нашого помешкання вона сиділа і хай що робила, і коротко казав їй:
-Ходімо, Дарцю.
Вона покірно, без ремствувань йшла за мною і робила все, що я вимагав. І ніколи не говорила жодного слова, взагалі не видавала з себе ніякого звуку.
Иноді я роздягав Дарку, ставив у ріжні пози, по кілька разів змушував лягати, зводитися на ноги, повертатися спиною, лицем, себто діяв самостійно, підкоряв її своїм потребам, а иноді змушував бути активною, вимагаючи, щоб вона роздягалася сама й роздягала мене, пестила мене, бавила, вигадувала якісь незвичайні ласки й ігри, а сам розслаблявся і зосереджувався винятково на своїх відчуттях.
І це могло тривати довго, дуже довго, але рано чи пізно завершувалося тим, що я виприскував, і тоді мене незмінно огортала гіркота, розчарування й апатія. Я миттю чужів, відвертався від дружини, а здебільша покидав її саму і йшов геть, до свого кабінету, і там, лежачи на шкіряному скрипучому тапчані, віддавався своєму болеві – усвідомленню, що я сам самісінький і не маю нікого, в тому числі й жінки. Лежав і не міг заснути заледве не до ранку. І так повторювалося всі шістнадцять років. Монотонно, однаково.
Але був один випадок під час наших злягань, який я не забуду ніколи.
Це було за чотири роки до нашого розлучення. Я прийшов додому, коли тільки-но вечоріло. В помешканні ще не світилося, і панувала якась дивна тиша, і не те, щоб гнітюча, а якась промовиста, виклична, насичена очікуванням чогось.
-Де ти? Куди сховалася?—гукнув я з награною веселістю.
Дарка не озивалася. Втім, вона ніколи не відповідала, коли я з’являвся й кликав її. І це мене вже давно ні не дивувало, ні не обурювало.
Я пройшовся однією залею, другою, заглянув у всі кімнати, до нашої спальні, і до Дарчиного покоїку, де вона спала, коли бувала хворою, до бібліотеки, до кухні, але дружини ніде не було.
-Де ж ти запропастилася?—знову гукнув я, але вже роздратовано.
Але всюди були тихо. І я відчував, що ця тиша для мене нестерпна.
-Та відізвися ж ти, маро!-- розлючено гаркнув я, бо вже почав був думати, що Дарка кудись пішла. І це було дивно, бо вона дуже рідко кудись виходила сама.
І цієї мити почувся шум води, злитої в унітазі, відчинилися двері вбиральні і звідти повільно виплила Дарка. Вона наче ві сні наблизилася до мене, і на її блідому обличчі, яке завжди було блідим, але сьогодні висвічувало ще й якимсь особливо нездоровим відтінком, з’явилося щось схоже на посмішку.
-Ти вже вернувся… так рано?—проговорила вона безбарвним тоном.
-А ти не бачиш?!— їдко зауважив я.
Вона нахилилася, підставляючи губи. Я поцілував її, ледь-ледь торкаючись.
-То що, ходімо,-- мовив я,-- я вже хочу, а ти?
Я взяв Дарку за руку. Вона дивилася на мене із якимсь чи то страхом, чи то благанням. Але в її очах не було ані найменшого протесту чи незгоди – цілковита покора. Так вона реаґувала завжди на мої запрошення до любощів. Першими роками я часто ніяковів через це, намагався зрозуміти, чого вона хоче, що їй не довподоби, а пізніше така реакція завжди викликала в мене лише одне почуття – злість.
Так було і цього разу. Я зі злістю стис Дарчину руку, і вона здавлено скрикнула.
-Ти хочеш? Ну, ну, видуши з себе нарешті!—мовив я, не відпускаючи її руки.
-Так,-- її вуста скривилися в мученій посмішці.
І я повів дружину до нашої спальні.
-Дай-но книжку, вона нам зараз ні до чого,-- я витяг з-під її пахви невелику кишенькового формату книжечку, з якою вона вийшла з убиральні, і шпурнув подалі на ліжко.
Дружина мовчала, унуривши в мене свої великі гарні очі, абсолютно чисті й пусті, але на дні яких, мені здавалося, чаїться питання про щось невисловне.
-Що за книжка?— я повернув Дарку спиною, розщіпив десяток ґудзичків і стяг з неї її темно-синю батистову сукню.
-Оповідання Кавабати,-- її голос був глухий.
-Цікаво пише?—я вже розщіпав гаплички її станика.
-Здається, що так,-- вона повернулася до мене лицем, і я попестив пальцями темно-червоні пиптики її невеликих, але гарних персів.
-Ти ніколи ні в чому не впевнена,-- мовив я і швидкими рухами звільнив її від тоненьких чорних пантальоників.—Лягай на спину.
Дарка лягла горілиць і, широко розвівши ноги, уважно, з поволокою затаєної скорботи дивилася на мене. Я скинув штани і наблизився до неї.
А далі все було як завжди. Я довго товк її, то пришвидчуючи то уповільнюючи удари прутня, наказував вставати на ноги, знову лягати, перевертатися то на живіт, то на спину, иноді застигав на місці, щоб збити своє збудження, тоді знову продовжував. Дарка мовчала, не видавала з себе жодного звуку і тільки дивилася на мене своїм загадковим поглядом. Тоді я навмисне робив їй боляче, аби видобути з неї хоч якесь зідхання чи стогін – зі силою здавлював сідниці, кусав за мочки вух, вдаряв пальцями по пиптиках персів. А коли я домагався свого і вона зойкала з болю, я вигукував:
-О, а ти, виявляється, не зовсім уже така нечутенна колода!
Дарка глипала на мене майже з жахом, але за мить її очі знову ставали пустими. І я продовжував свої забави.
Отже, все відбувалося як завжди. Втім, цього разу була одна особливість. Дарка, коли стояла рачки і я, вийшовши з піхви, раптом різко увійшов у її гузникову дірочку, так голосно вайкнула, що я перелякався і зупинився.
-Що з тобою?—запитав я.
-Нічого—процідила вона крізь зуби і, дотягшись до побічниці, узяла книжку. Коли вона розгортала її, то я помітив, що в неї тремтять руки.
Я продовжив рухи прутнем. Але моє збудження знизилося, і мені довелося довго пріти, поки я знову досяг належного рівня. І весь цей час Дарка мовчала, втупившись у книжку.
-З тобою все гаразд?—запитав я кілька разів. Але вона не відповідала. Здавалося, що вона мене навіть не чує.
Коли я нарешті виприснув і ліг на бік, то побачив, що книжка вся залита слізьми. Дарка плакала. Беззвучно. З її очей текли потоки сліз.
-Що таке?—я сів на ліжку.
-Нічого,-- відповіла Дарка. Тоді встала і вийшла до лазнички.
Коли вона повернулася, то очі її були сухі. І вона знову дивилася на мене своїм звичним пустим поглядом, в якому прозирало чи то скрите благання, чи то затаєний страх, чи, може, питання, те питання, на яке не існує відповіди.
Це був один єдиний раз, коли Дарка плакала. Ніколи ні до того, ні після того нічого подібного не було. Хай там що, а вона залишалася незворушною, сама в собі, відгороджена, закрита від мене сімома печатями.
Немає коментарів:
Дописати коментар